Помер колишній мер Москви Лужков, і майже одразу в Києві анонсували майбутню «реновацію» – знесення п'ятиповерхівок і забудову отриманої території висотками. Нагадаю, що це цілком московська ідея, яка кілька років тому спричинила хвилю протестів у столиці «нашої улюбленої» держави-агресора. Зловісний збіг? Хтозна. Зрозуміло одне: Київ не просто йде слідом за Москвою, він від неї добряче відстає. Можна навіть сказати точніше: Київ – це така другосортна, менша за розміром Москва.
Але давайте по черзі. Що таке столиця держави? Звісно, залежить від держави. В Угорщині Будапешт – найбільше місто, а решта країни виглядає як його передмістя. У Польщі є Варшава, а є історична столиця – Краків (і навіть ще історичніша – Ґнєзно), а великі міста на зразок Вроцлава чи Познані відтягують на себе чималу частину культурної та ділової активності. Окрема історія – федеративні США чи теж федеративна роз'єднана колись Німеччина. Не помилюся, якщо скажу: в Україні альтернативи Києву як столиці наразі нема і давно не було. І з економічного, і з культурного, і з історичного, і навіть з транспортного погляду Київ – найголовніше місто держави, що накладає на нього чимало додаткової відповідальності – якщо ми взагалі можемо казати про відповідальність населеного пункту як таку. Аналогічна ситуація в Росії з Москвою.
Зараз у певних колах модно протиставляти українську культурність і європейськість російській дикості та азіятчині. Але столиця України, на жаль, виглядає не просто копією Москви, а гіршою версією Москви, де всі московські болячки доведено до абсурду. Москва, яку створив Лужков, – це місто хаотичної «точкової» забудови, де кожен вільний клаптик землі забудовувався висотками. А якщо вільного клаптика не було – то під бульдозер йшли зелені зони та історична забудова. Це безглузда транспортна політика, деґрадація міського транспорту і транспортні затори. Це тотальний несмак в архітектурі. Це жахлива корупція на всіх рівнях. Тобто практично те саме, що ми маємо нині в Києві. І якщо в Москві після Лужкова зробили слушні висновки з деяких (наголошую: з деяких) з перелічених проблем, то Київ продовжив розвиватися у цілком згубному напрямку.
На сьогодні столиця України – це місто, де забудовницька мафія контролювала і контролює місцеву владу, відчуваючи себе абсолютно безкарною в порушенні будь-яких норм і знищенні будь-яких пам'яток. Де місцевих мешканців, яким не сподобалося будівництво в них під вікнами, можуть запросто залякати «тітушки». Де внаслідок абсолютно контрольованої забудови центральної частини і хаотично спрямованих транспортних потоків – постійні корки, оскільки комунальний транспорт в принципі не здатний організовано перевозити пасажирів (за винятком метро, яке з радянських часів працює в ритмі режимного об'єкта). Так звані «спальні» райони Києва неможливо відрізнити від московських (хіба за якістю доріг: у Москві кращі). Величезні потворні «человейники», які неможливо уявити у Варшаві, Празі чи Будапешті – візитівка і Москви, і Києва.
«Ну добре, ми зрозуміли. Але до чого ти хилиш?» – може спитати хтось із читачів. Я хилю до того, що Київ – це концентрат усіх наших державних болячок. І те, що він виглядає як гірша версія Москви, багато про що свідчить. Так, політичні системи України і Росії дуже різні: у Росії – авторитарний режим колишніх кадебістів та їхніх друзів, в Україні – корумпована олігархічна демократія. Але в дивний спосіб на виході отримуємо те саме: провінція обох країн вимирає, громадяни масово заселяють столицю, яка перетворюється на жахливого, непристосованого для життя урбаністичного монстра.
Здавалося б, розв'язання проблеми досить просте. Обмеження висотності забудови, створення дієвої системи захисту пам'яток і зелених зон, організація цілком нової структури громадського транспорту... Навіть винаходити нічого не треба. Як і у випадку з акцизами на уживані автомобілі з-за кордону, можна просто скористатися досвідом наших західних сусідів, але ж ні: влада (як державна, так і муніципальна) робить вигляд, що все дуже-дуже складно, що простих рішень нема, що «у нас так не можна, народ не той, земля не та, ми йдемо своїм шляхом, не плутайтеся під ногами». Насправді за цими відмовками стоїть лише одне: безпосередній фінансовий інтерес.
На жаль, в українському патріотичному дискурсі дуже слабко стоїть питання повернення Україні міста Києва. Повернення саме як міста в європейському розумінні, бо наразі це не пов'язана між собою сукупність будинків з їхніми атомізованими мешканцями. Київ – не дім, а недоглянутий гуртожиток. І поки обличчям нашої держави буде саме це адміністративне утворення, поки саме його вулицями ходитимуть чи їздитимуть як звичайні туристи, так і дипломати чи політичні делеґації, доти важко буде насправді когось переконати, що Україна – не Росія в цивілізаційному розумінні. Справжні зміни в державі буде видно насамперед в Києві. І наразі їх, очевидно, немає.