Росіяни ніколи не берегли своїх бійців, цьому є сотні свідчень – і історичних, і сучасних. Але розповідь 36-річного Павла Тарасова з позивним «Тихий» – в’язня колонії особливого режиму, якого відправили на війну у складі «армії ДНР» – особлива. Він зміг вижити, бо встиг здатися в український полон, а от багатьом його спільникам пощастило менше – їх вбили свої ж.
ZAXID.NET вперше публікує унікальні свідчення з «того боку», які допомагають зрозуміти, з чим ми маємо справу. Нижче ви можете переглянути відео цієї розповіді.
***
Мене звати Тарасов Павло Сергійович, народився 14.08.1986. У лютому 2017 року мене заарештували за розбій, у липні 2021 року мене засудили до 7 років особливого режиму. 24 липня цього року я прибув у колонію №52 міста Єнакієве і там пробув до 3 вересня. Тоді до нас і прийшла адміністрація колонії з агітаційними листівками та почала складати списки на формування у [військові] частини.
3 листопада тих, кого відібрала 100 бригада, куди і я потрапив, забрали і повезли на м'ясокомбінат. Там нам видали екіпіровку зимову і літню, піксельну, залізні каски ще з 1942 року і речові мішки. Туди також привозили людей із інших «лагєрєй». От так я потрапив у третій стрілковий батальйон, сьому роту, перший взвод, перше відділення, окремої штурмової 100 бригади ДНР.
Підготовка
6 листопада ми виїхали на полігон, там нам роздали зброю – кому автомати, кому РПГ, кому кулемети, а і ще чотири снайперські гвинтівки. Чим ми займалися на полігоні? Мене призначили «строить ребят» на обід, щоб вони не тинялися по полігону. Я їх шикував, виводив за полігон на обід і так само заводив назад. Деякі хлопці вчилися на «калашах», ходити «двійками», «трійками» і «дєржать попки». От деякі таке вчили.
Полковник, начальник полігону, ходив і постійно кричав, якщо інструктор поведе нашу групу кудись не туди стріляти. Він постійно кричав: «Забери нах*й цих п*дарасів звідси, куди ти їх нах*й привів?! У*беш з ними на «лагєрь», якщо щось буде не так!». За нами увесь час ходили з конвоєм, в туалет виводили під дулом по 3-5 людей.
14 числа ми готувалися до огляду, почали виставляти техніку, танки, БМП, КамАЗи, «Урали» – все, що було на полігоні, бо мав приїхати якийсь там генерал і подивитися. Ротний наш панікував, ми питалися чого, а він каже: «"Хаймерси" вдарили по полігону вранці». Ті ж "хаймерси" і по частині сотій вдарили. Ну, так вони нам казали... Тоді штурм їхній провалився і начальник штабу сказав: «Давайте будемо посилати зеків. Нах*й нам треба це м'ясо?». І що ж робить начальник штабу? У них провалився штурм, і він з ротним втікають в Донецьк. Їх комбат викликає і по рації, і телефоном, і не може викликати. Вони відключилися, «лахають» і починають збирати речі... Вони – росіяни. Ну, але не встигли вони відійти, їх пов'язали.
Штурм
22 листопада 2022 року нам наказують сформувати чотири групи по п'ять людей. Ми вантажимося на два БМП і висуваємося. Нам кажуть: «Там українські сили почали рити окопи і, щоб вони не встигли укріпитися, ми зараз їх відженемо і самі там укріпимося». І нас, крім цих двох БМП і ще двох «одиничок» [БМП-1], супроводжують, ще три «двієчки» [БМП-2]. Потім доєдналась ще «зушка» [ЗУ-23-2] і ще ми по дорозі нагнали два танки. Нам сказали, що як тільки українці побачать всю цю «мощь», то перестануть пручатися і боїв ніяких не буде. Українці відступлять, а ми закріпимося і все – вибудовуємося і ця позиція наша. От ми і висунулися…
Одні нахрапом поперли по діагоналі в поле, а ми повернули ліворуч і пішли вздовж лісосмуги. Один танк перед в'їздом на поле став на розі, а інший пішов вперед. А дві БМП забуксували позаду нас, так і не вирішили, як і в якому порядку їм їхати, і залишилися позаду. А я бачу попереду, там, де танк їде – спалах, вогонь і все навколо чорне повалило, танк зупинився. Дивлюся – БМП «двійка», бах і в неї капот аж підірвався, розумію, що я задалеко і не буду відстрілюватися. А цей [водій] як натиснув на гашетку вперед і по нашій БМП збоку щось прилетіло і був такий шум, що в мене аж нога оніміла... нас відкинуло в сторону. Впали, а десь метрів за чотири від нас був окоп, от ми до нього і поповзли.
Переді мною в окоп заскочив «Лунтік», царство йому небесне, і ще «Кондрат», він також загинув там в окопі. Наді мною хтось біг, кричав, я навіть не помітив хто це, і він так впав в той окоп і затих, я звернув увагу на його флягу збоку – вона була розірвана, а «бронік» весь покоцаний (мабуть, йому щось прилетіло в бік). Вже потім я дізнався, що це боєць з позивним «Мєсний». Пройшло з півхвилини і до нас в окоп добіг ще «Кіпіш», який зараз тут зі мною, і «Сапер» – вони з «Пєтрухою» були старшими в нашій групі. «Сапер» старший був, а «Пєтруха» був так, щоб нас в узді тримати.
