Наприкінці минулого тижня у Варшаві відбувся Саміт Східного партнерства. Як і слід було очікувати, закінчився нічим. Окрім, звісно, чергового витка дискусій на тему – чому ідея Східного партнерства, головним хоч і неформальним лобістом якого є Польща, буксує ось уже кілька років.
Щоб це зрозуміти, варто прискіпливіше глянути на те, як формувалося українсько-польське партнерство упродовж останніх двадцяти років.
Ротаційне очолення Польщею Європейського Союзу і 20-ліття від налагодження дипломатичних стосунків між РП та Україною стали імпульсом для проведення цього року низки заходів, де робилися спроби проаналізувати розвиток українсько-польських стосунків. У більшості учасників цих заходів висновок – песимістичний: Україна і Польща віддаляються замість того, щоб зближуватися.
Дилема українсько-польських стосунків полягає в нерівноцінності зусиль, прикладених обома сторонами з метою налагодження партнерських стосунків. Після трагічних подій українсько-польської історії в ХХ столітті польська інтелектуально-політична думка в еміграції випрацювала концепцію майбутніх стосунків зі східними сусідами, а передусім з Україною. Ця концепція виразилась у гаслі: «Без вільної України немає вільної Польщі», а її головним речником стало середовище, яке об’єдналось довкола паризького журналу «Культура» на чолі з Єжи Ґедройцем. Ця концепція настільки сильно увійшла в політичну реальність нової Польщі, що її незмінно сповідували польські еліти принаймні півтора десятиліття після повалення комуністичного режиму.
Натомість українська політично-інтелектуальна думка (якщо вона взагалі існує) не випрацювала відповідної концепції щодо поляків, а українська політична еліта всі роки незалежності була переконана, що поляки мало не зобов’язані нам допомагати, при цьому не вимагаючи нічого взамін. Той факт, що польські еліти були часто єдиним «адвокатом у Європі» українських інтересів і єдиною «фірткою на Захід» для українських еліт, сприймався як самозрозумілий.
Різниця політичної культури в Україні і Польщі призвела теж до того, що головні ідеологічні сили обох країн за два десятиліття так і не налагодили партнерських стосунків. Польські праві, зрозуміло, ворогують з українськими через протилежну оцінку драматичних сторінок історії. Польські ліві надто «проамериканські» для українських комуністів і соціалістів, а ті своєю чергою надто «проросійські». Навіть так звані ліберальні сили з недовірою ставляться одні до одних: польські для українських надто бідні, українські для польських – підозріло багаті.
Підсумовуючи, можна сказати, що українсько-польське партнерство – це партнерство без партнера. А шкода, бо все починалось цілком оптимістично.
Політичні польсько-українські контакти почалися ще в 1989 році між лідерами антикомуністичних рухів – польської «Солідарності» і Народного Руху України. Одні підтримували інших у боротьбі за зміну влади. У Польщі антикомуністи перемогли – в Україні програли. Тож важко було сподіватися якоїсь тіснішої співпраці між президентами - комуністом Кравчуком і антикомуністом Валенсою. Хоч Польська держава з самого початку демонструвала особливо приязне ставлення до України – першою визнала її суверенітет, а польське посольство у Києві з самого початку підкреслено вело свою діяльність українською мовою, що вирізнялося на тлі тотальної російськомовності європейських дипломатів. Та ці знаки для українських комуністів, звісно ж, залишились непоміченими або просто неоціненими. Зрештою, незабаром в обох країнах змінилось керівництво, але нове теж відзначалося ідеологічним неспівпадінням.
Президентом Польщі став лідер лівих сил Александр Кваснєвський, а Україну очолив колишній радянський номенклатурник Леонід Кучма. Попри спільний політичний родовід, обидва керівники держав розвивались різними шляхами. Молодий і енергійний Кваснєвський зробив немало для того, щоб польському посткомуністичному «бетонові» надати іміджу нової європейської політичної «лівиці». Кучмі ж судилося стати творцем системи українського олігархічного капіталізму.
На цьому шляху польському президентові потрібен був «проект», щоб набрати ваги в Європі. Ним могла стати роль Польщі як найкращого посередника в стосунках з Україною, а через неї може й з усім колишнім СРСР. Невиправно ж «совковому» Кучмі теж був потрібен «внятний» посередник з Заходом. Так налагодилась стратегічна дружба «Льоні і Саші». Кульмінація якої припадає на 2000 рік, коли обидва президенти зустрілись чи не дев`ять разів.
Правда патологічна багатовекторність Кучми могла б вивести з рівноваги навіть найщирішого партнера. І через його неспроможність виконати обіцянку з відкриттям львівського «цвинтаря Орлят», і тим, як він поводився з опозицією, і справою Гонгадзе, і постійною зміною зовнішніх пріоритетів.
