Сьогодні кіно не має для людей такого значення, як років 50-60 тому. Та що й казати, у ті, вже можна сказати, давні часи, кіно насправді було чимось надзвичайно важливим і бажаним. Пригадую, у кінці 1950-х років ми, малі хлопчаки, щодня позирали на дерев’яну дошку оголошень у центрі села, і коли на ній з’являлася від руки писана афішка, що в клубі крутитимуть якесь нове кіно, це була ні з чим незрівнянна подія, і нашому захопленню не було меж. Та й у Львові було фактично те ж саме. Вихід у прокат якогось нового фільму, величезні афіші на огорожі восьмої школи на Підвальній привертали увагу львів’ян, як ніщо інше. Отож, кіно, яким воно було колись…
Львів’яни познайомилися з кінематографом у вересні 1896 року в пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа), де перший кіносеанс відбувся у фотоательє «Рембрандт». Заплативши порядну на той час суму п’ятдесят центів, перші глядачі могли передивитися невеличкі сюжети: «Корабель на морі», «Переслідування китайця», «Танець дикунів», «Шотландський танець», «Дитячий парк у Парижі», «Акробати». Перегляд доповнював музичний супровід грамофона. У подальшому кінострічки завжди супроводжувалися грою фортепіано, органа, оркестру, а також поясненнями вчених-техніків.
Від кінця XIX століття у Львові з’являються спочатку мандрівні, а згодом стаціонарні кінотеатри. До Першої світової війни їх було понад двадцять, а на 1939 рік близько тридцяти. Перші кінотеатри засновували банкіри, адвокати, інженери, підприємці, кілька кінотеатрів організував Людвіг Кухар, у 1912 році Едвард Бурнатович закладає кіно «Коперник». Активний пропагандист кіно Едмунд Лібанський почав із придбання кінопроєктора і демонстрації фільмів у різних місцях Львова, потім доробився навіть до оренди театру Скарбка (нині імені Марії Заньковецької), де заснував кінотеатр «Уранія», згодом він називався «Геліос», потім «Лев», на 1939 рік це був «Атлантик».
Власники перших кінотеатрів у Львові досить швидко заробляли готівку і, окрім проєктувальної апаратури, що постійно вдосконалювалася, могли придбати також кінокамери. Вже 1897 року «Континентальний Еден-театр» Б. Шенка на вулиці Городоцькій біля костелу Анни демонструє репортаж «У львівській кав’ярні», а в кінці 1904 року віденська фірма «Уранія» знімає і показує урочисте відкриття пам’ятника Міцкевичу у Львові. 1912 року засновується «Перша фірма виробництва і прокату фільмів», яка знімає фільми «Помщена кривда» та «Любовні пригоди відомих осіб», водночас виникає «Синдикат галицького кінопромислу».
Студія «Кінофільм», створена власником фотоательє М. Мюнцом 1912 року, знімає документальні стрічки: «Велика пожежа бензинової бази у Дрогобичі», «Урочисті свята Божого Тіла у Львові», «Політ графа Сціпіо на аероплані» і «Шлюб князівни Четвертинської в Живці». У міжвоєнні часи було знято досить багато кінострічок, зокрема документально-етнографічні фільми «Галичина» і «Гуцульщина», фільм «Старий Львів» (виробництво «Оріон-Фільм» 1932 рік). Зараз деякі фрагменти цих фільмів можна подивитися в YouTube.
Ще перед Першою світовою війною кіно у Львові розвивалося дуже інтенсивно. З появою повнометражних драм час показу збільшився до двох годин. Однак, надалі перед початком сеансу демонстрували хронікальні та природничі фільми. Публіка надавала перевагу повнометражним драмам, криміналам чи численним витворам комедійного мистецтва, котрі поволі почали витісняти з екранів декоративні історичні та релігійні стрічки здебільшого італійського виробництва.
Гарно демонструє кінолихоманку у Львові кабаретова пісенька, написана напередодні Першої світової війни:
І майже щогодини постають нові кіна:
Там «Байка», «Фрашка», тут «Гельйос»,
Там знову «Корзо» дреться в голос,
Покаже драму-чар «Бандита Зіґомар»!
І пхаються вар’яти, що люблять ці драмати,
А власник бачить рух й весело гладить бжух.
Ти, Ксеню, не будь дурна, підемо до «Сатурна»,
Там є театр смішний дуже: велике простирадло висить,
І скачуть по нім во: кубіти, мавпи, всьо!
Іван вертає п’яний знов, а жінка п’є п’яничці кров:
Де був ти, пиячино!? - Най здохну, був у кіні.
