Ті, хто вивчав марксизм-ленінізм, мають пам'ятати, що одним із постулатів історичного матеріалізму є теза про те, що історія всього дотеперішнього суспільства є історією боротьби класів (К. Маркс, Ф. Енгельс «Маніфест комуністичної партії»): «Наша епоха, епоха буржуазії, відрізняється, однак, тим, що вона спростила класові суперечності: суспільство все більше розколюється на два великі ворожі табори, на два великі, що стоять один проти одного, класи – буржуазію і пролетаріат».
Що ж стосується середнього класу, то в ту пору він був порівняно нечисленним і оцінювався з точки зору інтересів пролетаріату так:
«Середні стани: дрібний промисловець, дрібний торговець, ремісник і селянин – всі вони борються з буржуазією для того, щоб врятувати своє існування від загибелі як середніх станів. Вони, отже, не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії. Якщо вони революційні, то остільки, оскільки їм належить перехід до лав пролетаріату, оскільки вони захищають не свої справжні, а свої майбутні інтереси»...
Відтоді багато води витекло, багато змінилося в устрої світу й окремих держав. Сьогодні в тих країнах, які прийнято вважати розвиненими і демократичними, середній клас – основа суспільства. І передова українська політична думка підтримує ідею про потребу домінування в нашій країні саме середнього класу. Більше того, сьогодні переважна більшість політиків хоча б на словах стоять саме під цим прапором, а тому вливатися у загальний хор і присвячувати ще одну статтю агітації на цю тему не дуже цікаво. Набагато цікавіше інше – в якому стані нині перебуває класова боротьба і коли можна очікувати перемоги середнього класу.
Почнемо з теорії та визначення. Звертаюся до улюбленого мною сховища різноманітних знань – Вікіпедії:
«Середній клас – соціальна група людей, яка має стійкі доходи, достатні для задоволення широкого кола матеріальних і соціальних потреб. Ресурси, якими володіє середній клас, достатні для забезпечення гідної якості життя. У силу цього середній клас відрізняється більш високою соціальною стійкістю».
Не наважуючись сперечатися з цим визначенням, все ж хочу його трохи доповнити. Справа в тому, що розподіл суспільства на класи, як правило, передбачає врахування ставлення представників різних класів до власності на засоби виробництва. Так, буржуазія володіє засобами виробництва і завдяки цьому експлуатує пролетаріат, який не має такої власності та своєю працею створює для буржуазії додаткову вартість. Проте середній клас у розвинених країнах також здебільшого має у своїй власності засоби виробництва.
По-перше, до середнього класу належать (серед інших людей) власники та співвласники малого й середнього бізнесу. По-друге, основна маса населення зі стабільним економічним становищем має заощадження, які зберігає, зокрема, у корпоративних цінних паперах (акціях). Тобто, є співвласниками акціонерних товариств, а отже – і засобів виробництва.
З точки зору професійного складу середній клас у розвинених країнах настільки різноманітний, що його практично неможливо описати. Однак він разюче відрізняється від українських реалій. Наведу тільки два маленькі приклади, причому не з життя, а з масової культури. Багато хто подивився хоча б одну-дві серії або деякі фрагменти серіалу «Відчайдушні домогосподарки». Особисто я подивився кілька епізодів. І якраз мені попався епізод за участю сантехніка. Там у невеликому благополучному, далеко не бідному селищі поселився сантехнік – людина, що має свій будинок і автомобіль, який користується не тільки популярністю у місцевих, теж досить забезпечених за нашими мірками домогосподарок, а й повагу інших жителів. Так-от, цей сантехнік, майстер вантуза і трубного ключа, теж представник середнього класу.
Другий приклад. Запала мені в душу фраза з аудіокниги. На жаль, я не запам'ятав ні автора, ні назви твору. Прозвучало приблизно ось що: «У цьому районі живуть переважно представники середнього класу – пожежники, поліцейські, вчителі»...
До чого це я? А до того, що, за західними мірками, середній клас – це більша частина громадян, а за українськими – менша. Не надто перебільшуючи, можна вважати, що у розвинених демократичних країнах вся (або майже вся) політична, економічна і соціальна система орієнтована на середній клас, на більшість населення. Починаючи від конституції і державного бюджету і закінчуючи податковими, регуляторними, поліцейськими та іншими державними функціями. Іншими словами, влада у тих країнах належить середньому класу.
Політики, депутати і державні чиновники всіх рангів, як правило, намагаються передусім догодити тим, кому належить реальна влада. Якщо влада в руках більшості громадян, то їх невдоволення діяльністю або окремими вчинками публічних діячів – кара небесна. У нашій же олігархічній країні люди, що володіють владою або служать їй, можуть без ризику для свого становища майже повністю ігнорувати настрій мас, що ми абсолютно чітко бачимо у нашій повсякденності.
