Конфіскація українських підприємств сепаратистами матиме не лише економічні, але й історичні наслідки. По суті, це завершальний етап демонтажу Донбасу – того, що лишилося від радянської «Всесоюзної кочегарки». Втім, кінець Донбасу був недалеким і без «деенерівських» мародерів – такою була траєкторія його історії. Питання лише в тому, наскільки болісним мав бути кінець. Але місцева еліта вкупі з Москвою обрали для Донбасу найгірший варіант.
Крива доля
Упродовж своєї недовгої історії Донбас сформувався й існував як частина імперії. І в царські, і в радянські часи призначення Донбасу залишалося незмінним – це була промислово-енергетична база для обслуговування імперських проектів: від завоювання Константинополя в часи Катерини ІІ до претензій комуністів на світову гегемонію. Але за свою 200-літню історію Донбас мав лише один недовгий період (з 1860-х і аж до 1917-го) біль-менш нормального розвитку. Залишаючись частиною Російської імперії, він був наповнений європейськими інвестиціями й технологіями. «Мені відкрилися нові перспективи і я познайомився з тими частинами нашої землі, про які не мав ніякого розуміння. Тут панує капітал, тут розвинена промисловість, тут будуються нові форми життя!» – писав Микола Міхновський після поїздки до Луганська у 1899-му. А Олександр Блок взагалі називав Донбас «новою Америкою», протиставляючи його «убогій фінській Русі».
Але невдовзі Донбас став полігоном комуністичних експериментів, які вибили регіон з колії нормального розвитку. Йдеться не лише про особливості планового господарювання, але і про негативну селекцію населення. Саме з Донбасу – з Шахтинського процесу 1928-го – стартувала радянська кампанія зі знищення технічної інтелігенції, жертвами якої стали десятки тисяч «буржуазних спеців». Другий етап «перезавантаження» суспільства також стартував з Донбасу, коли у 1935-му розгорнувся стаханівський рух. У такий спосіб влада стимулювала підміну кваліфікації ентузіазмом, оскільки робітникам стали приплачувати за рекорди, а не за професіоналізм. Трудові традиції, які почали формуватися у дореволюційні часи, були не просто знищені, а в карикатурний спосіб спотворені – з європейською спадщиною було покінчено.
Радянська влада швидко перетворила «нову Америку» на новий Єгипет. Великі сталінські будівництва потребували робочої сили, яку гнали на Донбас із закріпаченого і понищеного Голодомором села. Але у містах селян чекала праця в екстремальних умовах і терор. Донбас був своєрідним прихистком для всіх, хто мав проблеми з радянською владою і намагався загубитись у вирі трудової міграції. Тому терор тут був особливо страшним: чи не в кожному місті Донбасу є могильники, де лежать жертви сталінських чисток. На жаль, виявити їхнє місцезнаходження не завжди можливо. Приміром, Рутченкове поле у Донецьку, де у 1930-х розстріляли чи то 5, чи то 7 тисяч місцевих мешканців, у 1980-х ледь не сховали під гаражним кооперативом.
До речі, був у Донецьку й аналог тюрми на Лонцького. Утікаючи від німців, комуністи розстріляли не лише політичних в’язнів та кримінальників, але й тих, кого затримали за прогул, запізнення на роботу чи інші дрібні порушення. Галичина відреагувала на радянський терор запеклим спротивом, однак Донбас воювати вже не міг – ні з «совєтами», ні з німцями. Радянські історики написали тонни макулатури про звитягу пролетарського краю, але факти говорять самі за себе: у 1941-му оборона Донецька тривала рівно два дні. І якщо УПА налічувала мінімум 25-30 тисяч осіб, то на Донбасі пішли в партизани (за офіційними радянськими джерелами) близько 4 тисяч. Саме такими були наслідки двох десятиліть радянського терору, який остаточно підірвав людські ресурси Донбасу.
Золотим віком Донбасу стали 1970-ті. Жахіття Другої світової війни і скрутні роки відбудови залишились позаду, і регіон насолоджувався привілеями першої категорії товарного забезпечення, а також відносним спокоєм застійних років. Але радянська економіка вже стагнувала і за спадом 1980-х прийшов крах 1990-х. Деіндустріалізація, якої зазнав Донбас, стала катастрофою не лише економічною, але й екзистенційною. Напевно, щось подібне могли б відчути галичани, якби хтось забрав у них Карпати. Регіон, який сформувався навколо заводів і шахт, втратив стрижень свого життя, свою ідентичність і своє місце в історії. За якихось кілька років «Всесоюзна кочегарка» стала депресивним краєм – і глибину цієї депресії годі було вимірювати економічними показниками. Імперія впала, прихопивши з собою своє дітище.
Втрачені можливості
Втім, кризовий період можна було використати продуктивно: і для розробки нових економічних стратегій, і для пошуків нового колективного «Я», і для роботи над травмами минулого. Та й зрештою, для пошуків свого місця у новоствореній незалежній Україні. Але нічого подібного не сталося. Перебуваючи під впливом Росії та під владою місцевих проросійських еліт, Донбас пішов відмінним курсом. В економічній сфері замість модернізації відбувалися мародерство і архаїзація. Особливо це стосується вугільної галузі, де поряд із шахтами взірця 1950-60-х років стали виникати «копанки» взірця 17 століття. Як наслідок, до традиційних проблем старопромислового регіону додалися ще й проблеми регіону розграбованого.
Не відбулося і роботи над колективними травмами. Після короткої відлиги 1990-х на Донбасі запанував новий публічний дискурс, по суті своїй неорадянський. По мірі формування партократії «регіоналів» він ставав офіційним і домінуючим. Теми сталінських репресій, Голодомору й особливостей радянського господарювання обговорювали у вузьких колах або не порушували взагалі. Зате відбувалась реанімація радянських ідеологем, за допомоги яких намагалися описувати навколишню дійсність. В результаті, в колективній свідомості почалась дезорієнтація: у ХХІ столітті Донбас все ще відчував себе «Всесоюзною кочегаркою» і готувався воювати з фашистами. Загалом це відбувалось паралельно з утвердженням неосталінізму в Росії, у ментальній орбіті якої знаходилась місцева еліта і значна частина суспільства.
Таким чином, Донбас опинився у патологічній ситуації. Переставши бути частиною імперії (яка зродила, але й калічила його), Донбас не став шукати себе у новій дійсності, затуляючись від неї неорадянськими ідеологемами. Тому місцеві проросійські настрої були в основі своїй ностальгійними – місцеві «ватнікі» прагнули не так вирватись з України, як із некомфортного ХХІ століття – назад, у Золотий вік відносно ситого застою. Звідси – червоні прапори, які замайоріли на площах навесні 2014-го, радянська демагогія та естетика «народних республік» з їхніми червоними зірками, націоналізаціями та піонерами. Звичайно, був і інший Донбас, який намагався віднайти себе в Україні і, переосмисливши своє минуле, шукати шляхів у майбутнє. Але впродовж років незалежності цей альтернативний Донбас постійно зазнавав поразки.
Сьогодні до всіх травм Донбасу додалась ще одна – військова. Вперше за два століття регіон зазнав такого політичного та адміністративного розколу, і річище його історії розділилося. Яким буде майбутнє Донбасу – не беруться передбачити навіть найбільш компетентні політологи. Але зрозуміло одне: історія того Донбасу, який вийшов з лона імперій, нарешті закінчилась. Фактично, сепаратисти завершують демонтаж Донбасу, який не встигли докінчити «регіонали». Тому рано чи пізно в цьому краї почнеться зовсім інша історія.