Наприкінці січня у Клубі шанувальників Галичини відбулась лекція про давні львівські книгарні. Розповідала автор книги «Книгарі та книгарні у минулому Львова» Ірина Котлобулатова.
Ірина Котлобулатова, фото Олександра Шамова
Як згадує пані Ірина, глибоке зацікавлення історією книгарства виросло із першого каталогу «Львів на фотографії», у якому представлено цілий розділ поштівок, виданих власним коштом книгарів кінця XIX - першої половини ХХ століття. Пошуки матеріалів для наступного дослідження стали випробуванням терпіння та наполегливості, адже тривали близько десяти років і охопили величезний обсяг джерел. З львівських інформативними виявились лише мемуари Мечислава Опалека, українські культурні діячі, за винятком Степана Шаха, спогадів по собі не залишили. Цінною порадою, добрим словом, справою, доречно наданою інформацією до книги, яка побачила світ у 2005 році завдяки видавництву «Аверс», долучились Павло Гранкін, професор Ярослав Грицак, Уршула Васькув, Мирослава Дядюк, професор Марія Конопка (Краків), Мирон та Володимир Костирки, Степан Кузьмяк, Віра Осипівна Медицька, Борис Васильович Мельник, Анатолій Недільський, професор Тадеуш Рідль (Гданськ), Іван Турецький, Ярослав Янчак, колектив читального залу ДАЛО.
У Львові книжкова торгівля, як і у багатьох містах Східної Європи, з’явилася раніше, ніж книгодрукування. Мандрівні купці везли сюди крам із Заходу, перша документальна згадка про це датується другою половиною XV століття. У наступні десятиліття торгівля лише пожвавлювалась. Агенти відомих нюрнберзьких, краківських та інших видавців часто приїжджали у Львів з робочими візитами до постійних клієнтів і поповнювали уже сформовані приватні книгозбірні.
З XVI століття зберігся посмертний інвентар книгарні Пйотра Познанця, завдяки якому можемо оцінити попит та інтелектуальний рівень тогочасних покупців: «Три скрині книг були описані за тематичними групами, зазначалася їх кількість (525 томів), якість, а в деяких випадках і орієнтовна вартість. Серед книг Познанця переважали твори античної літератури, а також різноманітні гуманітарні, написані латиною (твори Езопа, Цицерона, Катона, Еразма Роттердамського, поеми, комедії), популярні твори міщанської літератури, гумористичні оповідки, підручники права, римської історії, латинської граматики, словники, молитовники, книжки про виховання дітей, ветеринарні, кухарська книга (переклад чеського оригіналу 1535 року)… Як і всі тогочасні книгарі, Пйотр Познанець торгував ще й письмовим приладдям та супутніми товарами; інвентар закінчується переліком: кам’яні таблички для письма, 16 календарів, 1250 образків, 5 дюжин і 67 гральних карт, 18 наперстків…». Описане розмаїття супутніх товарів, що збільшувало дохід книгарні, збереглось і до сьогодні.
У Львові XVI століття також працював книгар Гануш Брікер. Асортимент його книгарні був схожим до Познанцевого. Водночас тут продавалось помітно більше підручників та популярної літератури – жахів і любовних романів, які користувались особливою увагою на книжкових ярмарках, найбільш масштабним із яких у Львові був ярмарок Св. Аґнєшки. Проводився він наприкінці січня–на початку лютого і збирав також багатьох львівських та краківських книгарів і друкарів. Серед останніх – Ієронім Вєтор, Кшиштоф Доманський, Якуб Брезина, Еразм, представники розгалуженої родини Шарфенбергів. Найцікавіше, що увесь привезений з інших міст крам знаходив у Львові своїх покупців.
Вартий згадки і книгар Бальтазар Гибнер, чиє ім’я з’являється в міських документах наприкінці XVI століття. Він мав тісні зв’язки із краківською родиною Шарфенбергів, від яких отримував багато книг. У Львові одружився з донькою міського службовця, що дозволило йому стати постійним постачальником паперу у магістрат і палітурником, що оправляв офіційні документи. Згодом на пільгових умовах отримав для книгарні одну з вже неіснуючих кам’яниць, зведених навколо старої ратуші з метою передання в оренду торговцям. Поруч розташувалась крамничка його дружини Анни Гибнерової з дуже цікавим асортиментом. Тут можна було купити окуляри, пісочниці з піском для посипання написаного тексту, гральні карти, товари для жінок – нитки, наперстки, рукавички, дзеркальця, дитячі іграшки – дерев’яні шабельки та олов’яні солдатики для хлопчиків, вирізні янголятка для дівчаток. Посмертний інвентар Бальтазара Гибнера охопив 1500 томів, що підтверджувало його статус головної дійової особи книгарського ринку Львова кінця XVI століття. Після складних перипетій із розподілом спадщини справу перейняв племінник книгаря Мачей Бернат, який довгий час працював у дядька служником, в тому числі й у книгарні.