Одна з БМП пробувала здати назад, виїхати, але по ній знов щось прилетіло і вона загорілась, капот вивернуло. Тоді по нас почали працювати два кулемети і там збоку ще ПТУР працював. Тоді все, більше двигунів наших машин я не чув. ПТУР перестав працювати і я зрозумів, що всі підбиті, ніхто не зміг відійти.
А ми в тому окопі з «Лунтіком», йому прилетіла граната Ф1, перебило ноги, він впав на «Кондрата» і затиснув його. Я до «Кондрата» кажу: «Давай вилазь, перебирайся до нас». Він каже, що не може, бо «Лунтік» важкий і тут ще одна Ф1 падає прямо на бронік «Лунтіку». Я відштовхую хлопців в сторону, але граната зачіпає «Кондрата», «Лунтіка» вбиває…
«Кондрата» посікло всього під броніком – з шиї кров почала йти, а мені осколок в ногу прилетів. Десь збоку працювали кулемети, я хотів переміститися, трохи підвів голову, а мені по касці як прилетіла куля 7.62, зірвала ту каску, трохи мені голову черкнуло. Я притиснувся до землі і кричу: «Виходь на зв'язок, кажи, щоб витягували нас, бо ми живі вже не вийдемо…»
«В расход»
«Сапер» загубив рацію, коли випав з БМП – вона так метрів три від нас лежала і ми її чули.. Ми мали ще одну – аналогову, але вона не працювала звідти. Тоді «Сапер» вийшов на зв'язок телефоном і нам з тієї сторони говорять: «Зараз от дві групи, другий стрілковий батальйон йде і вас витягнуть, протримайтесь». І тут прилітає ще одна [граната] «ефка», я беру її, відкидаю за ріг до «Лунтіка», де лежить ще живий «Кондрат», і чую як вона вибухнула…
Ми на телефоні, кажемо: «Ви що гоните?! Нас тут гранатами закидують, давайте швидше!». А вони: «Так-так, ми вже. Кажіть, в якому ви окопі, дайте знак – наша «пташка» буде в небі. Дві хвилини і вона буде в небі». І я дійсно чую, що «пташка» в небі і кажу до «Сапера», щоб спитав, чи то наша... От і останнє, що пам'ятаю, як я дивлюся і бачу, що йде «сброс», кричу «сброс!» і вона [граната] так падає, б'є мені в щелепу і я «потєрялся»... Мене відкинуло на «Кондрата» зверху. В очах потемніло, вуха заклало, пішла кров, я почав бинтуватися…
Чую, в телефоні з тієї сторони кричать: «Ану помахайте рукою, то ви чи не ви?» Ну, а я ж, долбо*об, махаю рукою і тут дивлюся – знов «сброс». Попадає в «Сапера». «Кіпіш» кричить, що попало між «броніком» і каскою, кудись за спину, а мені тоді руку черкнуло.
Отак повисів той безпілотник і полетів. Я так і не зрозумів, чий то був безпілотник, але ж нам казали помахати рукою, от ми і помахали, а по нас скинули «воги» [ВОГ-17, ВОГ-25].
Ми далі були «на телефоні» і з тієї сторони нам кажуть: «Ми зараз вистрелимо, а ви нам скажіть, куди ми попали». От вони і вистрілили прямо по нас. От є борт бліндажа і поруч приземляється 80-мм міна «васільок». І тут голос з телефона: «Ну що, ми попали?» А ми відповідаємо: «Та де, ще б трішки правіше, то б по нас попали». І тоді «Кіпіш» чує, як наші в телефоні говорять: «То там, візьми трохи правіше».
Я тоді кажу: «Вась, нам походу п*зда», а тут [українські] пацани говорять до нас: «Не будьте оленями – здавайтеся». Я спитав, чи збережуть життя, вони сказали, що ще й медичну допомогу і все, що там треба дадуть. Але от «Кіпіш» трохи засумнівався, каже: «Нас вб'ють, розказували, що там роблять з полоненими, тим більше з нами, зеками, ми нікому не потрібні». Я кажу: «Карочє, погнали. Бо тут точно вб'ють...». Тоді до нас ще дві міни прилетіли...
Я вийшов перший до хлопців з ЗСУ, зняв бронік, вони мене оглянули, надали першу медичну допомогу, перев'язали, дали води. Я сів, крикнув «Кіпішу»: «Давай йди сюди, я живий, тут адекватні люди». Тоді і він вийшов...
***
Там був [військовий ЗСУ] «Гоголь», старший позиції, класна людина, якби в мене був шанс у житті потиснути йому руку і сказати «дякую», за те, що надав мені допомогу... Там, де ми лежали в окопах, наші [денеерівці] почали класти касетними снарядами. То «Гоголь» під тими касетними обстрілами виводив нас в тил, щоб врятувати, щоб дотримати слова і залишити нас живими. Він нас під снарядами виводив, ми падали, але він усіх вивів і передав медикам. Так ми і потрапили до вас і я сиджу от живий і надіюся, що буду здоровий.
Але так, як вчинила стосовно нас армія ДНР, то це взагалі… Вони орієнтування брали по нас не для того, щоб дізнатись, де українські військові. Коли «Кіпіш» сказав їм, що він один цілий, а «Тихий», тобто я – трьохсотий, тоді вони почали нас обкладати, щоб знищити. Я впевнений, що це конкретні люди, я не побоюся їх назвати це – «Калина», «Запорожець» і комбат. Судячи з його вимови, комбат – росіянин.
Вони кинули нас на забій, як на м'ясо. Сказали, що бою не буде, опору не буде, займете позиції і все буде «ровно». А нас зустріли таким шквальним вогнем... може, хтось ще десь залишився 300-й на позиціях, а може й ні…