Поведінка президента Дональда Трампа щодо неспровокованої війни Росії проти України викликає в мене, вибачте, блювотний рефлекс. Його ставлення до молодої країни, яка тримає на своїх плечах фронт проти агресора, має вигляд потворного поєднання гендлярства й підлості.
Але що найдивніше в усій цій ситуації: саме завдяки цьому безжальному цинізму Старий світ, здається, нарешті прокидається. Десятиліттями Європа нагадувала дорослу людину, яка вперто відмовляється з'їжджати з батьківського дому. Сполучені Штати були для європейських лідерів зручним «гіпербатьком» і всеосяжною парасолькою безпеки.
Це був солодкий політичний гіпноз. Під цим затишним куполом можна було дозволити собі заплющувати очі на наростаючі загрози на Сході та скорочувати військові бюджети до смішних значень. Європа вірила, що «безпека» – це природний стан повітря, а не результат величезної праці і жертв. Трамп просто грубо зірвав цю затишну пелену з очей європейців, змусивши їх побачити недружню реальність: американська гарантія безпеки – це не непорушне правило, а всього лише каприз поточного мешканця Овального кабінету.
Коли в Білий дім приходить лідер, готовий кинути партнера заради хвилинного піару чи сумнівної угоди, гіпноз розсіюється миттєво. Шокова терапія Трампа, треба чесно визнати, спрацювала краще за десятки акуратних дипломатичних заяв. Раптом з'ясувалося, що якщо США будь-якої миті можуть перекрити вентиль допомоги, то сподіватися на Вашингтон у годину X – це політичне самогубство. Цифри й факти тут говорять самі за себе: реакція на цю «трампівську загрозу» стала наймасштабнішою за останні пів століття. Країни НАТО в Європі почали стрімко збільшувати свої оборонні витрати, доводячи їх до рекордних показників. З'явилися такі амбітні кроки, як німецький оборонний фонд та ініціативи Євросоюзу щодо створення власного військового виробництва й формування концепції «стратегічної автономії».
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleПарадокс історії полягає в тому, що Трамп, прагнучи послабити європейські союзи й діючи з безпрецедентною підлістю щодо України, запустив процес, абсолютно протилежний своїм інтересам. Він хотів зробити Америку головною за рахунок приниження партнерів, але натомість змушує Європу скинути із себе хворобливу залежність.
Ультраправа тінь над локомотивом Європи
Проте цей історичний процес дорослішання Європи розгортається далеко не в лабораторних умовах, і його результату ніхто не гарантує. За законом підлості, важкі кризи не лише загартовують інститути, а й піднімають із самого дна найнебезпечніші привиди минулого. І от саме в такий відповідальний, переломний момент над Німеччиною – економічним і політичним локомотивом ЄС, від якого безпосередньо залежить успіх європейської «стратегічної автономії», – нависла смертельна загроза ультраправого реваншу в особі «Альтернативи для Німеччини» (АдН).
Поки Берлін судомно намагається перебудувати свою оборонну політику та взяти на себе роль лідера континенту, популістський натиск справа підточує сам фундамент німецької держави. Прихід до влади або навіть здобуття критичного впливу радикалами, які відкрито виступають за згортання підтримки Києва, не просто загрожує зниженням військової допомоги Україні – це катастрофічна деформація всієї європейської системи безпеки. Але чи може Україна в цій ситуації залишатися тільки пасивним спостерігачем, який із тривогою стежить за коливаннями німецьких рейтингів? Чи має право країна, яка веде екзистенційну війну, просто чекати, доки політичний ландшафт ключового союзника деформується під ударами популістів?
Відповідь очевидна: ні. Пасивність сьогодні дорівнює самогубству. Щоб вижити в умовах геополітичного шторму, Києву необхідно з прохача перетворитися на активного гравця, який допомагає німецькому політичному центру вистояти в цій битві за майбутнє Європи.
Виступаючи на партійному з'їзді Християнсько-соціального союзу (ХСС) в Баварії та на дебатах у Бундестазі, що відбулися згодом, канцлер Фрідріх Мерц озвучив безкомпромісну формулу своєї політичної та зовнішньої стратегії: жодної коаліції чи співпраці з правими популістами з АдН не буде: «Кінець історії, крапка, basta!». Різко відкидаючи популістські вимоги ультрарадикалів припинити підтримку Києва та повернути дешевий російський газ, Мерц водночас окреслив жорсткий вододіл і з протилежним флангом – лівоконсервативним «Союзом Сари Вагенкнехт» (ССВ).
