Видавництво Vivat готує до друку книжку для дітей «Клуб врятованих: непухнасті історії» з оповідками Сашка Дерманського та ілюстраціями Тетяни Копитової. У текстах ідеться про порятунок тварин під час війни та виклики, які приходиться долати для вусатих, чотирилапих, домашніх і диких звірят. Книжка виходить у партнерстві із зоозахисною організацією UAnimals, 5 гривень із кожного примірника буде спрямовано на чотирилапих, що потребують нашої підтримки.
Кіт Потап не дуже вірив у людей, а ще менше в дива. Собачка Жужа мало не стерла лапки, долаючи кілометри в пошуках безпечного місця. Кінь Оскар боявся заснути, а оленятка дуже лякали гучні звуки... Герої цієї книжки здолали чимало перешкод, але не втратили надії. Це оповідки про дружбу між тваринами й людьми, про віру в перемогу, а також про вірність, що долає всі перешкоди на шляху до тих, кого ми любимо, і про відповідальність перед тими, хто став невіддільною частиною нашого життя.
10 вересня на KyivBookFest (відбудеться захід «Звірі, люди, війна: непухнасті історії», де українські митці та зоозахисники розкажуть про виклики, що постають у час війни перед чотирилапими.
Шафка, яка вміла дружити
Дзижчить, дзижчить! – збуджено вигукнув Вучко. – Тихо, Шафко, я полюю. Ловись, мушко, велика й маленька!
Павук швиденько перевірив, чи в порядку його тенета, і завмер на краєчку павутиння.
Дзижчання ставало дедалі дужчим. Воно зовсім не було схоже на мушине, більше походило на хрусткий шурхіт прозорих бабчиних крил. Але ж звідки взятися бабці посеред містечка та ще й у квітні! Шафці навіть цікаво стало, що ж воно летить. І ось киця побачила.
Це була дивна істота з одним оком. Доволі велика, завбільшки із саму Шафку. Таку Вучкові точно не впіймати, вона легко розірве його липкі тенета. Та й не збиралося це химерне летюче створіння потрапляти в павутиння. Воно зависло сам на рівні їхньої кімнати, – точніше, того, що від неї лишилося, – покрутило оком туди-сюди.
«Ех, – зітхнула Шафка, – мені б так літати…»
Якби киця підійшла до краю розтрощеної підлоги, туди, де колись була стіна, і глянула вниз, то побачила б двох чоловіків. Один з них тримав якийсь невеличкий пристрій, натискав великими пальцями на важелі й дивився вгору – на дивну «бабку». Другий дивився на екран свого телефона.
Вона там, я її бачу! – сказав той, що був з телефоном. – Треба телефонувати рятувальникам.
Може, якось самі? – спитав другий.
Як? Ти ж бачиш, що весь проліт зі сходами зруйнований. – Спускай квадрика, я дзвоню…
Слухай, не було в мене шансів! – виправдовувався Вучко. – Ти ж бачила: то якась потвора!
Швидше за все, вона зовсім не їстівна, – припустила киця. – Дуже схожа на один з людських пристроїв. Так чи інакше, а нічого в тебе не вийшло. А кричав: «Упіймаю, упіймаю!» Упіймав. Облизня.
Ех… Мабуть, я переберуся трохи вище, – пробубонів Вучко і швиденько поповз аж під самісіньку стелю. Дочеберявши догори, тут-таки заходився плести в куточку нове павутиння. – Я, взагалі-то, геть не смачний.
На що це ти натякаєш? – обурено мовила Шафка. – Невже тобі могло спасти на думку, що я захочу тебе з’їсти?!
Ні на що я не натякаю, – виправдовувався павук. – Просто не хочу тебе провокувати. Я ж бачу, як тобі важко.
Ну, знаєш! – у кицинім голосі бриніла глибока образа. – Не думала, що можеш мене запідозрити в такому! Щоб ти знав, я не їм друзів.
З голоду всяке трапляється, – буркнув Вучко.
Дурко ти, – кинула Шафка й відвернулася.
А ти дурепка! – Цього разу образився вже павук. – Я ж хотів як краще.
Якийсь час обоє ображено мовчали. Перший заговорив Вучко.
Шафко, ну, пробач, – винувато прошамотів павук. – Даруй мені, будь ласка. Не подумав, що можу тебе сприкрити. Просто бачу, як ти марнієш. Ти ж ледве на ногах тримаєшся. Якби ж я міг чимось допомогти.