Всупереч великим масштабам торгівельних оборотів, більшість львівських книгарів не мала фінансового успіху - боргові зобов’язання поглинали усі прибутки. Очевидно, книгарське ремесло радше було своєрідною пристрастю, але не підприємництвом.
З впровадження друку у Львові книгарський промисел набув зовсім іншого характеру. Першодрукар Іван Федоров приїхав до нашого міста зі своїми верстатами та помічниками. Тривалий час працював у друкарні Успенського братства, де у 1593 році побачило світ його перше львівське видання «Грамматіка доброглаголиваго Єлллино-словенського языка». Книги цієї та інших львівських друкарень продавались на ярмарках аж до Києва – скрізь, де існував попит на слов’янську літературу. Високоякісні та очікувані видання зумовили перетворення друкарні на осередок культури й освіти. За двісті років тут було видано 140 назв загальною кількістю 160 000 томів, а прибутки витрачались на утримання братських установ – школи, шпиталю, друкарні; Успенської церкви, монастиря св. Онуфрія; на допомогу бідним. Стали відомими і учні Івана Федорова – друкарі, палітурники, пов’язані зі Ставропігійським братством. Зафіксовані їхні імена – Сенько Корунка, Сачко Сідляр. Вони утримували друкарню і книгарню в будинку братства на вулиці Бляхарській, зруйнованого у 1920-х роках (недалеко від пам’ятника Никифорові Дровняку).
На зламі XVI-XVII століть у Львові працювала вірменська друкарня Ованеса Карматенянца, якого називали Іваном Муратовичем. Це була перша у Східній Європі і четверта у світі вірменська друкарня. У 1616 році тут вийшов «Псалтир» - єдина тепер відома книга вірменсько-кипчацькою мовою.
У 1630 році з Білорусі або Литви до Львова приїхав молодий друкар Михайло Сльозка. Тут він став членом Ставропігійського братства і помічником друкаря. Сльозка відмінно володів усіма техніками друку, виготовляв шрифти, малював, робив заставки, оправляв книжки, а ще мав неабияку торгівельну жилку, завдяки якій жваво збував не лише братські видання, а й інші товари, які забезпечували добрий дохід, - східні килими, тканини, вино. У 1634 році його вміння та старання винагородились посадою управителя братської друкарні, але на цьому Михайло Сльозка не зупинився. У 1637 році він купив польську друкарню померлого Яна Шеліги, що відкривало перспективу розширення сфери діяльності. Маючи латинські шрифти, привілей і дозвіл на друкування польських та латинських книг, Сльозка за протекцією латинського архієпископа Станіслава Гроховського отримав від короля Владислава IV ще й привілей на друкування слов’янських книжок. Усі ці обставини забезпечили друкарю величезні конкурентні переваги, що, звичайно ж, не подобалось управителям братської друкарні: він продавав їхні книги, але відбирав заробіток своїми виданнями, які користувались шаленим попитом. Найважливішими виданнями Сльозки стали: «Апостол» із власною передмовою і численними заставками (1639р.), «Тріодь цвітна» (1642р.), твори Іонікія Галятовського «Ключь разумыния» (1663, 1665рр.), «Небо новое» (1665р.), латинські книги С. Окольського про київських і чернігівських єпископів.
У 1643 році Михайла Сльозку запросили до управління братською друкарнею, щоб залагодити конфлікт інтересів. Для уникнення прикрих сутичок у майбутньому йому висунули ряд умов: відмовитись від привілею на друк слов’янських книжок; братство передавало йому свою друкарню з тим, що всі великі видання він буде друкувати на користь спільноти тиражем 1200 книг з певною оплатою за примірник; менші видання мав право друкувати власним коштом і на свою користь, віддаючи братству 200 примірників з кожного видання; на кожному примірнику мала стояти сигнатура братської друкарні. Але Сльозка не дотримав домовленостей, тож через вісім років його звільнили з посади управителя. Коли друкар помер, розпочалися звичні в такій ситуації судова тяганина і претензії, врешті в кінці XVII століття управителі братства змусили спадкоємців до продажу їм підприємства.
