«Кий і морозна орда» – фентезі Ніка Лисицького за мотивами української міфології. Це перша книга серії «Епічні пригоди міфічних героїв у Багатосвіті». Події в ній розгортаються в новому фантастичному всесвіті, де живуть персонажі давніх міфів, легенд та казок.
Перша книга серії розповідає про мрійливого юнака Кия, у світі якого стається лихо – зима не закінчується. Зі своїм товаришем Чугайстром Кий намагається з'ясувати, чому забарилася весна. Разом вони вирушають у небезпечну мандрівку, під час якої юнак відважно долає всі перешкоди, бореться зі страшною морозною ордою та рятує рідну землю.
Книга «Кий і морозна орда» вийшла друком у березні 2024 року у видавництві «Фантастичні українці».
Знайомство з Чугайстром
Звідки взявся і як давно живе на світі Чугайстер, не знав ніхто. Навіть він сам. Одні казали, що його закляв злий сусід. Інші, що хтось із богів колись перетворив молодого статного красеня на волохатого здоровила й зробив так, щоб він довіку ходив у цій подобі.
Утім, старим себе Чугайстер аж ніяк не відчував, а силою міг помірятися навіть із богатирями. Він жив самітником, подалі від людей, доглядав Бескиди, інколи виходив на полонину, щоб погуторити з вівчарями й поласувати кулешею. Пастухи радо приймали його, бо знали: коли він поруч, то вовки не наважаться зачіпати худобу. А якщо якась вівця відіб’ється від отари й забіжить до лісу, то Чугайстер заграє на сопілці й поверне її.
Кий познайомився з Чугайстром, коли одного разу заблукав у хащах. То були його перші походи в гори. Усе довкола було незнайомим, тож викликало в нього надзвичайну цікавість. Стояла тепла літня днина, юнак зійшов у долину між двома гірськими хребтами, напився свіжої води з джерела й налаштувався трохи перепочити, аж раптом почув дівочий спів. Спів був таким манливим, що Кий незчувся, як знову подерся на гору, аби якнайшвидше побачити, хто ж то так гарно співає.
Іти довелося довго – голоси весь час то наближалися, то віддалялися. Зрештою, Кий геть вибився із сил, коли вже в сутінках вийшов на простору галявину. Посеред неї, узявшись за руки, танцювали й співали зовсім юні дівчата. Їхні постаті здавалися прозорими, а довге волосся відливало зеленавими відтінками й ніби зливалося з травою.
Кий підійшов ближче. Дівчата засміялися й, не припиняючи співу, закружляли довкола нього, раз у раз торкаючись тонкими пальцями. Від цих доторків Кию стало лоскотно, і він мимоволі загиготів. Це підбадьорило незнайомок, і вони заходилися завзято його лоскотати. Юнак хотів випручатися, але не зміг. Загадкові юнки кружляли все швидше, підступали все ближче, а їхні пальці тепер здавалися не легкими пір’їнами, а гострими пазурами.
– Зупиніться! Облиште мене! – заволав Кий, звиваючись і намагаючись вивернутися. – Допоможіть!
Проте його волання потонуло в голосному співі, а напівпрозорі тіла зімкнулися в щільне кільце.
– Ану геть, навіжені діти! – раптом гримнув могутній голос, і дівчата миттю розлетілися навсібіч, ніби розтанули в повітрі.
Озирнувшись, Кий побачив величезну кудлату істоту, яка сунула просто на нього.
«Що не мить, то новий клопіт», – вжахнувся юнак і приречено завмер на місці, очікуючи, що буде далі.
– А най би їх качка копнула! Такого файного легеня ледве не занапастили! – голосно бурмочучи, істота підійшла ближче, нахилилася й почала уважно роздивлятися Кия.
Кий і собі глянув знизу вгору. Істота мала людські риси. Однак через кремезну статуру, пишну гриву на голові та гуню з довгої шерсті здалеку велетень швидше скидався на ведмедя, що став на задні лапи.
– Вітаю! Мене звати Чугайстром! – сказав він, простягнувши могутню руку.
– А мене – Києм, – обережно потиснувши ручищу, привітався юнак.
– Що ж ти, Кию, робиш на Галявині мавок о такій порі? – поцікавився Чугайстер.
– Галявині мавок? – перепитав Кий, бо вперше чув цю назву.
– Таки-так! – підтвердив Чугайстер. – І свою назву вона носить, як ти, напевно, здогадуєшся, через те, що на ній хороводять лісові мавки.
– Я почув дивний спів... – пробурмотів Кий.
– О-о-о, то їхні улюблені витівки, – засміявся Чугайстер. – Заманюють тим співом парубків та й зводять зі світу. Добре, що я був поруч, а інакше могли б тебе геть залоскотати! Бачу, що ти неабияк зморений, – додав він. – Ходімо до мене в господу – пригощу чаєм із лісових квітів, відпочинеш, розкажеш, хто ти та звідки.
Так вони й познайомились, а згодом стали найліпшими друзями.