Канцлер підкреслив, що допомога Україні не є «самоціллю», але захист від російського ревізіонізму критично важливий для свободи самої Німеччини, а звинувачення в «розтринькуванні грошей німецьких платників податків» є абсолютно безпідставними.
Певною мірою ставлення до України стало тестом на стійкість німецької демократії.
Проте в умовах, коли радикальні фланги будують свою передвиборчу риторику на поданні України як фінансового й соціального «тягаря», утримання політичної влади політичним центром ФРГ перетворюється зі суто німецького питання на ключовий зовнішньополітичний виклик для Києва. Щоб не допустити скочування Німеччини до коаліційного глухого кута або приходу до влади сил, які вимагають капітуляції перед Кремлем, Київ мусить докорінно змінити підхід до справи: перестати бути просто «споживачем допомоги» і стати реальною опорою для кабінету Мерца.
Чотири козирі Києва в боротьбі за Берлін
Першим і найчутливішим фронтом, на якому розгортається боротьба за німецького виборця, є міграційне питання та сфера соціальних виплат. Радикали з АдН та ССВ вміло паразитують на тезі про те, що українські біженці навантажують німецький бюджет, не даючи нічого натомість платникам податків. Київ може і повинен перехопити цей порядок денний і вибити в популістів їхній головний козир за рахунок системної участі в інтеграції біженців.
Замість того щоб пасивно спостерігати за бюрократичними затримками Федерального агентства з праці (Bundesagentur für Arbeit), Україна могла б ініціювати створення спільних центрів прискореного визнання кваліфікацій безпосередньо на території ФРГ. Пряма інтеграція українських інженерів, медичних працівників, ІТ-фахівців і техніків у катастрофічно дефіцитні в сенсі кадрів сектори німецької економіки дозволить канцлеру Мерцу спиратися на конкретні цифри й факти. Коли уряд ФРГ зможе пред'явити громадськості дані про те, що працюючі українці приносять до німецької пенсійної та податкової систем більше коштів, ніж витрачається на соціальні програми підтримки, риторика правих і лівих про «соціальний туризм» розіб'ється об жорстку економічну реальність.
Другий стратегічний вектор лежить у галузі оборонного виробництва та прямої промислової кооперації, де Україні потрібно більш цілеспрямовано зміщувати акцент з «прохань про допомогу» на «забезпечення німецьких робочих місць». Радикальні партії твердять виборцям, що мільярди євро йдуть із німецького бюджету «в нікуди», водночас інфраструктура Німеччини потребує ремонту.
Офіційним структурам України вигідно публічно і юридично оформити модель «оборонного взаємозаліку»: зробити так, щоб левова частка фінансових коштів, які виділяє Берлін, законодавчо пов'язувалася з розміщенням замовлень на німецьких підприємствах у Баварії, Саксонії та Північному Райні-Вестфалії. Коли контракти для ЗСУ безпосередньо фінансують потужності концернів Rheinmetall, Hensoldt, Krauss-Maffei Wegmann чи Diehl Defence, той самий Мерц отримує залізний аргумент для німецького робітничого класу.
Підтримка України в такому контексті стає не абстрактним «геополітичним боргом», а прямою інвестицією в німецький ВПК, що гарантує збереження високооплачуваних робочих місць, прискорення технологічних розробок і зростання податкових надходжень до регіональних бюджетів Німеччини.
Не менш важливим фактором зміцнення позицій чинного канцлера слугує енергетична безпека, яка історично залишається головним інструментом маніпуляцій з боку ліваків. Лідерка ССВ Сара Ваґенкнехт будує свою популярність на ностальгії за епохою «дешевого російського газу» та залякуванні німецьких домогосподарств високими комунальними тарифами в зимовий період. У цьому контексті Україна має в руках унікальний актив – найбільші в Європі підземні сховища газу (ПСГ), розташовані в її західних областях.
