Упродовж минулого тижня представники західного світу зробили низку заяв, які є визначальними і для України, і для самої євроатлантичної цивілізації. Заяви ці поки що є лише деклараціями про наміри, але Захід на те й не Росія, щоб не розкидатися словами й обіцянками. Особливо такими, як у випадку нового міністра оборони ФРН.
Відставка Крістіне Ламбрехт не просто читалася – вона очікувалася. Тож сенсацією стала не сама вона, а персона, яка замінила на ключовій нині посаді німецького уряду провальну (хоч і гендерно важливу, бо саме вона урівноважувала кількість міністрів та міністерок, чим так пишався свого часу Олаф Шольц) Ламбрехт.
Борис Пісторіус, який у себе в Міністерстві внутрішніх справ Нижньої Саксонії відреагував на війну в Україні значно швидше, ніж федеральний уряд (уже 24 лютого він назвав війну війною, росіян агресорами, а також віддав наказ готувати місця для прийому біженців з України) – і на цій, першій своїй федеральній посаді розпочав як справжній «яструб», зовсім не в стилі рідної Соціал-демократичної партії.
Так, омріяних «Леопардів» від нього на восьмому Рамштайні Україна не дочекалася. Але треба розуміти, що подібне рішення, яке є наскрізно політичним, має бути ухвалене на рівні канцлера. А Шольц, попри всі зміни, які відбулися з ним персонально і його «світлофорною» коаліцією в цілому, і надалі провадить обережну політику. Тож Пісторіус до і під час зустрічі на американській військовій базі витиснув із ситуації максимум. Новий міністр оборони, по-перше, заявив, що Бундесверу треба реагувати на виклики, які постали не тільки перед Україною, а й перед світом. По-друге, відв'язав історію з «Леопардами» від американських «Абрамсів», адже цей аргумент противників допомоги Україні міг серйозно загальмувати увесь процес передачі нових партій озброєння для ЗСУ.
І головне: Борис Пісторіус розпорядився почати перевірку танкових запасів Бундесверу. Що є за суттю своєю прихованою підготовкою до остаточного рішення про передачу. До речі, Ламбрехт не спромоглася навіть на це, так що камінь у її город просвистів досить гучно. Але не тільки в її. Ми ще почуємо про те, як уряд Анґели Меркель довів ситуацію у цій царині до… (вставити потрібні емоційно навантажені характеристики, залежно від результатів перевірки). Втім, це будуть внутрішньонімецькі розбірки, які напряму України не стосуватимуться. Головне ж, що призначення Пісторіуса – а його, як би хто не ставився до персони канцлера, погодив таки сам Шольц – почало розкручувати маховик всередині німецького уряду. Олаф Шольц боїться як «бігти поперед батька в пекло», так і запізнитися на майбутнє свято переможців. Але, схоже, вибір – стояти чи йти – зроблено.
На зроблений вибір натякнув нещодавно і президент Європейської Ради Шарль Мішель. Перебуваючи з візитом у Києві, він прямо заявив: питання членства України в Євросоюзі вирішене. Звісно ж, це не означає, що Україну приймуть туди прямо завтра. І тим паче не означає, що на цьому шляху не буде якихось угорських чи, можливо, австрійських рогатин. З цим і нам, і Євросоюзу ще доведеться боротися – як і з нашими родовими проблемами, які наприкінці тижня вилізли неприємним боком у вигляді потужних корупційних скандалів у двох українських міністерствах.
Але вирішення цих проблем є не затягуванням часу, а зовсім навпаки – благом для України. Бо влізти до ЄС із купою невирішених домашніх завдань, із купою нереформованих інституцій і галузей – це буде воістину піррова перемога, яка потім, після завершення святкувань, після «цукерково-букетного» періоду у відносинах Києва із Брюсселем обернеться серйозними негараздами.
Та головну думку – про принципову згоду керівництва Євросоюзу на приєднання України – Мішель оголосив чітко і недвозначно. Далі все залежатиме від нинішньої чи наступної (дивлячись, як довго триватиме процес) української влади. Завадити вступу України до ЄС всерйоз тепер зможемо хіба ми самі. І що швидше прийде усвідомлення цього головного наслідку слів очільника Євроради, то швидше ми впораємося з останнім, вирішальним і найскладнішим етапом дистанції.
