26 вересня на чаті у ZAXID.NEТ на запитання читачів відповідала начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Ліля Онищенко. У першій частині текстової розшифровки чату з чиновницею читайте про те, чому у Львові так багато випадків незаконних будівельних робіт та чому архітектори замість нової архітектури будують кітч «під старовину».
- Згідно з Венеційською Хартією, будувати в історичному середовищі можна, але це має бути гармонійно допасована сучасна архітектура, а не фальшивий «діснейленд». То чому ж Львів «завис» на стадії «псевдоісторичних» фальшивок? Де сучасна українська архітектура?
- Гарне питання. Приємно, що про це запитують. Справді, в історичній частині не варто будувати якихось копій, тому що ці копії ніколи не відповідатимуть історичній правді. Вони будуть тільки жалюгідною компіляцією різних стилів і не відповідатимуть стилю початку ХХІ століття. А ми живемо все-таки в час, коли творять нову архітектуру в світі. І хотілося б, щоб така архітектура з’явилася.
На жаль, є багато причин, чому саме так. Маємо багато таких будівель – через кілька років взагалі буде незрозуміло, коли вони збудовані. Це проблема архітекторів, проектантів, які бояться сказати нове слово в архітектурі, а також замовників, які хочуть, щоб воно було з башточками, вежами і кованими елементами. Бо їм так подобається. І, на жаль, архітектори не переконують інвесторів не будувати якихось копій у псевдостилях.
Насправді в історичній частині будувати треба в архітектурі сучасній. Тоді ми залишимо по собі слід, будемо говорити про те, що ми будували з таких будівельних матеріалів, що є зараз, використовували технології. А не користувались тим, що було. Копії все одно не будуть вдалими.
- Скажіть, будь ласка, в чому причина того, що управління, яке Ви очолюєте, сьогодні займається тільки погодженням проектів чи програм? Якщо є природна загроза пам'ятці або через певні роботи, то чому охоронні заходи не приймаються, роботи, що шкодять, не припиняються, відповідно до повноважень управління – санкції не застосовуються? Причина в законодавстві, недофінансуванні чи просто в небажанні та неспроможності?
- Ми не займаємося погодженням проектів і програм. Цих повноважень вже не має жоден орган державної та міської влади. Зараз проекти не підлягають погодженню. За проект, якість і виконання робіт нового будівництва відповідає замовник і головний архітектор. Колись проекти розглядали в управлінні архітектури, управлінні охорони історичного середовища. Тепер такої процедури нема, тому досить складно вплинути на ідею, рішення архітектора, а також на якість виконання робіт.
Ми займаємося багатьма іншим речами, про які в цьому запитанні не говориться. Передовсім, це ремонтно-реставраційні роботи. Ми є замовниками ремонтно-реставраційних робіт, які виконують на пам’ятках і на цінній забудові. Виконуємо багато робіт у спільних програмах з німецьким бюро технічної співпраці GIZ. Ми також реалізуємо програму «Збереження спільної культурної спадщини» з Республікою Польща, яка впродовж кількох років фінансує реставраційні роботи на пам’ятках культурної спадщини.
Також тепер замаємось укладанням охоронних договорів. В основному займаємось програмами реставрації, їх виконанням, а не погодженням.
- Як, на Вашу думку, підняти рівень культури, особистої відповідальності та поваги до збереження пам’яток історії та архітектури самих львів'ян? Каральними чи більш просвітницькими методами?
- Безумовно, просвітницькими. Передусім, треба виховувати працівників наших ЛКП, які безпосередньо дотичні до історичної забудови і першими можуть побачити, що щось негаразд, щось діється недобре, є порушення чи самовільні роботи.
Ми це робимо, регулярно зустрічаємося з головними інженерами і начальниками ЛКП у різних районах. Розказуємо їм, як правильно оцінити якість виконання робіт, про цінність історичної забудови. Ми для цього спільно з GIZ видали довідник з облаштування міста, його роздають безкоштовно. І мешканці, і працівники ЛКП можуть користуватися цим. Тут є коротка історична довідка про елементи будівель: дахи, фасади, сходи, вікна. А також інформація про те, як підходити до реставрації тих чи інших елементів.
Виховувати інвестора треба також методом пряника і батога. Саме в такій послідовності. Щоб вони могли отримати якусь допомогу при правильній реставрації: чи то фінансову, чи то методичну. Щоб люди відчували, що коли вони правильно підходять до оновлення, їм це буде вигідно.
- У чому причина розбіжностей у відповідальності за збереження пам'яток архітектури між міською, обласною радою та міністерством культури? Чи може бути якесь узгодження між службами для досягнення позитивного результату?
- Законодавство України чітко прописує відповідальність кожного органу охорони культурної спадщини. Відповідальність за збереження культурної спадщини національного значення лежить на центральному органі охорони культурної спадщини. Зокрема, у їхніх повноваженнях – зупинка робіт, видання припису про зупинку робіт. Це ускладнює роботу, бо такий центральний орган – у Києві. Він далеко до пам’ятки.
Перший, хто може зреагувати на самовільні роботи, – орган охорони культурної спадщини місцевого самоврядування. Повноваження наші обмежені в цьому питанні. Все, що можемо зробити, – повідомити центральний орган про самовільні роботи і чекати від них припис. На жаль, дуже часто від моменту, коли ми інформуємо, до видання припису минає багато часу, роботи на пам’ятці тривають. Тому ми робимо інакше, і не завжди це відповідає чинному законодавству. Бо ми намагаємось все-таки зупинити роботи, складаємо протокол про адміністративне порушення, притягуємо їх до адміністративної відповідальності. Але ця адмінвідповідальність обмежується тільки штрафом. Наступні кроки вирішуватимуться тільки через суд.
- Як все ж таки, на Ваш погляд, можна добитись тільки законного будівництва, а не самобудів? Яким чином люди, не маючи жодних дозволів і погоджень, можуть собі спокійно будувати, скажімо, у старій частині міста?
- Треба зробити дві речі. Скасувати ухвалу про узаконення самовільного будівництва. Такий документ прийняли 15 років тому. Він на той час був позитивним, бо люди переплановували квартири, і не було відомо, що з цим зробити. Треба було якось узаконити попередні дії. Такий документ мав мати термін дії, наприклад, два роки. За два роки люди могли узаконити всі свої самовільні прибудови, і цей документ мав би втратити силу. На жаль, він діє донині. Цитуючи одного порушника, він має законне право узаконити своє незаконне будівництво.
При скасуванні цієї можливості в людини не буде змоги здати самобуд в експлуатацію, підключитися до мереж, продати квартиру…
Добре було б накласти мораторій на нове будівництво в центральній частині міста в межах історичного ареалу. Принаймні, до часу опрацювання зонінгу, тобто правил забудови. Це дуже потрібний документ для міста. Він регламентує дуже багато речей в новому будівництві, в ситуації з культурною спадщиною. Такий документ мали б опрацьовувати за кошти міського бюджету, звичайно, а не за кошти інвестора, який хотітиме, щоб такий зонінг був на його користь. Тому треба дочекатися опрацювання і погодження, щоб цей зонінг набув юридичної сили. Тоді можна продовжувати будівництво.
А взагалі в центрі потрібно було б визначити ділянки, які не потрібно забудовувати. Просто залишити їх, може через кільканадцять років буде інший підхід, інші архітектори…
- Скажіть, хто і чому дозволяє будувати цей новий-старий кіч? Маю на увазі проекти на Нижанківського, Наливайка, Лесі Українки, в дворі на Гнатюка і жах на Соборній. Також Новобудова на Галицькій.
- Таких питань, напевно, багато, їх треба узагальнити. Проект проектує архітектор. Не журналіст, не зубний технік. Архітектор має диплом, сертифікат архітектора. Не так просто його отримати. Він дуже часто є членом ICOMOS (Міжнародна рада з питань пам’яток і визначних місць, – ред.). Це – фахівці. Але чому навіть люди непосвячені називають кічем – це, напевно, на сумлінні тих архітекторів, які дуже часто йдуть на компроміси з інвесторами, не переконують інвесторів у проектах, які б мали сучасний вигляд в архітектурі.
Наша архітектурна школа, на жаль, не передбачає поїздок архітекторів за кордон, де вони могли б навчитися, вони це можуть робити самотужки. Закінчивши архітектурний факультет, навряд чи людина одразу може почати проектувати. Але часто це одразу стається. Щоб почати проектувати після закінчення університету, треба почати працювати вже на третьому курсі, набувати практичних знань. А проектування в історичній частині міста – особливо складний процес. Тут архітектор повинен свої амбіції сховати до кишені і відкласти до кращих часів, де він буде їх реалізувати на якихось нових територіях, а не тут, де вже є створені кимось важливі й цінні будівлі. Тут треба підпорядкуватися цим будівлям і свою будівлю спроектувати так, щоб вона була фоном для оточуючої забудови, а не акцентом. Про це забувають архітектори, цього не хоче чути інвестор, бо для нього важливі метри квадратні і власні амбіції. Так, але не в центрі міста, не в історичній частині.
Ще варто згадати, що ми не запрошуємо до роботи архітекторів з Європи. А може, варто!? Може, знайдеться такий інвестор, який матиме змогу запросити, оплатити його роботу. Не знаю, може Нормана Фостера, ще когось з архітекторів, що проектують в цілому світі…
- Чи не вважаєте Ви себе заручником тієї ситуації, що склалася внаслідок діяльності або бездіяльності мера Андрія Садового, міськвиконкому, та депутатів теперішнього скликання, які, по суті, лобіюють інтереси осіб, причетних до незаконних будівництв, реконструкцій і реставрацій у місті, яке ми так любимо і боїмося за нього. Чи можна сьогодні сказати, що управління, яке ви очолюєте, не має ніяких важелів впливу на спричинену критичну ситуацію? Та й важко повірити в те, що Київ вам зв'язує руки...
- Заручником – у жодному випадку. Андрій Іванович Садовий ніколи за час моєї роботи не подзвонив чи при зустрічі не сказав, що треба вирішувати це питання так чи інакше. Він завжди вислухає думку і запитає, як правильно в тому чи іншому випадку. Ще ніколи не було так, щоб хтось нав’язував щось… Щодо депутатів, мені не хочеться взагалі чіпати цієї теми. Тут є різні ситуації.
- Скажіть, будь ласка, чому Ви так голослівно критикуєте «Фест» у своїх коментарях у ЗМІ, звинувачуєте в незаконності їхніх реконструкцій і т.д. А коли вам зробили «очну ставку» на радіо з Юрієм Назаруком, ваша аргументація і критика зблідла. Поясніть, будь ласка, ці подвійні стандарти у вашій риториці?
- Подвійних стандартів як таких немає. Фактично, є два аспекти. Можу говорити про це як посадовець: Законно чи незаконно виконані ті чи інші роботи. А їх виконали незаконно – я щодо Сербської, 3 (встановлення конструкцій на фасаді пам’ятки архітектури за цією адресою, – ред.). Передача на радіо була в позаробочий час, я могла говорити трошки вільніше, сказати свою думку щодо тих конструкцій, встановлених на фасаді… Служба службою, а в позаробочий час можна бути трохи іншим.
- Вам не соромно за той безлад, який діється у Львові? Які дії ви вчинили щодо призупинення незаконного будівництва на проспекті Шевченка, 2 (вул. Нижанківського, 7). Чому не було проведено археологічну експертизу? Чому всупереч громадським слуханням не зупинили будівництва?
- Коли на площі Ринок з’явилися чотири фонтани, які вирізьбив Гартман Вітвер, львів’янам тоді дуже не подобалося. Це називалося кічем, бо фігури – напівоголені, про це багато говорили, казали, що їх треба забрати, їм там не місце. Сьогодні ми ними пишаємося…
Мені дуже соромно за наш цех, за цех архітекторів, який зараз не має багато того, що мав колись. По-перше, ми не маємо архітектурної критики. Чи обговорювали якісь проекти, реалізовані чи заплановані до реалізації серед архітектурного кола. Ми тепер майже не маємо архітектурних рад, де архітектор міг почути слова критики на свій проект, міг його виправити, а також міг би орієнтуватися в тому, що думають колеги про його проектування. Не знаю, як працює Спілка архітекторів, чи вони там обговорюють.
Відсутність спілкування між архітекторами привела до того, що дуже часто з’являються проекти не зовсім добрі. Також в нас немає тепер авторитетів в архітектурі, авторитетів у доброму розумінні цього слова. Був колись, наприклад, Новаківський з «Містопроекту» чи Іван Могитич. А якщо він сказав, то вже не було сумніву, що це правильно…
У нас нема головного архітектора міста, управління архітектури (Львівської міськради, – ред.) позбавлене можливості розглядати проекти, бо воно їх просто не бачить. Воно відсунуте на маргінес. І нічого з цим не роблять. Треба хоча б в містобудівних умовах вказувати на потребу фахового обговорення проектів.
Дуже часто за проектування беруться молоді невмілі архітектори, які переоцінюють свої можливості, а потім стикаються з тим, що не знають, як з цього вийти.
- Коли нарешті припиниться встановлення різнопланових за виглядом пластикових вікон на території, що в зоні охорони ЮНЕСКО?
- Зараз значно менше встановлюють пластикових вікон. Думаю, це завдяки кільком моментам. По-перше, у нас діє програма дофінансування ремонтно-реставраційних робіт брам та вікон у центральній частині міста (30% – фінансування мешканців, 70% – за рахунок проекту муніципального розвитку і оновлення). З неї скористалися вже багато мешканців, відреставровано 240 вікон та близько 50 брам. Це невелика частина, але ці вікна врятовані, а люди, які це зробили, розповідають про це сусідам… Маємо понад 400 нових заявок щодо реставрації вікон. З пластиком в центрі трохи стихло.
Гірше у Франківському, Шевченківському, Залізничному районах. Тут часто замінюють вінка і брами, особливо брами на такі металеві, як до гаражу. Люди думають, що через браму їм не зайде до хати злодій. Але, втративши автентичну браму, вони втрачають престиж свого будинку.