Київ міг би запропонувати уряду Мерца ексклюзивну довгострокову стратегію: надання українських ПСГ як безкоштовного чи пільгового «стратегічного резерву» для німецького бізнесу й комунального сектору. У поєднанні з нарощуванням постачань українського біометану й інфраструктурною підготовкою під майбутній «зелений» водень Україна стає природним буфером, який оберігає німецький ринок від різких стрибків цін на зріджений природний газ (ЗПГ). Це дозволило б канцлеру Мерцу наочно довести виборцеві: союз із Києвом знижує цифри в платіжках німецьких громадян і позбавляє від шантажу, тоді як пропозиції популістів загрожують новою катастрофічною залежністю.
Нарешті ключовим елементом допомоги уряду Мерца має стати технологічна трансформація військового сектору Бундесверу на основі бойового досвіду України. В умовах, коли німецьке військове командування змушене в екстреному порядку переглядати концепції польової медицини, евакуації та застосування бронетехніки через тотальне домінування дронів на фронті, Україна є унікальним постачальником готових рішень. Створення спільних із Бундесвером дослідницьких центрів і передача реального досвіду застосування робототехнічних систем та FPV-дронів зміцнюють образ Мерца як лідера, який гарантує національну безпеку Німеччини.
Варто визнати, що і в плані використання військового досвіду України, і у сфері спільних проєктів ВПК у Німеччині вже робиться чимало. Проблема в тому, що німецькі ЗМІ дуже слабко висвітлюють такі зміни, і не лише через обмеження на таку інформацію.
Коли ЗМІ грають на руку демагогам
Спостерігаючи на власні очі за медіапростором Німеччини, не можу не зазначити: провідні німецькі ЗМІ вільно чи невільно ллють воду на млин АдН. Замість виваженого аналізу висвітлення життя країни часто збивається на дріб'язкову критику й висміювання Фрідріха Мерца. На нього звично вішають усіх собак за системну кризу – від стагнації економіки до провалів у міграційній політиці, – хоча всі ці вузли зав'язувалися роками, задовго до його приходу до керівництва. У підсумку замість конструктивного розбору проблем виборці отримують токсичний інформаційний шум, який лише посилює втому суспільства від традиційного політичного центру.
Водночас медіа програють ультрарадикалам і лівим популістам на їхньому ж полі. Замість того щоб в'їдливо препарувати їхні гучні гасла, розкриваючи їхню нереалістичність і небезпечні наслідки, журналісти найчастіше просто тиражують їхні хайпові заяви в гонитві за кліками. Це нескінченне безконтрольне повторення чужого порядку денного легітимізує крайні політичні фланги в очах пересічного громадянина. У підсумку виникає небезпечна ситуація: поміркований центр тоне в дріб'язковій критиці та глузуваннях, а популісти отримують безкоштовний мікрофон – і саме АдН збирає врожай із цієї медійної короткозорості.
Для України, яка кровно зацікавлена в збереженні стійкого політичного центру в Берліні, це пряма загроза. У цій ситуації українським медіа й експертам настав час переглянути свою роботу: перестати сліпо транслювати німецькі інформаційні війни та сфокусуватися на допомозі Мерцу. Завдання полягає в тому, щоб грамотно роз'яснювати німцям реальні ризики приходу популістів, показувати взаємозв'язок перемоги України з безпекою самої Німеччини та регулярно постачати німецькій дискусії сильні аргументи на користь підтримки Києва.
Замість висновку
Описані кроки – лише мала частина того прагматичного арсеналу, за допомогою якого Україна могла б підставити плече Берліну, нейтралізувати загрозу правого реваншу й утримати ключовий локомотив Європи в руслі традиційної демократії. Україна має колосальний інтелектуальний та експертний потенціал: у країні є тисячі авторитетних фахівців, аналітиків й управлінців, здатних розробити і втілити в життя набагато масштабнішу стратегію глибокого взаємовигідного партнерства.
Проте реалізація такого сценарію впирається в глуху стіну інституційної проблеми самого Києва. На жаль, президент Володимир Зеленський під час формування своєї команди та призначення на ключові державні посади продовжує керуватися не принципами професіоналізму та кваліфікації, а особистою відданістю й готовністю вбудовуватися в тіньові корупційні схеми. В умовах, коли доля нації залежить від тонкої геополітичної інженерії, ставка на «своїх» замість «компетентних» стає смертельно небезпечною розкішшю.