Бурхлива діяльність керівництва Росії останніх років, спрямована на реанімацію імперії, мала відбиток політичного міфу XVI століття про Москву як «Третій Рим».
Перший, мовляв, завоювали германці, другий (Константинополь) «впав у єресь» через компроміси із «латинянами» і потрапив під владу турків-мусульман. І лише Москва зберегла статус православної столиці, що в розумінні тодішніх московських ідеологів означало її перетворення на єдиний центр «правильного» християнського світу.
Після розвалу СРСР і приходу до влади Путіна ідея про «Третій Рим» оформилася в нібито нову концепцію «Русского мира». Ексклюзивність Москви мала обґрунтувати її претензії на «збирання земель» і «особливий шлях». До останнього часу все йшло по плану. Розбудовувалися церкви і монастирі, поповнювалися їхні автопарки, ієрархи Російської православної церкви сміливо окреслювали нові кордони «канонічних територій», політичне керівництво в унісон із ними заявляло про права «русских» на цих кордонах. Анексія Криму мала стати черговим етапом відродження імперії, в якій мав опинитися й український народ зі столицею Києвом як «матерью городов русских». Пафосна поява Путіна на зборах, де він оголосив про «возз’єднання», супроводжувалася музикою, яка мимоволі нагадувала радянські мультфільми про билинних богатирів-переможців. Його промова рясніла такими дикими заявами, на які в сучасному світі навіть відповісти непросто, адже в міжнародній політиці не вважаються коректними висловлювання на зразок «исторические земли» чи «границы русского мира». Чого вартий хоча б пасаж про Херсонес, в якому хрестився князь Володимир. Так і до анексії Стамбулу договоритися можна, адже інший київський князь Олег колись залишив свій щит на воротах Константинополя. Зрештою, є й інші землі, чимось дорогі і пам’ятні «русскому человеку». Хоча, мусимо визнати, така прямолінійність дає не лише електоральні плоди. Часто люди, які вважають себе прогресивною частиною російського суспільства (дехто навіть цілком обґрунтовано) всерйоз говорять про Росію і Україну як про Північну і Південну Корею чи про Східну і Західну Німеччину. Тобто, критикуючи Путіна, мислять як Путін.
Вся найновіша історія Росії пов’язана з протистоянням Заходу, «вставанням з колін» і т.п. Вона з дивовижною точністю повторює досвід свого ідейного попередника «Третього Риму» – Візантійської імперії. В останній, як і в путінській Росії не любили Захід в широкому значенні цього слова. «Їхній» Папа Римський заявляв претензії на вселенськість, а королі та імператори вважали себе рівними самому цісарю. Тому керівництво імперії нерідко укладало союзи з мусульманами проти західних «єретиків» навіть на шкоду власним стратегічним інтересам. Візантійці вважали, що мають ексклюзивне право на правду в питаннях віри, культури і мови (навіть в часи тотальної деградації та занепаду). Візантійська церква фактично була частиною державного апарату, слухняно виконуючи волю влади в країні та поза її межами. Відстала економіка, податковий тиск, централізація бюрократичного апарату зробили підприємництво невигідним, а найвдалішим придбанням вважалася купівля державної посади. Константинополь часто сплачував данину своїм офіційним підданим, особливо якщо вони загрожували спокою на кордонах імперії (як Чечня, наприклад). Практично всі реформи, які візантійські правителі проводили в надії на відродження колишньої величі східної частини Римської імперії, були половинчастими і закінчувалися провалом. Такі, як реформа армії без зміни економіки, коли уряд намагався побудувати феодальну рицарську армію без феодів і рицарів. Візантійці мали й свою зброю масового знищення – грецький вогонь. Який, щоправда, виявився непотрібним за відсутності сучасного флоту. Вони, теоретично, могли б перетворити Рим на «радиоактивный пепел», якби була можливість цей вогонь доставити на територію стратегічного супротивника. Водночас візантійці користувалися послугами західних найманців не рідше, аніж «допомогою» войовничих азійських васалів. Виглядало це приблизно так, ніби десантники батальйону «Восток» користуються французькими кораблями «Містраль».
Сьогоднішнє протистояння Росії із Заходом неминуче призведе до подальшої відмови від «тлетворного влияния Запада» всередині країни, тобто від всього того, що колись зробило Росію великою державою. Разом з тим, анексія Криму поставила хрест і на проекті «Русский мир». Недарма патріарх московський Кирило проігнорував урочисту промову Путіна з нагоди успішного завершення чергового етапу збирання земель. Відновлення імперії з центром в Москві вже навряд чи відбуватиметься за колишнім сценарієм. Адже в Україні та Білорусі остаточно стало зрозуміло, що «русский» и «российский» – це далеко не те саме. Навіть бабуся з найглухішої парафії УПЦ МП розуміє, що «русский богатирь» мав би виглядати не зовсім так.
За відсутності охочих приєднатися до Москви на території колишньої Русі «собиратель» Путін фактично змінив історичні корені і взявся за приєднання Степу (бо ж крім «історії» геополітичних аргументів у Москві не визнають). Це викликано і об’єктивними чинниками (передовсім демографічною ситуацією в РФ), і бажанням самого Путіна будь-що втриматися при владі, навіть заручившись підтримкою таких тимчасових союзників, як Кадиров. Головному ж ідеологу «Русского мира» в рясі доведеться змиритися з новою роллю рядового статиста поруч із численними духовними лідерами народів федерації. Залучення чеченського батальйону «Восток» для упокорення Криму є лише одним із свідчень цієї тенденції.
З такими темпами пошуку історичного коріння Москва, за 15 років переживши і реанімацію совка й імперський блиск, дуже скоро повернеться до опричнини, а там і феодалізм настане як елемент чергової федеральної реформи. А далі – хтозна. Або Москва повторить долю Константинограда (а собор Василія Блаженного – храму святої Софії), або перетвориться на ставку хана Володимира, який контролюватиме Великий шовковий шлях, тобто Північний потік.