Коли ти працював на телебаченні у Києві, це здавалося типовим життям креативного класу. Та раптом тебе витурили з роботи й усе полетіло шкереберть. Доводиться повертатися у рідний Харків, де з допомогою давніх друзів вдається влаштуватися працювати кіномеханіком у старий кінотеатр на околицях. Крутити фільми у «Космосі», що ледь зводить кінці з кінцями, ‒ зовсім не робота мрії, та іншої однаково поки що немає. Згодом стає зрозуміло, що з кінотеатром не все так просто, і пожежа, яка тут трапилася, не випадкова. Що буде з ним далі? Хто й чому хоче прибрати його до рук?
Попри складні часи, «Космос» збирає навколо себе безліч всього: кіносеанси й закриті вечірки, людей з минулого, старий щоденник з дитинства... А на тлі всіх перипетій ‒ взаємини з містом, де зростав дитиною, та спроби зрозуміти себе теперішнього.
Книга вийшла друком у «Видавництві Старого Лева».
***
Аліса. Порожні кишені. На даху
Поки в тебе є робота, ти думаєш про те, як заживеш, коли її позбудешся. Скільки часу приділятимеш приготуванню обіду, фізичним вправам (тоді-то вже точно почнеш тренуватися), читанню всього, що колись не встиг. Коли робота раптово зникає, левова частка часу йде на роздуми про те, що з тобою не так. Цей стан часто плутають із банальною лінню, забуваючи, як багато сил іде на усвідомлення власної недолугості. За показниками енерговитратності ці процеси перебувають у загальному командному заліку між напівмарафоном і очікуванням під дверима стоматолога. Так минали перші дні того ро ку: без зайвого поспіху. Місто ще тиждень продовжувало спати обличчям у салаті, і на вулицях самотні таксі підхоплювали тих, хто загубився на залитих зимовим сонцем околицях.
Я скористався тим, що батьки перебували в традицій ній різдвяній поїздці, і зазирнув додому ‒ наша дев’ятиповерхівка була на іншому боці того самого району. Матері завжди було важливо стежити за порядком в будинку, навіть коли сама вона перебувала в іншій краї ні. У вітальні стояла прикрашена й аж занадто про порційна ялинка; до міжкімнатних дверей були акурат но, але міцно прицвяховані саморобні вінки із соснових гілок ‒ так, що ти ніколи в житті не знайшов би шпильку, на якій вони трималися. Я обережно відливав алкоголь із вітчимових пляшок: щоразу з нової, щоб не виникало підозр. Мама б засмутилася від того, що я був удома за їхньої відсутності: для неї це означало б, що в мене вкотре все пішло не за планом.
День за днем я займався двома речами: витріщав ся в ящик і сновигав по кімнатах, збираючи артефакти власного дитинства. І те, й інше насправжки захоплювало.
Телевізор дарував забуте тепле відчуття, коли хтось вирішив за тебе, що ти будеш дивитися: ретельно скла дав ефірну сітку, розставляв рекламні паузи, нарізав не натурально захопливі трейлери. Особливо мені подобалися канали на кшталт National Geographic: було цікаво спостерігати, як спочатку безконфліктні телепрограми нагнітають напругу в боротьбі за увагу розбещеного глядача. Сенс одного реаліті-шоу зводився до того, що продюсери знаходили героя, який бажає опинитися в дикій природі на самоті. Хлопець або дівчина з лощеною зачіс кою зізнавалися на камеру в тому, що більше не можуть так жити. Що їх обплутали ланцюги консюмеризму, любовні драми, кар’єрна безвихідь і повне нерозуміння того, чого прагнути далі. Герої доходили висновку: слід опинитися в джунглях Амазонки наодинці з собою, зустрітися 27 віч-на-віч зі своїми страхами. Тремтячи від холоду, жую чи сороконіжок завдовжки з футляр для окулярів, вони вдивлялися в нічне екваторіальне небо і промовляли на камеру: «Я сам... я зовсім сам…». Це все знімав оператор, про якого вони, вочевидь, забували.
