Китай, ставши за останні десятиліття незаперечною світовою економічною потугою, докладає нині чимраз більше зусиль, щоб перетягти на себе геополітичну ковдру. Пекін завзято використовує для цієї справи найрізноманітніші дипломатичні й «навколодипломатичні» шляхи. Оскільки справа ця для китайців відносно нова, то, природно, ці потуги виглядають доволі сокирними, а інколи призводять і до міжнародних скандалів.
Останній такий скандал спровокували екстраординарні, м’яко кажучи, заяви посла Китаю у Франції Лу Шає. Вони пролунали 21 квітня в ефірі французького новинного телеканалу La Chaîne Info, якому китайський дипломат дав інтерв’ю. Варто зацитувати деякі тези посла.
Отже, коли модератор запитав Лу Шає про належність Криму, той відповів: «Це залежить від того, як ви сприймаєте це питання. Існує історія. Крим від самого початку належав Росії. Це Хрущов подарував Крим Україні за часів Радянського Союзу».
Дивна заява як для дипломата, тобто людини, яка за своїм фахом мала б вважати чимось сакральним міжнародні договори, норми і конвенції. Далі ще цікавіше. Розвиваючи тему, китайський посол взагалі поставив під сумнів міжнародну суб’єктність і України, і інших республік колишнього СРСР. «За міжнародним правом навіть ці країни колишнього СРСР не мають статусу, як це сказати, ефективного в міжнародному праві. Тому що немає міжнародної угоди, щоб зробити їхній статус як незалежних країн конкретним», – так просто заявив він.
Очікувана реакція
Зрозуміло, що контроверсійні заяви китайського представника викликали бурхливу реакцію в демократичному світі. Особливо жорстку відповідь дали країни Східної Європи, а передовсім Балтійські держави, адже слова посла про брак «ефективного міжнародного статусу» стосувалися і їх. Зовнішньополітичні відомства у Вільнюсі, Ризі і Таллінні зразу ж викликали тамтешніх послів КНР для серйозної розмови.
80 депутатів Європарламенту написали відкритого листа з вимогою оголосити китайського посла у Франції Лу Шає персоною нон ґрата. «Китай чи якась інша країна не має права ставити під сумнів суверенітет інших. Це глибока образа історії, культури та принципової цілісності відповідних націй, зауваження посла спрямовані на підрив фундаментальних принципів, на яких засновані передбачувані дипломатичні відносини. Суверенітет – це не дипломатична іграшка, а фундаментальний елемент міжнародних відносин, міжнародного права та Статуту Організації Об’єднаних Націй», – йдеться у листі.
Високий представник Європейської Унії з питань зовнішньої і безпекової політики Жозеп Боррель назвав неприйнятними висловлювання Лу Шає щодо статусу колишніх країн СРСР. «Неприйнятні висловлювання посла Китаю у Франції, що ставлять під сумнів суверенітет країн, які стали незалежними після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. ЄУ може лише припустити, що ці заяви не є офіційною політикою Китаю», – зазначив шеф європейської дипломатії.
Своє глибоке обурення висловила й Україна. Зокрема, посол України у Франції Вадим Омельченко заявив, що в посла КНР або «є очевидні проблеми з географією», або його заява суперечить позиції офіційного Пекіна «про зусилля щодо встановлення миру в Україні на основі міжнародного права та цілей і принципів Статуту ООН».
А радник керівника Офісу українського президента Михайло Подоляк написав у твіттері: «Усі пострадянські країни мають чіткий суверенний статус, зафіксований у міжнародному праві. Крім, до речі, Росії, яка обманним шляхом посіла місце в РБ ООН. Дивно чути від представника країни, яка педантично ставиться до своєї тисячолітньої історії, абсурдну версію "історії Криму". Хочете бути великим політичним гравцем – не переказуйте пропаганду російських аутсайдерів».
То чий же Крим?
