Головною політичною подією цього року, на мою думку, була все-таки не перемога Віктора Януковича на президентських виборах – за всієї її значущости і зловісности, а – державний пореворот, що відбувся у березні цілком безкровно у стінах Верховної Ради та під її інституційним прикриттям. Я маю на увазі створення в абсолютно антиконституційний спосіб так званої «парламентської більшости» і, відповідно, формування абсолютно нелеґітимного уряду.
Все, що відбулось опісля, – зачистка Конституційного суду, Центральної виборчої комісії, всіх міністерств і відомств, місцевих органів влади, антиконституційне перенесення місцевих виборів, здача росіянам іще на 25 років військових баз у Криму, скасування конституційної реформи 2004 року і свавільне повернення до попередньої «кучмівської» конституції, фарсові вибори до місцевих органів влади, відновлення цензури, повернення Службі безпеки репресивних функцій політичної охранки, заборона мирних пікетів, мітинґів і демонстрацій та використання міліції для арешту протестувальників, побиття журналістів і навіть традиційно совєтського запаковування правозахисників до «психушок», – усе це є лише продовженням та ескалацією того беззаконня, яке з президентського благословення почалось у березні у Верховній Раді.
Безумовно, без перемоги Віктора Януковича на президентських виборах парламентський переворот навряд чи був би можливим. Але і з цією перемогою, наважуся стверджувати, він не був неминучим. Конституційна реформа 2004 року хоча й не забезпечувала чіткої системи стримувань і противаг, проте накладала суттєві обмеження на президентську сваволю і, відповідно, на патологічну гіпертрофію виконавчої влади, характерну як для колишнього СССР, так і для всіх його держав-спадкоємиць. Відповідно до конституційних положень, підтверджених два роки тому Конституційним судом, президент Янукович і його партія могли сформувати уряд лише в коаліції з Блоком Юлії Тимошенко чи з ющенківською «Нашою Україною», або ж мусили би погодитися на розпуск парламенту і проведення дострокових парламентських виборів. Лише ці три ходи були леґітимні, – тож поки всі очікували, котрий із них обере собі Янукович, той, на загальне оторопіння, перекинув шахівницю догори дном і почав нею послідовно лупцювати всіх супротивників по голові.
Ефект несподіванки, безумовно, мав свої наслідки – багато хто не може оговтатися від отриманого шоку й досі. Але, крім безмежного цинізму й зухвалости, крім неміряних тіньових ресурсів, завдяки яким партія Януковича може «решить» в Україні ледь не кожне питання, був іще один чинник, який посприяв їхньому безкровному захопленню влади. Цей чинник – це насамперед слабкість суспільства і, зокрема, політичної опозиції, нездатної протистояти узурпації влади реґіональною мафією.
По-перше, громадянське суспільство, яке ніколи не було в Україні достатньо сильним, виявилося ослабленим і розбитим, відчуженим від політики за п’ять років нездарного правління помаранчевих лідерів, у яких воно свого часу інвестувало величезні й, можливо, останні свої надії. Захист конституційного ладу та демократії ускладнювався ще й тим, що ототожнювався – небезпідставно – із захистом цілком конкретних політиків, насамперед Юлії Тимошенко та її оточення, достатньо скомпрометованих за попередні роки. Одна річ – голосувати за Тимошенко на президентських виборах як за «менше зло», інша річ – іти заради «меншого зла» на барикади, мерзнути на майдані чи підставляти потилиці під міліцейські кийки. Голосувати за Тимошенко готові принаймні 46% виборців. Боротися за неї та її сумнівну компанію (усіх отих незліченних ляшків-губських-лозинських) готові, за соціологічними даними, відсотків 10–15.
По-друге, сама Тимошенко не виявила достатньої рішучости і готовости захищати конституцію від узурпаторів. Формально, навіть після вотуму недовіри, вона мусила, за законом, виконувати зі своїм кабінетом обов’язки – аж до формування нової урядової коаліції, відповідно до чинної конституції. Те, що вона практично без боротьби віддала самозванцям владу, можна лише почасти пояснити її розгубленістю або втомою. Головною причиною, на мій погляд, була глибока прогнилість тимошенківської команди, складеної з різного роду опортуністів, ласих до влади, проте не готових за неї по-справжньому боротися. (Що, до речі, було досить добре видно під час затвердження у Верховній Раді угоди з Росією про Чорноморський флот: реальний опір реґіоналам чинили лише нечисленні романтики з «Нашої України», тимчасом як тимошенківські, та й ющенківські бізнесюки спокійно спостерігали за побиттям своїх колеґ донецькими бандюковичами.) Якби Юлія Тимошенко не визнала антиконституційної коаліції і відмовилася передавати узурпаторам владу, найвірогіднішим розвитком подій було би проведення дострокових виборів. Але йти на такий ризик заради якоїсь там конституції тимошенківські депутати виявилися явно неготовими.
І нарешті, по-третє, українське суспільство не отримало, по суті, жодного позитивного месиджу від так званої міжнародної демократичної спільноти, жодного сиґналу про те, що в Україні коїться щось украй сумнівне, якщо не відверто злочинне. Навпаки, за деякими даними, Янукович зі своїми путчистами отримав від Евросоюзу потаємний карт-бланш на здійснення перевороту, за умови, що всю цю спецоперацію буде прикрито невдовзі рішенням Конституційного Суду – вимога для реґіоналів не бозна-яка складна, зважаючи на силу й асортимент наявних у їхньому розпорядженні «арґументів». Тут, безумовно, зіграла роль і поширена в европейських столицях «утома від України», і обіцянки реґіоналів навести «лад» та здійснити давно очікувані «реформи», і, не в останню чергу, бажання «старих европейців» поліпшити стосунки з Росією, мінімізуючи перешкоди на шляху транспортування російських енергоносіїв. Жодного слова осуду на адресу путчистів не пролунало, що, безумовно, теж посприяло деморалізації та демобілізації суспільства, ослабленню його опору авторитаризмові.
Янукович із клікою, слід віддати належне, сповна використали отриманий карт-бланш – не для обіцяних «реформ», зрозуміло, а для зміцнення своєї авторитарної влади. Їхній проект «государства Укрáина» загалом зрозумілий. У політичному плані це має бути «керована», себто імітаційна «демократія» путінського зразка; у національно-культурному – креольська держава російськомовних колонізаторів/колоністів та засимільованих абориґенів, із відповідною мовно-культурною та соціяльно-економічною марґіналізацією абориґенів незасимільованих – як у Білорусі. На рівні Донбасу або й усього півдня та сходу України такий проект був би цілком можливий, але в масштабах усієї країни зреалізувати його скоріш за все не вдасться. Янукович, схоже, цього не розуміє, а можливо, внаслідок глибокої провінційности й загальної примітивности, навіть не уявляє собі якихось інших проектів поза тими, що бачить на екранах звичного для себе російського телебачення. Хоча й у Росії – реальній, не телевізійній – усе набагато складніше. Та й у Білорусі теж.
Що ж до України, то, по-перше, вона не має, на щастя, таких величизних природних ресурсів, як Росія. А отже, й приховувати свою некомпетентність і корумпованість українським авторитаристам буде набагато важче. Без нафтодоларів та позик від МВФ їм просто не буде чим купувати лояльність підданих, компенсуючи неефективність власного виробництва широкомасштабним імпортом. По-друге, на відміну від росіян, українці не мають імперського очманіння, їм не паморочить голови параноїдальна ідея змагання з Америкою, «вставання з колін», захисту «співвітчизників» по всіх усюдах та інша бридня. А отже, й мобілізувати населення за допомогою шовіністичної пропаґанди українським авторитаристам буде набагато важче. Вони, звісно, можуть розпалювати серед своїх прибічників ненависть до «галичан», «свидомитов» і, взагалі, до україномовних «националистов», – але це радше призведе до розколу суспільства і, відповідно, країни, аніж до бажаної для авторитаристів інтеґрації. І, по-третє, ставлення Заходу до репресивного авторитаризму в Україні, скоріш за все, не буде – із цілої низки причин – таким поблажливим, як до російського. Януковича з компанією, вірогідно, чекатиме доля не кремлівських братків, а невиїзного Лукашенка. І ніякі румунські соціялісти в Европарламенті їх від цієї долі не порятують, попри всі зроблені в румунський соціялізм інвестиції.
Ізоляція України, себто перетворення її, за прикладом Білорусі, на ще одну державу-парію (rogue state) у центрі Европи, – авторитарнішу, брутальнішу та беззаконнішу навіть за Росію, – є, безумовно, важливим елементом стратегії Кремля та його аґентури, представленої в Україні насамперед нафто-газо-енергетичним кланом. Схоже, саме ця група, з природи її бізнесу найбільш компрадорська, бо мільярди тут робляться з нічого – з політичних контактів на обох кінцях газової труби, – контролює сьогодні чи не всі ключові інституції в Україні, разом із президентом і його адміністрацією.