Задурно я квиток дістав, а кажеш, ніби знов я хляв,
Кажу, мене не рухай, а то дістанеш в вухо!
Тогочасні світові фільми надходили до Львова здебільшого через віденську фірму «Уранія», її представник видавав ліцензії на відкриття кінотеатрів і випозичалень фільмів. На початок 1930-х років у Львові налічувалося до двадцяти таких випозичалень. Це свідчило про те, що багато львів’ян мали вдома проєктори і звичайно ж кінокамери. Богдан Надрага, син чудового львівського мемуариста Олександра Надраги, уроджений 1922 року, розповідав авторові цього тексту, що його хресний, чоловік не дуже заможний, мав кінокамеру і знімав, як він малим вчився ходити на сходах Домініканського собору, а це було, вочевидь, не пізніше 1924 року. А у 1930-х роках на Академічній (проспекті Шевченка) стояла кінокамера і постійно знімала перехожих.
Представники кінобізнесу задля своєї промоції активно «йшли у маси», деякі кінотеатри тісно співпрацювали з громадськими та освітянськими організаціями. Кінозаклади надавали цим структурам приміщення, влаштовували безплатні сеанси, робили знижки. Показовим у цьому був кінотеатр «Марисенька» (тепер у цій будівлі на площі Генерала Григоренка міститься театр «Воскресіння»). Щонеділі тут організовували кінематографічні ранки для молоді та школярів. До звичного репертуару юні глядачі отримували у «навантаження» ще й науковий або краєзнавчий фільм. Квитки на ці заходи були майже вдвічі дешевші, аніж зазвичай. Традиційні кіноакції для малозабезпеченої публіки влаштовувалися перед Різдвом і Великоднем.
На початку 1930-х років у всьому світі наставала епоха звукового кіно, в усіх кінотеатрах Львова монтували західну звукову апаратуру. Це викликало нову хвилю інтересу до кінематографу, і завдяки інновації у місті відкривається одинадцять нових кіно. Загалом наприкінці тридцятих у Львові було вже понад тридцять звукових кінотеатрів. Цікаво згадати адреси деяких тодішніх найпопулярніших львівських кінотеатрів.
Площа Міцкевича:
У будинку №5 до 1939 року містився кінотеатр «Рай» (від грудня 1939 року імені Міцкевича) (на головному фото).
У будинку №6/7 за часів СРСР містився кінотеатр імені Лесі Українки (до 1939 року кіно «Утіха» (належало до пасажу Міколяша), від 2007 року кінокафе «Люм’єр»).
Проспект Свободи:
У будинку №1/3 за польських часів містився кінотеатр «Палас» (від грудня 1939 року імені Тараса Шевченка), приміщення якого на подвір’ї було зруйновано під час Другої світової війни і більше не відновлювалося.
У будинку №5 за часів Польщі містився кінотеатр «Новини» Новінського (згодом «Ампір», а від грудня 1939 року імені Пушкіна), у часи СРСР це був кінотеатр «Спартак» і кінотеатр «Дніпро».
Площа Данила Галицького:
У будівлі №8 за польських часів був розташований Торгівельний ліцей, цю адресу на 1939 рік мав також кінотеатр «Балтик» (від грудня 1939 року імені Островського, від 1946 року «Комсомолець»).
Площа Шашкевича:
Адресу №5 у повоєнні часи мав кінотеатр «Комсомолець» (до 1939 року це був кінотеатр «Стилевий», від грудня 1939 року імені Щорса).
Площа Генерала Григоренка:
У будинку №5 за Польщі містився пасаж Ґрюнерів з кінотеатром «Марисенька», в часі СРСР тут працював дитячий кінотеатр «Піонер» (від 1946 року йменувався «Москва»), тепер тут розташований театр «Воскресіння».
Січових Стрільців:
У будинку №11 до 1939 року був кінотеатр «Оаза» («Муза»), в перші роки радянської влади він називався імені Котовського, згодом аж до часів української незалежності імені Зої Космодем’янської.
Мирослава Скорика:
У будівлі №7 до 1939 року містилася Музична консерваторія, цю адресу також мав кінотеатр «Аполло» Зборовського (від грудня 1939 року імені Кірова).
Проспект Шевченка:
Адресу №3 за часів Польщі мав кінотеатр «Європа», 1939 року його перейменували на імені Леніна, від повоєнних часів це був кінотеатр «Україна», від часів незалежності Галицький центр кіномистецтва, 2007 року кінотеатр остаточно закрили і розібрали глядацький зал з боку вулиці Нижанківського.