Важко не погодитися і з Омельченком, і з Подоляком щодо критики китайського посла. Лу Шає дійсно продемонстрував цілковите невігластво в географії та історії, тупо довіряючи примітивним тезам кремлівської пропаганди. Зокрема, про той самий Крим. Свого часу я прочитав чимало книжок сучасних російських істориків та «істориків». Робив це з фахової необхідності, без жодного задоволення чи цікавості. Не було такої книжки, присвяченої радянському періоду, де б не критикувалася передача Криму Українській РСР 1954 року. Якими лише словами не обзивали автори за це Микиту Хрущова: і волюнтаристом, і пияком, і дурнем. Навіть латентним українським націоналістом.
Давно чесалися руки спростувати ці недолугі російські твердження, що, мовляв, «Хрущов напився на святкуванні 300-ліття Переяславської ради й ні сіло ні впало віддав російський Крим Україні». Передовсім російський він не більше (а як на мене, то значно менше), ніж кіммерійський, скіфський, грецький, римський, турецько-татарський, зрештою український. Не кажучи вже про невеликі колонії багатьох інших держав на півострові. Тому слова Лу Шає, що «Крим від самого початку належав Росії», є проявом цілковитого незнання історії.
Але, щоб надто глибоко не занурюватися в історичні екскурси, сконцентруюся зразу ж на 1954 році. Хоча, ні, треба обов’язково згадати те, що сталося десятьма роками раніше. У травні 1944 року за наказом Йосипа Сталіна і постановою Державного комітету оборони СРСР з півострова було депортовано переважну більшість місцевого населення. Причому йдеться не лише про кримських татар, але й про вірмен, греків, болгар, чехів.
Чомусь його злочину проти людяності вперто не бажають згадувати «друзі Кремля». Але зараз не про воєнні злочини, а про тодішню ситуацію на півострові. Депортація, звісно, не могла не спричинити демографічної проблеми в Криму, яку так і не вдалося розв’язати інтенсивним переселенням на знелюднені простори російських громадян.
Тож у той період Крим переживав цілковитий економічний занепад. Саме тому й виникла потреба, щоб Україна взяла півострів під свою опіку.
Теза про волюнтаризм Хрущова є цілковито недолугою ще й з того міркування, що він на той момент ще не володів повнотою влади. Країною рад тоді ще керував тріумвірат: голова Ради міністрів СРСР Георгій Малєнков, перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов і Міністр оборони Микола Булганін. Причому першу скрипку на той момент грав Малєнков, і саме він головував на тому засіданні президії ЦК 25 січня 1954 року, де було ухвалено «кримське рішення». Вже далі воно було імплементоване Верховними радами СРСР і УРСР. І те, що ця подія збіглася в часі зі святкуванням 300-ліття Переяславської ради – цілковита випадковість.
І саме з цього моменту Крим починає активно розвиватися. Був збудований Північно-Кримський канал, який неймовірно пожвавив сільське господарство півострова. На місцях пустелі забуяли сади, заколосилися ниви, виникла незнана досі для Криму аграрна галузь – промислове ставкове рибництво.
З українського бюджету й за допомогою українських ресурсів були збудовані житлові комплекси, навчальні заклади, водосховища, порти, дитячі і спортивні табори, готелі, театри, автовокзали. А головне – потужна рекреаційна інфраструктура. А ще була побудована безпрецедентна за довжиною у світі тролейбусна лінія Сімферополь-Алушта-Ялта.
До речі, навіть Хрущов попри його критику сталінізму не наважився на виправлення такої історичної несправедливості, як депортація кримських татар. Лише після здобуття Україною незалежності почалася реалізація програми повернення на півострів депортованих народів. Яка, звісно, припинилася після окупації та анексії Криму Росією. І саме цей момент мав би насамперед хвилювати так званих «шукачів кримської справедливості» і на Сході, і на Заході.
Вовча дипломатія
Тож із Кримом зрозуміло. Але от що з Китаєм? Адже ще зовсім недавно Пекін висував свої претензії на посередництво в мирних перемовинах між Україною та Росією. А заява посла аж ніяк не могла б посприяти реалізації цього прагнення.