Все, що коїть упродовж останніх пів року українська (?) Служба безпеки на чолі з Хорошковським та невиліковно совєтська міліція на чолі з Моґільовим, виглядає саме як послідовна реалізація такої стратегії. В кожнім разі, знайти інші раціональні пояснення діям цих служб неможливо. Не йдеться тут про якийсь «національний інтерес» – засадничо чужий і незрозумілий усім цим совковим «елітам». Ідеться про те, що дії згаданих відомств суперечать особистим інтересам як самого Януковича, так і більшости олігархів, що зайняті, на відміну від нафто-газової братви, реальним, а не віртуальним бізнесом, і тому зовсім не зацікавлені ані у міжнародній ізоляції, ані в ескалації внутрішніх конфліктів у країні. Оптимальним для їхнього середовища мав би бути помірно-авторитарний режим кучмістського типу – із «багатовекторною» міжнародною політикою і подібним балансуванням/маніпулюванням у політиці внутрішній. Те, що Янукович так різко і без жодного зиску для себе та більшости олігархів (про якийсь зиск для України, як я вже казав, у цьому середовищі засадничо не йдеться) обрубав західний вектор зовнішньої політики і так само різко взявся за конфронтаційну, а не компромісну політику внутрішню, свідчить не лише про його розумову обмеженість чи, ще гірше, наявність у ФСБ серйозних шантажистських матеріялів супроти нього, а й про обмежений вплив на нього олігархів, сказати б, «виробничих» – на відміну від панівних нині в його середовищі олігархів суто компрадорських, паразитичних.
Схоже, Янукович – чи то самотужки, а чи під впливом не «нафтогазових» радників – почав усвідомлювати, що зайшов задалеко і що сповзання в російську пастку – у статус невиїзного президента держави-ізгоя – може стати необоротним. Але зупинитися важко. З одного боку, він достатньо відчужив від себе демократичну та національно свідому частину суспільства, а з іншого – надміру розворушив традиційні українофобські інстинкти свого совкового електорату. Що гірше, він здав росіянам практично всі козирі, які мав, не вгамувавши тим їхніх апетитів, а навпаки, розпаливши ще дужче. Протистояти йому тепер особливо ні з чим і ні з ким. Тож подальша Януковичева капітуляція, найвірогідніше, триватиме. На практиці це означатиме поступову здачу росіянам усіх інших активів, втрату будь-якої реальної суб’єктности на міжнародній арені та неминуче закручування гайок у політиці внутрішній. Показова розправа із неслухняними олігархами та експропріяція власности підозрілих на користь лояльніших має стати частиною цього процесу.
Парламентські вибори 2012 року влада зманіпулює ще дужче, аніж недавні місцеві, а президентські вибори через п’ять років будуть, найвірогідніше, відвертим фальсифікатом. На цьому «европейська інтеґрація» для Віктора Януковича остаточно завершиться і єдиною европейською столицею, яку він зможе безперешкодно відвідати, буде Москва (ще, може, Мінськ). Пастка, виставлена свого часу російськими спецслужбами для занадто багатовекторного Леоніда Кучми у вигляді касетного скандалу, зачиниться тепер за спиною його спадкоємця – без жодних касет.
Хоч як це парадоксально, але саме відносна сила націонал-демократичної опозиції в Україні – порівняно з білоруською – робить позицію Януковича куди слабшою, ніж позиція Лукашенка, і куди більше залежною від Москви. Лукашенко знає, що й без російської допомоги протримається, тимчасом як Януковичу без такої підтримки в Україні нічого (доброго) не світить.
Українське суспільство, слід відверто сказати, програло після Помаранчевої революції все, що могло програти, і тому у найближчі роки чи навіть у найближче десятиліття не має практично жодних шансів на відродження демократії, а тим більше – на побудову правової держави та повернення до европейського шляху розвитку. Друга українська республіка – якщо УНР уважати першою, – закінчилася (тут я цілком згоден з Андрієм Мокроусовим). Якою буде третя українська республіка і чи взагалі буде – залежить від нас. Спротив режимові, хоч позірно безнадійний, украй потрібен, щоб зберегти на майбутнє бодай острівці цивільности та, наскільки можливо, українськости. Саме час, хоч як сумно, повчитись у білорусів.
Третя республіка має постати знизу, зусиллями самого населення та нових лідерів, ніяк не пов’язаних зі старим режимом у всіх його реінкарнаціях. Це довгий і нелегкий шлях, і невідомо навіть, чи подоланний. Але, боюся, ми не маємо іншого вибору, крім як свідомо прийняти цей виклик – із гідністю Сизифа і розміреним завзяттям садівника в пустелі.
Часопис «Критика»: Простір незалежної думки