Зустріч із Олегом Яськівим
23 червня у кав’ярні-галереї «Штука» засновник кіноклубу в легендарній «Ляльці» та послідовний ентузіаст кінопросвітництва львів’ян Олег Яськів розповів про те, яким було кіно у Львові від моменту першого показу і аж до початку Другої світової війни.
«Кіно було створене для розваги. Ілюзіони були лише вбогим доповненням до театру, цирку, ярмаркового балагану: ніхто не міг подумати про перспективу кіно як окремої сфери мистецтва…» - розповідає Олег Яськів. Проте, як завжди, в житті все склалось по-іншому. Після першого показу, що відбувся восени 1886 року, за допомогою пристрою, сконструйованого Томасом Едісоном, кіно у Львові розпочинає впевнений розвиток. Сюди прибувають кіноагенти з усієї Європи, зацікавлені в успіхові своєї підприємницької ініціативи, що зумовлює швидкий поступ міста у цій сфері на рівні із Прагою чи Віднем. У місті працювало відділення віденської кіностудії «Уранія», яке регулярно запрошувало львів’ян на перегляд науково-освітніх стрічок; опікувався ним Герман Опат. Оскільки першими оцінили можливості кіно фотографи та мистецька еліта, спочатку покази відбувались у пристосованих приміщеннях – фотоательє, концертних та театральних залах, а також при готелях чи рестораціях. Вибір фільмів був не надто широким: німі документальні хроніки, присвячені краєзнавчій тематиці або ж масштабним подіям у місті. Лише згодом – захоплюючі сюжетні стрічки, в т.ч. любовні та кримінальні історії. Період до Першої світової війни характеризувався двома тенденціями: кількість і якість кінопоказів, інтерес до них зростали, одночасно у частини суспільства відчувалися недовіра, спротив та зневага до нової розваги.
Після війни ситуація із львівським кіно суттєво покращилась. Окрім вузького кола фотографів та митців у світле майбутнє кіносправи повірили заможні інвестори, з’явились спонсори і поволі пристосовані приміщення витісняються спеціально збудованими зручними та вишуканими кінозалами. Олег Яськів навів цікаву статистику: кількість львівських кінотеатрів до 1939 року вражала – їх налічувалось аж 31! Серед найбільш знаних приміщень, де можна було в той час подивитись кіно, - теперішній театр «Воскресіння» та театр Західного оперативного командування. Також приємно було довідатись той факт, що львівські університети співпрацювали із кіноіндустрією, адже, зваживши на французькі та німецькі тенденції, вважали доброю ідеєю впровадження предмету теорії кіно, а також – підвищення ефективності навчання за допомогою чудового наочного матеріалу.
Серед кіностудій Львова оповідач відзначив «Кінофільм», завдяки діяльності якого, окрім традиційних хронік подій краю, вийшли два художні фільми режисера Зиґмунта Веселовскі, які навіть «мали непогану пресу». Що ж до інших робіт, знятих у Львові, варто згадати «Глухі дороги» і «Генеральну репетицію» Вацлава Радульського та Ярослава Слоневського (1932р.), «До добра і краси» (1935р.) талановитого українського режисера Юліана Дороша. На жаль, більшість доробку окресленого часового періоду не збереглась.
Також Олег Яськів не оминув увагою діяльність наймасштабнішого кіноклубу «Авангард», який «надав колосального імпульсу кінокультурі міста, започаткував традицію обговорення фільмів, показу не лише комерційного кіно, а й кіно авангарду, до якого мав безпосередній стосунок також український художник та режисер Роман Турин. Перша зустріч клубу відбулась у 1932 році, й присутніми на ній були близько 150 осіб, що таки є чималою цифрою. Проіснував клуб 4 роки.
Новини зі світу кіно львів’яни довідувались із якісних польськомовних видань “Sygnały”, “PrzeglądFilmowy, TeatralnyiRadiowy” та елегантного україномовного українського часопису «Кіно».
Щоб «підсилити українську ноту в розмові» Олег Яськів розповів і про те, що відбувалось із українським кіно по інший бік Збруча. Зрозумівши, яка агітаційна потуга можлива завдяки кіно, радянська влада інвестувала величезні матеріальні, людські та інтелектуальні ресурси у його розвиток. Як наслідок, ця практика «породила цілий ряд талановитих режисерів – не лише російських, але також і українських. На Україні працював Петро Чардинін – це російський режисер, який потім переїхав у Росію. Він починав знімати ще до революції, вартий згадки тут завдяки найбільш знаковому фільму додовженківського періоду «Тарас Шевченко» (1926р.). Цей фільм внаслідок зусиль Соні Куликівної було показано у Львові в 30-ті роки. … Також з’явились інші режисери: пробував себе в кіно Іван Кавалерідзе, знаний скульптор. Його фільми були цілковитим авангардом... Про них знали українці Львова і показували тут. Іншою цікавою ноткою в радянському українському кіно були фільми Георгія Стабового, зокрема «Два дні» (1927р.)… Також Георгій Тасін зняв фільм «Нічний візник», доволі цікава робота. Ну і, звичайно, не можемо обійти увагою експерименти дуже талановитого радянського режисера Дениса Кауфмана, він же – Дзиґа Вєртов, який був народжений та працював в Україні… (найвідоміший фільм – «Людина з кіноапаратом», 1929р.) Можна говорити, що в радянській Україні кіно мало підтримку і мало свій розвиток, звичайно ідеологізований, що призвів до явища Олександра Довженка наприкінці 20-х років. У Львові українське кіно не мало жодної серйозної підтримки державної і, звичайно, очікувати розвитку українського кіно у Польщі було важко. Проте завдяки вже згаданим ентузіастам можна говорити, що український кінематографічний Львів 30-х років був добре представлений…».
А всім, хто цікавиться обговореною темою глибше, пан Олег порекомендував звернутись до досліджень досвідченого українського кінознавця Лариси Брюховецької та перекладеного з польської і опублікованого у 2004 році видання Барбари Гєршевської «З історії культури кіно у Львові 1918-1939рр.», здійснене завдяки зусиллям шанованого середовища часопису «Ї».
Довідка
Кіноклуб Олега Яськіва, де небайдужі до якісного кіно львів’яни мають можливість переглянути та обговорити шедеври світового кінематографу, відновив свою роботу і, дотримуючись багаторічної традиції, запрошує на перегляди щовівторка, але тепер - у клуб «Ч/Б 5*5», що на пл. Коліївщини, 2.