То що, сприймати висловлювання Лу Шає як особисту ініціативу? Навряд чи, Китай – не та держава, щоб дозволяти своїм чиновникам, особливо на міжнародному фронті, такі вольності. Тоді що ж – демарш, бунт, фронда? Ще більш сумнівно. Бо тоді б Пекін його швидко поставив на місце, а цього зовсім не відбувається. Шає вже далеко не вперше виступає з такими провокаційними заявами. І такий modus operandi має в Китаї своє чітке визначення як дипломатія «воїнів-вовків». Її суть саме й полягає в закиданні таких контроверсійних заяв як пробних куль, за якими Пекін формує план своїх наступних зовнішньополітичних кроків. «Захід звинувачує нас у недотриманні дипломатичного етикету, але ми оцінюємо свою роботу не як іноземці, а як нас бачать наші люди, чи відповідає це інтересам нашої країни та народу, і наші люди задоволені», – так означив цей дипломатичний стиль сам Шає в інтерв’ю для китайського видання «Ґуаньча».
І не даремно з такими провокаційними тезами виступив саме посол у Франції і саме зараз. Адже на початку квітня Китай відвідав президент Франції Емманюель Макрон. І після цього візиту французький лідер виступив із досить суперечливими заявами: компліментарними для Китаю і критичними щодо Сполучених Штатів. Очевидно, у Пекіні вирішили, що треба добити цю «слабку ланку» Заходу, тобто Францію.
Утім китайці явно прорахувалися, заяви вийшли занадто різкими. Демократичний світ апріорі не міг би їх акцептувати. У Пекіні це зрозуміли і спробували поспішно дезавуювати заяви Шає.
«Китай поважає суверенітет, незалежність та територіальну цілісність усіх країн, які були союзними республіками у складі СРСР. Після розпаду Радянського Союзу Китай був однією з перших країн, які встановили дипломатичні відносини з цими країнами. З моменту встановлення дипломатичних відносин з цими країнами Китай завжди дотримувався принципів взаємної поваги та паритету в розвитку двосторонніх відносин, які мали дружній та коопераційний характер», — заявила 24 квітня на брифінгу в Пекіні речниця МЗС Китаю Мао Нін. Вона також вказала на послідовність позиції КНР щодо українського питання. Пекін, за її словами, готовий сприяти «політичному врегулюванню кризи в Україні».
Але, слова, як відомо, не горобець, особливо слово посла. Цей явний дипломатичний прокол Китаю не вдасться так просто затулити виправдовувальними заявами. А от Україні він може зіграти на руку. У цьому контексті не можна не погодитися зі заявою знаного зовнішньополітичного експерта, колишнього віцеміністра зовнішніх справ України Данила Лубківського:
«По-перше, міжнародна реакція змусила Пекін дезавуювати абсурдні і плутані, але від того не менш шкідливі слова свого представника в Парижі. По-друге, відвертість китайського посла привідкрила широкій аудиторії реальні настрої істеблішменту, до якого він належить. Наша дипломатія мала б звернути увагу колег з “Глобального Півдня” на те, що це аж ніяк не нейтральна позиція і моральна висота, а явна політична упередженість і заангажованість».
Тобто план Пекіна, який підтримав уже згаданий Макрон, про те, щоб до осені всадовити за стіл переговорів Україну з Росією, цілковито зірвався. Нам він був аж ніяк не до речі, з огляду на те, що до того часу навряд чи вдалось би цілковито звільнити всі українські території від російських окупантів. А тут Китай устами Лу Шає продемонстрував свою заангажованість, підігрування Росії. Тому про жодне модераторство Пекіна не може бути й мови. Це зрозуміли навіть у Єлисейському палаці й видали відповідну заяву щодо китайського посла.
Ба більше, можна з певною ймовірністю спрогнозувати, що Китай спробує виправити свою фатальну помилку і продемонструвати віддаленість від Росії й навіть підігрування Україні. Китаю вже навряд чи хтось повірить, але такі його зусилля можна лише заохочувати. Чому б ні?