Дім і друкарня Михайла Сльозки з 1647 до 1667 року були розміщені у будинку №2 на вулиці Руській. Згідно посмертного інвентарю він надрукував 54 видання, з них 7 – у друкарні братства, 28 - польською мовою.
В центрі фото – будинок №10 на площі Ринок, праворуч - наріжний будинок на розі вулиць Руської та Сербської, у якому жив і працював Михайло Сльозка
У 1646-1666 роках на площі Ринок, 27, працювала книгарня Самуеля Кушевича (1607-1666) – міського радника, правника, історика, впродовж певного часу – бургоміста. Він займав відповідальні посади в державних структурах, а піком його кар’єри у 1663 році стала праця начальником королівської канцелярії у Варшаві. У Львові С. Кушевич працював на підставі 20-річного торгівельного привілею, виданому королем Владиславом IV, а його головним постачальником книг був гданський друкар і видавець Єжи Ферстер.
На початку XVIII століття найбільш вагоме місце у Львові займала книгарня Ігнаци Антоні Гебановського, який походив із краківської родини книгарів. Його батько не зумів осягнути своїм впливом віддалене місто, тому скерував сюди довіреного представника із дружиною. І. Гебановський користувався королівським привілеєм на купівлю і продаж книжок від інших книгарів у будь-якому місті, а його книгарня в різний час знаходилась за такими адресами: кам’яниця Сточкевичів на вулиці Вірменській, площа Ринок, 10, площа Ринок, 23.
У 1709-1715 роках в книгарні Гебановського було 38 959 різних видань і 289 географічних карт. Як і в інших книгарнях, тут продавалось багато супутніх товарів: канцелярське приладдя, найбільшою популярністю користувались білий рисовий папір, олівці, купецькі книги, реєстри для судових позовів, паперові диски для сонячних годинників; офорти, гравюри, релігійні картини, товари для палітурників – шкіра та листи пергаменту. Окреме місце відводилося галантерейним товарам, тут були ножички і ножі, оправлені в перламутр, риб’ячу, оленячу чи білу кістку, бритви, гаманці, гральні кості, шаблі. Чоловіки тут могли придбати ціпки, табакерки і люльки, жінки – нитки для вишивання, різноманітні гребені і пудру. Серед інших товарів, перелік яких добре демонструє потреби тодішніх львів’ян, - кошики, клітки і корм для канарок, ножички, щіточки, хірургічні ножиці для цирульників, лійки для переливання ліків, окуляри, компаси, скриньки з фарбами, скрипки зі смичками, цимбали, соболячі хвостики, баранячі шкури, військові ремені, чайнички, ліхтарі до екіпажів, перські килими. Попри різноманітний асортимент і зусилля Гебановського торгівля не приносила прибутків, інколи у книгарню тижнями не зазирали відвідувачі. Причинами цього були нестабільна політична ситуація, Північна війна і зубожіння місцевого населення. Зрідка траплялись щасливі дні, а найбільш пам’ятним став візит українських козаків у 1711 році, які купили 400 книжок на суму 2 783 флорини. Життя Ігнаци Гебановського, як і більшості книгарів, затьмарювалось звичними для цього середовища суперечками, наклепами, недобросовісною конкуренцією і судовими позовами, аж до смерті у 1717 році.
З початком австрійської влади внаслідок нових законів і цензури книгарський ринок зазнав суттєвих змін. У 1786 році заборонили продаж закордонних видань австрійських авторів, потім впровадили ліцензування книжкової торгівлі. Толерантний декрет Йосифа ІІ про усунення правових суперечностей і асиміляцію євреїв зумовив зростання кількості єврейських книгарів у місті. У 1806 році вийшов патент, який містив низку суворих вимог до книгарів та антикварів - політична благонадійність з офіційним підтвердженням, освіченість - обов’язкове знання латини і хоча б двох іноземних мов.
Із відкриттям львівського університету виникла потреба у спеціалізованих книгарні та друкарні. 11 серпня 1785 року першим університетським книгарем став Карл Пфафф – представник варшавської родини книгарів. Його обов’язками були комплектування відповідного асортименту літератури та видання щорічного каталогу. До 1827 року він видав 34 каталоги, у тому числі іноземними мовами (24 польських, 5 французьких, 4 німецькі та 1 латинський) та тематичні (з медицини, хірургії, права). Для потреб книгарні було відведено приміщення в університетському будинку на вулиці Краківській, на місці якого тепер розташована Преображенська церква. Тут теж продавались супутні товари, а також ліки. В книгарні клієнти могли придбати «пігулки славні розслаблюючі, біль в хребті приборкуючі», «віденську воду до полокання уст та проти гостроти в устах», «гамбурзьку есенцію» та інші. Пфафф торгував також музичними інструментами та нотами, аж поки у 1814 році Вацлав Шютц не відкрив спеціалізований магазин. У 1792 році Пфафф придбав кам’яницю №45 на площі Ринок, де, очевидно, розташувалася і книгарня.
Карлові Пфаффу львів’яни завдячують виданням власним коштом у 1829 році першої впорядкованої хроніки міста – «Історії столичного королівств Галіції та Лодомерії міста Львова від заснування його аж до теперішніх часів кс. Ігнація Ходиніцького закону Кармелітів». Перед друком була укладена підписка на книгу, у якій фігурують знайомі імена книгарів, бібліофілів, шанованих громадян міста, світських і церковних діячів.
Приміщення книгарні Карла Пфаффа на місці Преображенської церкви
В цей же час другою офіційно діючою була книгарня Піллерів – відомих друкарів, представника династії яких запросили до Львова з появою австрійських урядових установ для виконання державних замовлень. З Відня Антон Піллер привіз усе своє обладнання і розташував його в кам’яниці на розі вулиць Домініканської, 11 (тепер - Ставропігійської) та Бляхарської, 4 (сучасної Івана Федорова). Тут розміщувались книгарня і друкарня. Спершу приміщення орендувалось, але після численних скарг власника Антон Піллер викупив його. Висока якість друкарських технологій Антона Піллера зумовили швидкий крах місцевих конкурентів. Цьому посприяло і те, що родина мала привілей на друк навчальних підручників. Широко відомий факт, що Антонові Піллеру належить першість видання у 1776 році львівської газети “Gazette de Leopol” французькою мовою, а у будинку Піллерів на вул. Винниченка, 8 в 1830 році було створено першу в місті профспілкову організацію «Добровольне об’єднання друкарів».
Після смерті Антона Піллера керівництво друкарнею успадкували його сини Томаш та Йозеф. Спершу справу очолив Томаш – архієпископський, губерніальний та шкільний друкар, саме він відкрив фірмову книгарню у Піллерівській кам’яниці. Після його смерті друкарня і книгарня перейшли до молодшого брата Йозефа, який уже самостійно вів друкарську діяльність у приміщенні на Личаківській, 3. Згодом справа перейшла до його синів: Петер отримав друкарню, Франц – книгарню. Франц Піллер (пом. 1871р.) відкрив філії книгарні в Тарнуві та Тернополі, а у 1830 році переніс фірмову крамницю на вул. Театральну, 11, Будинок, у якому вже рік з боку Валів (проспекту Свободи) працювала славнозвісна кав’ярня Вольфа або «Віденська». У 1837 році офіційним партнером Франца Піллера став Фелікс Франке. 20 років потому книгарня змінила адресу на вулицю Галицьку, 9.
Львівська книгарня Піллерів могла похвалитись великим асортиментом книжок німецькою, французькою і польською мовами, дитячими книжечками, нотами, творами мистецтва. Крім книг, у складському описі згадувались карти і глобуси, образки святих, фарби, блокноти, різноманітний папір, супермодні берлінські та віденські зразки для вишивання бісером, в’язання гачком і спицями, фігури з пап’є-маше, виконані «під бронзу». Часто у книгарні виставляли свої роботи місцеві та заїжджі художники, використовуючи нагоду не лише продемонструвати свою творчість, а й продати кілька полотен чи скульптур.
В останній чверті XIX століття внаслідок зростання конкуренції книгарня Піллерів була на межі краху. Ситуацію врятувало одруження із донькою Піллера та викуп книгарні Юзефом Нойманом – друкарем і майбутнім президентом Львова. Під маркою «Піллер-Нойман» книгарня проіснувала до 1939 року.