Чинна в Україні система влади заточена під олігархів. Закони (включаючи Конституцію) у поєднанні зі складом депутатського корпусу, власністю олігархів на найбільш популярні засоби масової інформації, малою чисельністю і неорганізованістю середнього класу, залишками радянського менталітету гарантовано забезпечують владу олігархії. І цю владу ніхто ніколи нікому добровільно не віддасть. Сподівання на те, що освічені магнати зроблять ставку на реальну демократію та реформування країни за зразком США, Німеччині чи Франції – утопія. Точно так само, як і мрії про перевиховання чиновників та правоохоронців з багаторічним стажем. Бо цей чиновницький і правоохоронний апарат – найбільш численна й організована частина армії, що веде класову боротьбу проти середнього класу.
Так, мова йде саме про класову боротьбу. І один з основних способів цієї боротьби – боротьба з розростанням середнього класу. В арсеналі олігархії: законодавчі та бюрократичні перепони на шляху вільного підприємництва, податковий прес на малий бізнес і громадян, низький рівень життя. Усе це не дозволяє основній масі населення досягти того рівня достатку та економічної свободи, який і служить матеріальною основою середнього класу та забезпечує особисті свободи людей.
А тому головний фронт боротьби за існування і прихід до влади середнього класу пролягає сьогодні за такими напрямами:
– дерегуляція малого бізнесу;
– зниження податкового тиску на малий бізнес і населення (з одночасним посиленням цього тиску на олігархію);
– підвищення життєвого рівня українців;
– зміцнення основ демократії через конституційну реформу.
Трошки коментарів до кожного пункту.
Дерегуляція малого бізнесу. Великий (олігархічний) бізнес не відчуває принципових проблем у цьому питанні. По-перше, він, маючи в своєму розпорядженні сильний юридичний корпус, успішно вирішує всі або більшість питань регуляторних обмежень. По-друге, чиновницька когорта якщо і не стоїть на сторожі його інтересів, то ставиться до нього вельми лояльно. По-третє, корупційні можливості великого бізнесу важко переоцінити.
Тут у дужках доречно зазначити, що саме офіційний поділ бізнесу на великий, середній і малий теж зроблено на догоду нинішнім «господарям життя». Оскільки «під маскою малого, (тим більше – середнього) підприємства дуже легко ховається справжнє обличчя великого бізнесу» (Что такое «малый» и «средний» бизнес в Украине).
Про податковий тиск. Мені майже нічого додати до того, що вже написано багатьма авторами. Крім одного міркування. У державі, орієнтованому на середній клас, а не на олігархію, повинно бути невигідно мати «занадто велике багатство». Не вигідно економічно. Суспільство цілком може в кожен момент своєї історії, виходячи з існуючого стану речей, визначати межу добробуту, понад якою громадянин зобов'язаний віддавати державі більшу частину своїх доходів. Наприклад, улюблений багатьма автор детективів Рекс Стаут неодноразово у своїх розповідях згадував про те, що Ніро Вульф, який заробляв вражаючі гонорари, платив 75-відсотковий податок. І наразі у розвинених країнах податки з великих доходів становлять від 50 до 75 відсотків. Такий підхід у поєднанні з ефективною антимонопольною політикою дає середньому класу істотні преференції порівняно з багатшими співгромадянами.
Життєвий рівень населення – це один із головних показників якості роботи державної влади. Але не тільки. Як вже сказано вище, це економічний фундамент середнього класу. Те ж зубожіння народу, що відбувається нині, є тяжким ударом по середньому класу. У мене немає достатніх підстав стверджувати, що це сплановані цілеспрямовані дії олігархії, проте цілком очевидно, що цей раунд виграє саме вона. Про яку чисельність середнього класу може йти мова, коли «80% українців заледве можуть дозволити собі їсти»? (В ООН говорят, что 80% украинцев находятся за чертой бедности).
Думаю, всерйоз говорити про перемогу середнього класу можна буде тільки після того, коли повноправними (і матеріально, і за своїм моральним станом, і з ідеологічних переконань) представниками цього класу стануть і шкільні вчителі, і пожежники, і професура з ученими, і кваліфіковані робітники . Але це все досягається, на жаль, не революційним, а еволюційним шляхом, що вимагає тривалого часу. Причому остаточне закріплення успіху відбудеться вже після того, коли згадані вчителі випустять у світ хоча б перше покоління своїх учнів.
Тим не менше, позитивні революційні (тобто швидкі й ефективні) перетворення можуть істотно скоротити терміни й наблизити бажані результати. Одним із таких революційних стрибків має стати оновлення Конституції, що закріпить на вищому законодавчому рівні цінності середнього класу. У тому числі – реальні можливості й важелі впливу виборців на державну владу та на поведінку слуг народу – і обраних, і призначених.
На жаль, можна констатувати, що задекларовані нинішніми керівниками держави реформи – не зовсім те, що потрібно. Вони відбуваються з перебоями, перекосами і недостатньо енергійно. Пов'язано це з тим, що система влади досі залишається олігархічною, президент і його оточення, члени уряду і парламенту самі є елементами або плодами цієї системи. А тому було б наївно сподіватися на швидкі глибинні зміни.
Що ж робити середньому класу? Насамперед – виживати. Працювати, заробляти і множити свої ресурси. Допомагати тим, хто намагається вибратися з убогості і зайняти гідне місце під українським сонцем. Використовувати всі можливості для впливу на владу й відстоювати свої інтереси. А ще – створити свою партію, яка змогла б очолити країну і здійснити правильні реформи.