Протистояння влади й опозиції стало критично гострим. Опозиційних депутатів у сесійній залі били, але не арештовували. На протестних мітингах жбурляли каміння і коктейлі молотова, але не гранати. Дія викликає протидію – невідомо, якої межі сягне ескалація конфлікту. А тимчасом, спостерігаючи за запеклою боротьбою поміркованих і радикалів, суспільство розчаровується і перших, і в других.
За законами жанру
Чи не вперше в історії України і влада, і опозиція мають спільну ідейну платформу. Так званий «конфлікт Сходу і Заходу України» вичерпано, принаймні проросійський політичний табір вже не має колишньої ваги. Патріоти нарешті в більшості – здавалося б, настав час злагоди. Проте розкол між поміркованими та радикалами загрожує державі не менше, ніж попередні чвари. І уникнути його було абсолютно неможливо.
Революція завжди закінчується відновленням вертикалі влади, однак революціонери ніколи не зупиняються вчасно. Дух, що тіло рве до бою, підняв їх проти старого режиму і тепер піднімає проти нового. Коли влада переходить від героїв барикад до «мєнтів» та чиновників, бунтівники сприймають це як зазіхання на здобутки революції. І що сильніше вони протестують, то жорсткіших заходів мусить вживати новий уряд.
Дія провокує протидію, тому ескалація конфлікту неминуча, аж поки якась із сторін не капітулює. За таким сценарієм розвиваються події у Верховній Раді. Коли влада взяла курс на виконання Мінських угод, частина парламентарів стала дибки. Наслідки не забарилися: вже восени 2014-го депутати скаржились, що президент ламає їх через коліно. А у червні 2015-го до «виховання» Ради долучився Захід в особі Вікторії Нуланд, Яна Томбінського та Джефрі Пайєтта.
Пік протистояння спричинило голосування за зміни до Конституції. На витівки вуличних «бомбістів» влада відповіла серією арештів, на спробу «Радикальної партії» розвалити коаліцію – затриманням нардепа Ігоря Мосійчука. Як стверджують в ГПУ, Мосійчук був просто корупціонером, проте надто театралізоване затримання містить явний меседж для парламентських бунтівників.
Мотиви і перспективи
Чим скінчиться цей раунд боротьби влади з опозицією (і скільки їх ще буде?), достеменно невідомо. Імовірно, Україну чекає ще багато політичних потрясінь. Так чи інакше, чинна влада має вкрай обмежений простір для маневру. Янукович міг підписувати угоду про асоціацію з ЄС, а міг не підписувати. Але Порошенкові не залишається нічого іншого, окрім сумлінно виконувати пункти Мінських угод, чого б це не коштувало українській демократії.
Ставки у геополітичній грі надто високі, тому не виключено, що в певних ситуаціях союзники просто заплющуватимуть очі. Якщо в часи Януковича опозиція могла розраховувати хоча б на декларативну підтримку Заходу, то тепер президент має карт-бланш на те, що дипломатично називають підвищенням керованості держави. Хай навіть цілком старорежимними методами.
Песимісти кажуть, що це прямий шлях до диктатури. Така небезпека і справді існує – влада в принципі пов‘язана з ризиком надуживання нею. Але закручування гайок не завжди свідчить про те, що керівники країни мають диктаторські амбіції. Іноді гайки доводиться закручувати просто для того, щоб держава не розвалилася на ходу. І щоб розбурхані війною радикали не перетворили країну на арену вуличної війни.
Втім, так само можна зловживати і демократією. Коли для захисту Конституції жбурляють гранати в нацгвардійців, це з точки зору законності нічим не краще, ніж залякувати депутатів. Схвалювати атентати в якості «народної помсти» ворогам України – таке ж беззаконня, що й «продавлювати» закони з порушенням регламенту на закритій сесії ВР. Тому, виправдовуючи свої переступи переступами опонента, влада і опозиція лише погіршують своє становище.
Чужий проти хижака
Спостерігаючи за політичною борнею, суспільство розчаровується і у владі, і в опозиції. Обидві сторони є заручниками власного популізму. Всі досягнення влади перекреслює той факт, що основні обіцянки і досі не виконано. Хоча б у тій частині, яка стосується розслідування злочинів проти Майдану та покарання винних. Тому арешт чергового націоналіста – хоч би яким нарваним він був – сприймається як вибіркова справедливість.
Так само немає довіри й до ватажків опозиції, які картають нову владу за старорежимні звички, проте й самі охоче використовують і підкуп виборців, і популізм. Чого варта лише обіцянка Олега Ляшка вийти з коаліції тільки ногами вперед – потім він першим оголосив про вихід з неї. Не кажучи вже про інші скандали, в які опозиціонери вляпуються з сумною регулярністю. І що запекліша боротьба – то більше брудної білизни вилітає з партійних кошиків.
Тому партійні рейтинги знижуються. Особливо це стосується влади, на яку громадяни покладають відповідальність за ситуацію в країні. Так, на минулорічних парламентських виборах БПП отримав майже 22%, але вже у липні за нього були готові проголосувати лише 14,5% громадян. Рейтинг «Народного фронту» взагалі обвалився з 22% до 2%.
На хвилі незадоволення владою опозиції поки що вдається зберегти електорат, проте якість цієї підтримки знижується. Як свідчать соціологи, протестні настрої в Україні згасають. Протест – це передусім форма участі громадян у політичному процесі. Проте зневіра у лідерах і декларованих цілях змушує українців триматися подалі від політики.
Клінч, в який увійшла влада й опозиція, коштує Україні недешево. Єдине, що може виправдати владу, – це позитивні результати виконання Мінських угод і проведення хоча б часткових реформ. А опозиція може спокутувати свої прогрішення тим, що завадить надмірній концентрації влади на Банковій і педалюватиме проведення реформ. Але поки що на це доводиться лише сподіватися.