У будинку №5 за польських часів містився кінотеатр «Ріальто» (від 1939 року імені Орджонікідзе).
У будинку №8 за польських часів містився кінотеатр «Химера», який від 1939 року називався імені Стаханова, від 1946 року «Піонер», від 50-х років мав назву «Київ».
Тараса Бобанича («Хаммера»):
Адресу № 1а за польських часів мав кінотеатр «Пакс», у кінці 1939 року він був перейменований на «Фелікса Дзержинського», до 1990-х років кінотеатр називався імені Короленка, потім тут влаштували Російське культурне товариство імені Пушкіна, зараз тут розташовано Будинок Воїна.
Зелена:
У будинку № 26 за польських часів був кінотеатр «Байка», перейменований в грудні 1939 року на «Комсомолець України», зараз тут кафе-бар «Літній сад».
***
Про цікаві трафунки в кінах часів польського міжвоєнного періоду розповідає історик Андрій Козицький. Чи не найпопулярнішими кінотеатрами тоді були «Пасаж» і «Утіха» у неіснуючому тепер пасажі Міколяша, що з’єднував вулиці Коперника і Вороного. Величний і розкішний засклений торгівельний центр з обігрівом та ілюмінацією, місце, де містилися престижні магазини і представництва світових фірм, з часом став місцем прогулянок, як толерантно висловився один із львівських путівників, для «сфер менш вишуканих, особливо солдатів і кухарок», тому логічно, що й тамтешні кінотеатри перетворилися на «гадючники».
Обидва кіна належали до приміщень так званого «кишкового» типу, позаяк містилися в дуже вузьких витягнутих залах, кіно «Утіху» в народі називали «братрура», тобто «духовка». Більшість кінотеатрів «для плебсу» у Львові планувалися видовженими й вузькими, маючи в основі прямокутну форму, і виглядали радше як коридори, тунелі чи вагони, аніж як театральні чи концертні зали. В задній частині кінотеатру стояли м'які крісла, так звані резервні місця, які роїлись від бліх, а ці комахи деколи гуляли й по всьому залу. Незважаючи на таку незручність, резервні місця були популярними серед батярів та їхніх «панянок».
Глядачами «Пасажу», який спеціалізувався здебільшого на ковбойських і пригодницьких фільмах, були «кіндери», тобто дрібні кримінальники, хоча сюди частенько приходили й гімназисти. Саме між цими двома соціальними групами найчастіше й виникали конфлікти, іноді бійки спалахували під час перегляду фільмів. Заворушення провокували батяри, котрі щиро ненавиділи «скубентів». Головних правил поведінки у «Пасажі» було три: сховати гроші якомога далі у внутрішню кишеню, надійно защепнути її англійською шпилькою, тримати під пахвою шапку, аби її не вкрали, і найголовніше, постійно тримати руки в кишенях верхнього одягу.
Вкраденою у темряві шапкою батяри любили бавитися як м’ячем, перекидаючи її з ряду в ряд. А тримати руки в кишенях потрібно було тому, що однією з улюблених розваг завсідників «Пасажу» було справляти малу нужду до кишені якогось новачка-роззяви. Робилося це за допомогою спеціальних гумових трубок, але віртуози своєї справи могли влаштувати дотепний атракціон навіть без жодної трубки. «Жарти» львівських батярів деколи межували не лише з хуліганством, а й з криміналом: у грудні 1909 року через штучну паніку і викрики «Пожежа!», вчинені батярами, у давці в кінотеатрі загинуло двоє і було покалічено восьмеро осіб.
В «Утісі» крутили фільми здебільшого еротичні. Перед сеансом публіку розігрівав масними жартами гуморист Юзьо Білявський і пікантним шоу танцюристка зі сценічним псевдо Ґера Івнінґ. У цьому кіні був лише один проєктор, тому час від часу сеанс переривали, і поки кіномеханік перезаряджав апарат, білетери відчиняли двері і провітрювали задушливий зал. У цей час дехто виходив надвір покурити, і тоді спритна молодь, яка під дверима очікувала на цей момент, проникала до залу, тому під час наступної перерви білетери ретельно перевіряли квитки для виявлення «зайців».
Аби розмова із «зайцями» виглядала переконливо, білетерів набирали серед колишніх спортсменів. Коли на початку тридцятих років з'явилися звукові фільми, їх демонстрували двома проєкторами, тоді потреба у перерві відпала, безбілетники не могли проникнути в зал, і білетери-спортсмени зникли. Однак з'явився інший сервіс – працівник кінотеатру ходив по залу і розпилював над головами глядачів рідину – «лісову свіжість».