Однак Кваснєвського не вивела. Чи тому, що на той момент вони вже знайшли рецепт, як знімати стрес від партнерства під час персональних зустрічей. Чи, може, тому, що після київських подій 9 березня 2001 року президент Кваснєвський залишився єдиним західним політиком, який публічно зустрічався з Кучмою, і побачив у цьому свій черговий шанс все ж наставити Україну на шлях європейської інтеграції.
Чим це закінчилось, ми всі знаємо – Помаранчевою революцією восени 2004 року. Тоді Александр Кваснєвський відіграв свою останню важливу роль на Україні, налагоджуючи діалог Кучми з європейськими переговірниками, ефектом чого, мабуть, стали «гарантії» для «друга Льоні».
На цей момент Польща вже стала членом НАТО і ЄС, тож старе гасло зі спадщини соратників Ґедройця про незалежність України не виглядало аж таким переконливим. Тому Помаранчева революція, яку поляки зустріли з неменшим ентузіазмом, ніж українці, принесла нове гасло: Київ-Варшава: спільна справа. Помаранчева Варшава, сотні поляків на Майдані, легендарний президент Валенса на майданній трибуні, а президент Кваснєвський за столом переговорів – все це спричинилося до перемоги Ющенка і не могло, звісно, не викликати почуття образи і озлоблення в переможеному таборі Віктора Януковича.
Полякам наївно видавалося, що новообраний молодий реформатор і проєвропейський політик разом з його командою фахівців «з руками, які нічого не крали» нарешті порушить замкнуте Кучмою коло «багатовекторності» і поведе Україну швидкими темпами в бік Європи. Принаймні на це зробила велику ставку нова польська влада – партія «Право і Справедливість», яка перемогла у Польщі на виборах після тривалого правління країною коаліції ліво-ліберальних сил. Політика долучення України до Європи посилилась, коли дещо пізніше представник цієї ж партії і брат-близнюк її лідера – Лех Качинський став президентом Польщі. Але «Право і Справедливість» як політична сила, що робила ставку на консервативні цінності і на націоналістичний електорат, не мала доброї позиції в Європі в цілому і в Брюсселі зокрема. З Росією відносини теж значно погіршилися. На цьому тлі часті зустрічі президентів Качинського і Ющенка виразно кидалися в очі. Від 2005-го до 2010-го обидва президенти зустрілися понад двадцять разів.
Здавалось, що Україна могла стати для Польщі братів Качинських тією «сильною картою», якою вони могли б гідно грати у міжнародній партії. Але не стала. Спочатку Варшава не могла зрозуміти, чому прем’єр Юлія Тимошенко, яку польські публіцисти полюбляли називати українською Жанною д`Арк, проводить економічну політику як ліва популістка. Потім поляків ошелешила розв’язана «помаранчевими соратниками» війна всіх проти всіх. А під сам кінець Польща ще й дістала ляпаса у вигляді указу президента Ющенка про присвоєння звання «героя України» Степанові Бандері.
Зрештою, коли політичний колобок Ющенко спричинився до розповсюдження поняття «втома Україною» серед світового істеблішменту, у польських еліт розчарування українським партнером вже встигло вилитися у дискусії щодо зовнішньополітичних пріоритетів Польщі, які велися поміж «романтиками» з оточення ПіС і прагматиками з оточення Громадянської платформи (ГП). ГП – це нинішня «партія влади», оскільки її лідер Дональд Туск є прем’єром, а підтриманий на виборах цією політичною силою Броніслав Коморовський – президентом Польщі.
«Реалісти» з ГП послідовно реалізують політику зближення з Росією, особливо після трагічної загибелі президента Качинського. Це, зрозуміло, не може не мати впливу на дистанціювання від України. Чи це означає, що Польща вестиме з Росією розмови про спільні справи всупереч інтересам України? Хочеться вірити, що ні.
Але в «реальній політиці» це залежатиме від того, що Київ зможе запропонувати Варшаві. Та судячи з усього, Віктор Федорович теж не надто орієнтується, у які двері в Варшаві потрібно заходити. Зрештою, йому, здається, й немає чого запропонувати польському партнерові, якому, підозрюю, досі не вибачив образи за 2004-й.
Час на зближення з польським стратегічним партнером вже в ролі глави держави Віктор Янукович, судячи з усього, змарнував на написання першої і, мабуть, останньої у своєму житті книжки, найщирішими шанувальниками якої, за іронією долі, виявились прихильники опозиції. Тож сумніваюся, щоб поляки поспішали з перекладом цього шедевру.