Можеш, – сказала на те Шафка.
Як?! – зрадів Вучко. – Я зроблю все що завгодно!
Тоді помовч. Дай мені спокійно померти, – стиха промовила киця, згорнулася клубочком і уткнулася сухим носиком у колись розкішний і пухнастий, а тепер облізлий, некрасивий хвіст. Так і завмерла…
Шафка не їла вже… вона й сама не знала, скільки днів чи, може, й тижнів.
Ракета розтерзала їхній будинок посеред ночі. Добре, що господарів не було вдома, інакше вони б не вижили. Шафка це дуже добре розуміла. Але тепер… тепер не вижити їй. Вона була в пастці – на сьомому поверсі. І спуститися донизу не було жодної можливості.
У перші дні киця доїдала корм, що був у неї в мисочці. Потім розгризла пакуночок і їла звідти. Але улюбленого харчу вистачило лише на тиждень. Далі ставало все гірше й гірше. Шафка згризла все, що могла знайти в зруйнованій квартирі. Два дні перебивалась обвугленим шматком хліба. Потім повизбирувала з підлоги з півтора десятка макаронин. Коли вже нічого, схожого на їжу, не лишилося, пробувала жувати шкіряного хазяйчиного капця й мало не поламала зуби. Звісно, вони в неї вже давно були не такі міцні, як замолоду. Одного разу Шафці пощастило вполювати необачного горобця, що залетів у розбиту квартиру. Це врятувало її від голодної смерті й подарувало трохи часу. Та відтоді минуло вже хтозна-скільки голодних днів. Якраз достатньо для того, щоб покінчити зі сподіваннями. Отже, Шафка вирішила просто забитися в якийсь глухий куточок і там нарешті померти.
Вучкові було тяжко знати, що подруга гине, а він нічого не може зробити. Тож павук сидів у своїй павутині й думав про найгірше. Він навіть не одразу зрозумів, що в їхньому помешканні хтось ходить.
Людина роззиралася захаращеною уламками й розкиданими речами кімнатою. Позаглядавши скрізь, де тільки можна, стала кликати: «Киць-киць-киць! Ну де ж ти? Киць-киць-киць!»
Вучко нарешті побачив чоловіка.
Вона тут! Тут! – щодуху заволав павук. – Шафко, вставай! Вставай негайно! Покажись йому! Вона тут!
Певно, знесилена киця заснула. Принаймні павук хотів вірити, що вона лише спить.
Чоловік зітхнув і промовив у рацію:
Її ніде нема. Я повертаюсь.
Людина рушила до рятувальної драбини, кінець якої стримів з-за краю розбитої підлоги.
Вона є! Вона тутечки!!! – репетував Вучко.
Звісно, людина його не чула. І це було так прикро! Так боляче! І тоді Вучко без роздумів стрибонув зі стелі просто на обличчя рятувальника.
Що за… – Чоловік бридливо змахнув павука зі щоки.
Вучко полетів геть і з усього маху телепнувся об стіну. Добре, що встиг прикріпити рятувальнику до щоки кінчик павутини. Вона й сповільнила політ. Вучкові забило памороки, але він був живий. А найголовніше, що павук опинився зовсім близько до Шафки. Він закричав прямісінько їй на вухо:
Встава-а-ай!!! Просто нявкни!!! Зроби що-небудь, дурепко!!!
Шафка заворушилась. Чоловік прислухався. Він повернувся на звук і побачив знесилену кицю.
Ура! Я знайшов її! – радісно вигукнув рятувальник.
Прощавай, Шафко, – щасливий і зворушений, промовив на прощання Вучко. – Дякую, що не з’їла!
От дурко, – кволо відповіла Шафка, даючись у руки рятувальнику. – Це я тобі дякую.
***
На початку травня 2022 року інтернет облетіло фото кішки, яка сиділа на сьомому поверсі зруйнованого окупантами будинку. Волонтери організації «ЗооПатруль», які разом із рятувальниками дістали тваринку, назвали її Шафкою – вона дивом уціліла, як і бородянська настінна шафка з керамічним півником зверху.
Шафка чекала на порятунок цілий місяць, тому була вкрай виснажена й потребувала лікарської допомоги. Згодом знайшлася її господиня. Коли в Бородянку зайшли росіяни, жінка була не вдома, а потім не змогла повернутися в окуповане місто…
Тепер незламна Шафка, яку насправді звуть Глорія, живе зі своїми людьми, «веде» інстасторінку й чекає на перемогу.