Звісно, більшість своїх речей я не знайшов на звичних місцях. Бо «звичними» ці місця були надто давно, до того ж для мене, а не для тих, хто жив тут потім. Пошуки в комірчині на балконі виявилися набагато ефективнішими. У глибині пластикових контейнерів чекали свого часу старі компакт-диски. Там же лежав CD-плеєр, непогано збережений, з функцією антишоку, що нещадно жерла батарейку, але давала змогу слухати музику на ходу. Під вантажем усіх цих знахідок, на самому дні, виднівся прим’ятий і пошарпаний ключ. Я миттю впізнав його на рівні тактильних відчуттів, хоча ще якийсь час піде, аби згадати, що саме він відмикає.
Я знаю, що подібні узагальнення ‒ це пастка, але чоловіки безнадійно й безпорадно прив’язуються до речей. Наділяють їх майже ритуальним значенням. Жінки в цьому сенсі прагматичніші: коли обшарпаність речі долає припустимі межі, вона летить геть. Ніхто не дивиться на розтягнуті футболки, як ветеран ‒ на танк, з яким про йшов війну. Їм не спадає на думку зберігати відеокасети просто тому, що вони нагадують «ті самі дні». У чоловіків усе інакше.
На акторському факультеті в університеті навчався один мій приятель Павло (за вроджену експресивність його всі називали на італійський манір ‒ Паоло), який налагодив тонкий душевний зв’язок із дублянкою. Його батьки купили цю дублянку, коли Паші було п’ятнадцять і він навчався в десятому класі. У цій дублянці він уперше всерйоз закохався і таємно переслідував дівчинку Таню, поки інші хлопці проводжали її додому. У дублянці він тікав зі школи, адже, як і будь-яка порядна людина, не зносив шкільних порядків. Він перетворив дублянку на ковдру, коли після аварії на районній котельні наш гуртожиток залишився без опалення. Ця навичка стала в пригоді ще не раз.
Після університету Павло якийсь час ночував в орендованих квартирах друзів. Іноді зайвої ковдри для нього не знаходилося. «Не біда», ‒ казав Павло і накривав ся вірною дублянкою, яка на той час вкрилася сальним блиском.
Улітку, напередодні чергового переїзду, він зібрав усі умовно непотрібні речі й мав необережність надіслати їх батькам на зберігання. Жаліслива мати віддала дублянку сусідській нужденній родині. Коли Паоло ненароком почув про це телефоном, з ним стався напад. Ні до, ні після я не чув, щоб так розмовляли з власною матір’ю. Це був крик пораненого звіра, який усвідомлює перспективу забою. «Та яким хером це взагалі можливо?! Ти ж начебто не дурна жінка, маєш вже в свої п’ятдесят трохи соображать! Про хлопчика ти подумала? А як щодо мене? Я твій хлопчик! На голову, блядь, не налазить!» Павло кинув слухавку. Викурив сигарету, стоячи на узбіччі. Я не наважувався сказати йому ні слова. Потім він передзвонив матері, але вже змінив тон з істеричного на врівноважений, проте ультимативний. «Я не знаю, як ти будеш це робити, але завтра ти підеш до них і забереш дублянку. Що говорити? Не знаю, що говорити. Додумалася до такого ‒ придумаєш ще раз».
Коробка, що роками лежала в темному ящику балконної комірчини, і без того здавалася мені піратським скарбом. Ключ у конверті загострив ці почуття ще сильніше. От тільки ні замка, ні того, що він охороняв, поки що не було видно.
Задзвонив телефон.
‒ З новим щастям, ‒ я намагався випередити жарт Крота. Він не рубав відповідь, як робив зазвичай, і я одразу зрозумів, що щось не так.
‒ Тут це... померла...
Серце пішло в п’яти.
‒ Хто померла?
‒ Аліса... ‒ Поки Крот робив майже театральні паузи, я натужно ворушив мізками, намагаючись пригадати, про кого йдеться, ‒ Знаєш, інколи мені здається, вона єдина, хто мене колись по-справжньому кохав. Ну, не рахуючи близьких родичів.