І не можна не згадати ще одну заяву, у контексті війни, яка триває на українських теренах – головну і визначальну для майбутнього України. Колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер на полях Всесвітнього економічного форуму в Давосі зробив заяву, яка, прямо скажемо, різко контрастувала з його попередніми висловлюваннями на українську тему. Кіссінджер прямо заявив, що Україна має стати членом НАТО. Далі були традиційні для обережних західних політиків реверанси в бік Росії – мовляв, не варто бажати її розпаду, оскільки моментально виникнуть проблеми з величезними арсеналами ядерної зброї, які опиняться у незрозуміло яких руках. Ми це все знаємо, бо пережили ще 1991 року, під час «котлети по-київськи» Джорджа Буша-старшого. Тоді президент США теж відмовляв Верховну Раду УРСР від проголошення незалежності перш за все через побоювання проблем із ядерним арсеналом, який був розташований на території нашої республіки. (І саме тому з'явився на світ той самий Будапештський меморандум.) Тож тут нічого нового патріарх американської політики не сказав. А от фраза про необхідність приєднання України до НАТО – це вже принципово нова реальність.
Звісно, Кіссінджер відразу ж пояснив такий кардинальний розворот своєї позиції. За його словами, попереднє, м'яко кажучи, обережне ставлення до можливої інтеграції України у Північноатлантичний альянс було продиктоване побоюванням великої війни – на яку Росія готова була піти, щоб не втратити свою «ісконную тєріторію». Ця «мюнхенська» позиція Заходу давно стала притчею во язицех, і слова Кіссінджера не відкрили тут жодної Америки. Але, продовжив колишній держсекретар Сполучених Штатів, війна все одно уже розпочалася. Тому будь-які штучні – як це, скажімо, робила Меркель у Бухаресті приснопам'ятного 2008-го – перепони для України втратили будь-який сенс.
А от вступ України до НАТО – навпаки, набув нового, важливого значення. Про це Кіссінджер не сказав, але, схоже, усі це й так зрозуміли. Приєднання нашої держави до Альянсу посилить авторитет цього об'єднання, який за пасивну позицію щодо російської експансії – спочатку у форматі заяв Володимира Путіна, а потім і прямої військової агресії – трохи підупав. Крім того, вступ до НАТО України, проти чого кремлівський диктатор кинув усі можливі і неможливі сили – означатиме, що Росія більше не може диктувати свої умови Заходу. Політичний удар такої сили Москва переживала востаннє хіба що 1999 року, під час бомбардування Югославії. А за час правління Путіна – ще ніколи.
Заява Генрі Кіссінджера – це визнання того факту, що мир у Європі настане тільки тоді, коли територія, прикрита ядерною парасолькою США (а також Великої Британії та Франції, при усіх нюансах політики цих країн, особливо Французької Республіки), розпочинатиметься відразу за державним кордоном Російської Федерації. Чи того, що від неї залишиться після цієї війни. При всіх імперських замашках, які Кремль демонстрував ще за умовно демократичного Бориса Єльцина – жодного разу від них не постраждали країни, які уже вступили чи принаймні чітко й однозначно крокували в напрямку штаб-квартири на брюссельському бульварі Леопольда ІІІ.
Які б події не відбувалися у країнах Балтії, як би там не «ущемляли права російськомовного населення», які б монументи радянським окупантам там не зносили – але у Кремлі чітко пам'ятали, що членом Ради північноатлантичної співпраці Латвія стала ще у грудні 1991 року. А 1995-го Сейм цієї держави ухвалив «Основні напрямки зовнішньої політики Латвії до 2005 року» – в яких були чітко визначені пріоритети у вигляді вступу до НАТО і ЄС. До речі, Латвія разом з іншими двома колишніми балтійськими республіками СРСР, вступила до Альянсу 2004-го, акуратно вписавшись у визначений план дій. А була запрошена до вступу в лютому 2002-го – коли путінський режим ще тільки набирав силу і навіть до кінця з політичними опонентами всередині країни не розправився. Україна, до прикладу, внесла курс на вступ до НАТО в Конституцію лише в лютому 2019 року – та й то це був більше (а) політичний запобіжник від можливого реваншу наступників, (б) передвиборчий хід тодішньої влади.
Зміна настроїв у німецькому уряді, заява голови Євроради, визнання, що реальних зовнішніх перешкод для вступу України до НАТО більше не існує – усе це є фактично початком нової політичної епохи. Епохи, яка має – і неодмінно завершиться приєднанням нашої держави до Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу.