На 68-му кінофестивалі у Берліні Україна виглядає дуже презентативно. У одній із програм – український фільм «Коли падають дерева». В іншій програмі – нова, правда німецька, стрічка Сергія Лозниці. Повноцінно працює й український стенд на кіноринку. Отже, докладніше про українську присутність на Берлінале.
«Коли падають дерева»
У другій за значенням конкурсній програмі Берлінале, «Панорама», відбулася світова прем’єра фільму Марисі Нікітюк «Коли падають дерева» (на фото). Марися Нікітюк є водночас і авторкою сценарію.
«Це моя особиста історія. Багато чого з неї я пережила у дитинстві», - розповіла режисерка після прем’єри фільму. Створювався фільм в українсько-польсько-македонській копродукції. З українського боку фільм робився за підтримки Держкіно та Solar Media Entertainment.
У травні 2016 року сценарій фільму став переможцем церемонії ScripTeast Award, яка проводилась під час Каннського фестивалю.
«Коли падають дерева» - кіно, що водночас розповідає звичні життєві історії та стирає кордони між снами та реальністю. Історія кохання Лариски (Анастасія Пустовіт) та Шрама (Максим Самчик) розгортається на очах у маленької Вітки (Соня Халаімова). Ця історія і романтична, і пристрасна, і трагічна водночас. Крім того дитячий погляд на неї додає їй чистоти сприйняття та безпосередності.
«Я хотіла показати контраст між чистим дитячим сприйняттям та сприйняттям людей, які вже стали дорослими, та дивляться на світ крізь стереотипи та страхи. На пострадянському просторі це особливо гостро відчувається. Люди часто бояться спробувати щось нове, щось, чого хочуть саме вони», - розповіла Марися Нікітюк.
Соня Халаімова у ролі Вітки
Життя села та маленького провінційного містечка режисерка подає візуально досконалим. Йдеться, звичайно, про форму та манеру зйомки, а не про побутові чи ментальні реалії. Часом Марися Нікітюк так захоплюється цією формою, що це трохи шкодить змісту. Сама вона говорить, що її кіно насамперед про свободу та несвободу, про бажання бути вільними. Насамперед від закостенілих звичаїв та стереотипів.
Режисерка у своїй першій повнометражній картині змішує жанри, кожна історія має несподівані повороти, сцени кохання межують зі сценами насильства чи побутовими епізодами. Така дуже складна форма розповіді ставить перед авторкою дуже складні задачі. Вирішує їх Марися із різною долею успішності.
У широкий прокат фільм вийде 20 вересня
Перевагою фільму є те, що це живе, не застигле у штучній театральності кіно. Візуально дуже гарне. Тож побажаємо йому успіху. І фестивального, і прокатного. У Берліні відбудеться п’ять показів картини, потім українська прем’єра пройде на Одеському міжнародному кінофестивалі. У широкий прокат фільм вийде 20 вересня.
«День перемоги»
Документальний фільм українського режисера Сергія Лозниці «День Перемоги» представляв цього разу Німеччину у фестивальній програмі Forum.
«Український режисер уперше представить свій фільм на Берлінале. У "Дні перемоги" він спостерігає за натовпами, що регулярно збираються в радянському військовому меморіалі в Трептов-парку в Берліні на 9 травня і фіксує цю метушню з точністю: випускаючи на передній план різні настрої: гордість, патріотизм, цікавість, бажання бути визнаним, споглядання», - йдеться в прес-релізі.
Але якщо відмовитись від фестивальної толерантності, то Лозниця фіксує просто-таки зоопарк. Калейдоскоп просто босхівських облич ми вже могли побачити у його ігровій картині «Лагідна».
«День Перемоги»: 9 травня у берлінському Трептов-парку
Проте якщо там Лозниці закидали те, що він нагнітає та згущує фарби, то тут його камера документаліста безпристрасно фіксує те, що відбувається: радянська істерія, прапори самопроголошених республік, пікніки на могилах, підлітки у військовій формі з орденами II Світової, байкери... Якщо уявити, що події відбуваються у самому серці столиці європейської держави, то стає взагалі моторошно.
Знімався фільм двома камерами, Лозниця запросив оператора з Мексики, Дієго Гарсіа, який знімав з Карлосом Рейгадасом та Апічатпонгом Вірасетакулом. Другим оператором був Єссо Мацухі. За словами режисера, для нього було важливим не лише те, що ці оператори є дуже добрими професіоналами, а й те, що вони, знаючи про ситуацію, все одно перебувають здебільшого поза нею. Нерозривний звязок із «совком» який Лозниця ненавидить і який так чи інакше є антигероєм майже усіх його фільмів, де виразно, а де лише тлом, тут просто квітне буйним цвітом. Нагадаємо, що зараз Сергій Лозниця знімає у Кривому Розі фільм «Донбас».
Камера документаліста безпристрасно фіксує те, що відбувається
Очевидно, що його «День Перемоги» є своєрідним дослідженням того, що відбулося на сході України і чому відбулося саме так. Традиційний для Лозниці прийом залишатися спостерігачем (так знятий і «Майдан», і «Аустерліц») не заважає йому розставляти акценти так, що жодних сумнівів не залишається. Водночас він не тисне на свого глядача, а дозволяє йому робити висновки самостійні.
У фільмі дуже багато дрібних акцентів, тож ця картина – для уважного перегляду. І бажано на великому екрані.
Кіноринок
Цього року українська присутність відчутніша і на кіноринку: постери українських фільмів не треба вишукувати, вони помітні зокрема і на журнальних шпальтах.
Український стенд на Берлінале
Український стенд виглядає гарно, він по вінця наповнений інформацією (нагадаємо, що минулого року вийшла рекордна кількість українських фільмів, то ж є що показати та запропонувати).
Бракує лише одного. Проте бракує сильно. На відміну від українських стендів у Каннах та Берліні попередніх років нинішній не має згадки про Олега Сенцова. Так, під час відкриття директор Берлінале Дітер Косслік закликав звільнити українського кінорежисера, який перебуває в ув’язненні в Росії за сфальсифікованими звинуваченнями.
Звичайно, жодні згадки на жодному фестивалі навряд чи наблизять його звільнення. Проте їх відсутність затьмарює успіхи українського кіно у Берліні.