‒ Аліса? Старий, не знаю, що й сказати. Ти зараз де?
‒ Під твоїми вікнами.
Я спускався ліфтом і гарячково вигадував неприродні розради, які не потребували знання біографічних деталей. Смерть когось, з ким ти не знайомий, ‒ штука досить підла, бо тут складно щиро відчувати сильні почуття. З іншого боку, ще складніше визнавати себе емоційним дальтоніком.
Погляд Крота спрямовувався кудись за межі мікрорайону, де не було бетонних будинків з їхніми давно вивченими проблемами.
‒ Ти як? ‒ я не придумав нічого розумнішого.
‒ Дивно. А що найабсурдніше, я навіть не знаю, як її поховати.
Я почав губити нитку логіки в його словах.
‒ Ну, тобто суто технічно, як це правильно зробити? ‒ продовжував Крот. ‒ Треба ховати загорнутою в якийсь пакет чи просто покласти в яму і присипати землею? Або, може, спорудити якийсь ящик.
Тут мені стало недобре.
‒ Стоп-стоп-стоп-стоп. Загорнути в пакет?
Крот дивився на мене чи то з панікою, чи то з подивом.
‒ А що? Вибач, я якось раніше з таким не стикався! Ти в нас розумний, придумай щось!
‒ Як щодо дзвінка в бюро ритуальних послуг?
Крот стиснув губи, наче кажучи: «Ідея непогана, але нічого не вийде».
‒ Хм... Ну, це було б чудово, але це ж усе-таки Аліса… я не знаю, якось для мене це трохи екстравагантно.
‒ Екстравагантно? А пхати тіло у сміттєвий пакет, значить, занадто буденно?
Крот дивився, не розуміючи, чого я так розлютився.
‒ Просто... Я думав закрити це питання відразу. Сьогодні ж. Без зайвої помпи.
Тут я остаточно перестав що-небудь розуміти.
‒ Гаразд. Почекай. Кажи за порядком. Де вона зараз?
‒ Аліса? Он, лежить на задньому сидінні.
Я обережно повернув голову назад, але спершу нікого не побачив. На сидінні був чорний поліетиленовий мішок. Світло від вуличного ліхтаря блиснуло на ньому. Але мішок був явно замалий для людини.
‒ Та щоб тобі! Це кішка!?
Крот не міг зрозуміти мого збудження.
‒ Ну так... А ти думав?..
І тут до нього стало доходити. Усвідомлення суті не порозуміння накочувалося на Крота хвилями, і з кожною новою хвилею він заходився ідіотським сміхом, забувши про кішку в пакеті на задньому сидінні. Я ж іще якийсь час переводив подих, ніби щойно ми дивом уникли людських жертв.
‒ Ха-ха-ха! Тобто ти думав, що в мене на задньому сидінні труп? Дівчина Аліса?! Ха-ха-ха! Нічого незвичайного, просто чувак із трупом дівчини ‒ що ж мені з нею робити: закопати чи покласти в мішок?!
‒ Я радий, що тобі вже принаймні не сумно.
‒ Сумно. Мені сумно, просто... ‒ він насилу стримував сміх, ‒ чорт, ти навіть не даєш мені нормально посумувати за кішкою! Бодай трохи поваги, будь ласка!
Ми їхали темною дорогою. Було вирішено поховати Алісу на безгоспному полі за старою церквою ‒ для цього ми вибралися за межі міста і проїхали ще кілометрів двадцять. У багажнику не виявилося нічого, чим можна було викопати могилу навіть котячих розмірів. Крот знову засміявся, але цього разу якось нервово. У хід пішла щітка для автомобільних вікон ‒ на зворотно му її боці було щось на зразок пластикової лопатки для збивання крижаної кірки. Але вже за хвилину лопатка хруснула, поступившись мерзлій січневій землі. На церковній дзвіниці неголосно вдарив дзвін. Вітер стримано завив. Стоячи посеред поля, ми поглядали то один на одного, то на недопоховане тільце Аліси, то на далекі вогні сонних будиночків. І розуміли, що щось робимо не так.