Бійки в «Утісі» були таким самим звичним явищем, як і в «Пасажі». Виявлялося, що демонстрація жіночих принад (треба сказати, що тодішня «еротика» не справила б на наших досвідчених сучасників ані найменшого враження) заохочує самців до агресії анітрохи не менше, аніж бойовики. Коли власникові «Утіхи» увірвався терпець, він найняв «вишибалу», який під час сеансу стежив за порядком. Засобом впливу на нечемних глядачів був довжелезний канчук, але перед тим, як когось вперіщити, охоронець попереджав про свій намір. Якщо погроза не діяла, тоді точним ударом понад головами глядачів «вишибала» заспокоював бешкетника. Розповідали, що «чоловік із канчуком» ніколи не помилявся і завжди точно влучав у того, кого собі примітив. Утім за деякий час поліція арештувала охоронця порядку в кінозалі, позаяк виявилося, що раніше він пограбував один із провінційних банків.
***
За часів так званого розвинутого соціалізму перегляд кінофільмів у Львові теж мав свої цікаві особливості. Пити під час сеансів пиво чи дешеве вино, плямкаючи їсти морозиво чи кукурудзяні пластівці, лузати насіння, залишати під стільцями гори лушпайок, папірці від морозива чи пусті пляшки, а згодом приліплювати жуйки до крісел було в порядку речей. Тоді в СРСР існувала екзотична традиція примусового перегляду ідеологічних фільмів, таких як «Ленин в октябре» чи «Ленин в Польше» - перестрашених студентів змушували дивитися цей «відстой», погрожуючи поганими оцінками і незаліками. Найбільш лякливі йшли на сеанси, але людей у залах на таких фільмах було вкрай мало, тож виявлялися спритники, які використовували цю ситуацію для власної насолоди. Найбільш сміливі парочки закоханих, яким, як тоді жартували, «було з ким, але не було де», сідали у місця на порожніх балконах, і під мудрі ленінські промови займалися петінгом, оральним і часто-густо навіть реальним сексом.
Для львівських пацанів у 60-х роках минулого століття походи до кінотеатру було дуже популярним видом розваг, і хлопчаки часто відвідували кіно, аби подуріти. У дитячі роки вони стріляли зі самопалів по «фашистах» на екрані, і потім на білому полотні лишалися чорні дірки від гільз. Однією з атракцій була стрілянина з рогатки «шпонками» (кавалками закрученого дроту) і видування з металевих трубок пластилінових кульок у голови глядачів на передніх рядах, це було доволі боляче.
Трохи подорослішавши, пацани пили під час сеансу «чорнило» (дешеве вино), а в кінотеатрі «Піонер» пусті пляшки просто кидали з балкону в партер. Хлопці частенько робили «культпоходи» на вечірній сеанс: брали найдешевші квитки за двадцять копійок у два перші ряди, але сідали на два останні. Особливим шиком вважалося в перерві між декількома ковтками «чорнила» з пляшки просто у глядацькому залі ще й закурити дешеву «дитячу» сигаретку популярних тоді марок: «М’ятні», «Ментолові», «Душистые» і «Ароматні» за шістнадцять чи «Мир», або «Новость» за вісімнадцять копійок.
Фільм, який не входив до лідерів кінопрокату, але з яким за популярністю серед пацанячого середовища не міг зрівнятися будь-який інший фільм у Львові від повоєнних часів і до розвалу СРСР, безсумнівно був «Фантомас» (франко-італійське кіно 1964 року). Пригадую численні написи «Fantomas» на стінах будинків і навіть на залізничних цистернах. Неабияку конкуренцію цьому фільмові складали також американська кінострічка «Чудова сімка» (рік прокату 1967) і франко-італійський фільм 1975 року «Зорро» з аналогічними написами на стінах львівських будинків.
Треба відзначити, що квитки на популярні фільми у радянські часи були дефіцитом, і за ними доводилося вистоювати у чергах біля кас годину чи навіть дві. Це були добрі часи для касирів, які, приховавши квитки на хороші місця, потім мали непоганий «навар». Але найдовші черги спостерігалися у Львові на початку 1990-х, коли за квитками на стрічки, які до цього часу були в СРСР заборонені, люди стояли до десяти годин, а на заокеанський фільм «Пролітаючи над гніздом зозулі» львівські поціновувачі «найважливішого для нас з усіх мистецтв –кіномистецтва» (В. І. Ленін) встановили рекорд вистоювання в черзі за квитками – дванадцять годин.