Книгарня Франца Піллера на Театральній, 11
За часів Австро-Угорщини у Львові третьою офіційною, після Карла Пфаффа та Піллерів, була книгарня Карла Вільда (1764-1834), який прибув сюди наприкінці XVIII століття з Гессена. Історія цього книгаря і його сина заслуговує окремої довгої розповіді, тому тут - лише головні факти про книгарню Вільдів. Розташувалась вона на вулиці Вірменській-головній, недалеко від університету. У 1811 році Карл Вільд заснував першу в місті «Привілейовану публічну випозичальню книжок». Чотири року потому отримав дозвіл на випуск періодичного видання – «Щоденника Львівського», що виходив до 1819 року. У 1832 році Вільд став головним постачальником літературних новинок бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських. Через два роки книгар помер, а його справу успадкували сини Людвік і неповнолітній Кароль Вільд. У 1836 році після смерті Людвіка до настання повноліття Кароля управління книгарнею перейняв Едвард Віняж – чоловік Вільдової доньки. У 1845 році на другому поверсі книгарні у будинку №2 на площі Ринок він відкрив перший у Львові кабінет гравюр, де виставлялися і продавалися закордонні графічні твори.
Кароль Вільд-молодший був амбітним та далекоглядним управителем, який завдяки кільком новаторським заходам спричинив неабиякий поступ книгарні: зав’язав контакти із книговидавничими фірмами у Варшаві, Познані, Вільно, Києві, Парижі, Петербурзі, звідки отримував всі європейські видавничі новинки; відкрив антикварний і нотний (з випозичальнею нот) відділи; клієнтам пропонувалася передплата місцевих і закордонних часописів. Кароль Вільд був першим із книговидавців, хто платив гонорари галицьким авторам. Також він зробив вагомий внесок до «Леополітани»: у 1865 році повторив видання Карла Пфаффа «Історія столичного королівств Галіції та Лодомерії міста Львова від його заснування до теперішніх часів», у 1866 видав ілюстровану книгу для дітей та юнацтва «Польські міста» Владислава Завадського, у 1867 – повість Владислава Лозинського «Перші галіціани», підтримав видання «Енциклопедії краєзнавства Галичини» Антоні Шнайдера, у 1872 році видав «Покажчик нових та давніх номерів реальностей, а також назв вулиць та площ королівського столичного міста Львова <…>», «Статистичні відомості про місто Львів» Ю. Романовича, «Населення Галіції» Вл. Рапацького, у 1875 – друге видання першого львівського путівника А. Шнайдера, у 1877 – «План королівського столичного міста Львова аж до новітніх часів 1877», у 1878 – історичну повість Станіслава Кунасевича «Львів у 1809 році». Всупереч усім докладеним зусиллям львівська книгарня Вільдів занепадала і у 1880-х роках остаточно збанкрутувала.
На початку XIX століття у Львові досягають розквіту антикварні книгарні. Торгівцями були здебільшого єврейські мандрівні купці, а книги для торгівлі вишукувались дуже складними шляхами. З приходом австрійської влади було скасовано дуже багато монастирів і орденів, наслідком стало розформування великих бібліотек. Частину цих книгозбірок звозили до бібліотеки ім. Оссолінських. Антиквари ж обходили ці місця особисто, виторговуючи раритетні видання.
Першою відомою антикварською династією у Львові була родина Ігелів, опис якої знайшовся у спогадах Мечислава Опалека. Найвідомішим антикваром із розгалуженої книгарської родини був Давид Ігель, який мешкав на вулиці Різницькій (сучасна Наливайка). Розташування його житла було не випадковим, адже більшість постійних клієнтів складали викладачі університету. Серед найбільш відомих імен покупців - професори права Бернард Барон і Максиміліан Алоїз Фюгер фон Рехтборн, професори теологічного факультету Арсеній Радкевич і Модест Гриневецький, канонік вірменської капітули Каетан Вартерасевич, граф Александр Фредро та інші.
У 1815 році в Давида Ігеля виникла серйозна проблема – влада видала патент, згідно якого «всіляке ношення книг від дому до дому, всіляка торгівля на рознос або ходження з книгами по домах забороняється», фактично єврейські книготорговці не мали права продажу у християнській частині міста, а порушення вимог каралось конфіскацією товару або серйознішими заходами. До того ж для торгівлі антикварними виданнями відтепер вимагали ліцензію.
У відповідь на це розпорядження Давид Ігель повністю припинив торгівлю, збираючи рекомендації від своїх покупців. Позбавлені послуг найкращого постачальника книг, клієнти Давида Ігеля один за одним писали звернення до міської управи про відновлення його дозволу на торгівлю, додаючи найкращі відгуки про його моральні, професійні якості, глибоке знання літератури, порядність і великий досвід. Врешті ці клопотання переконали урядовців, і з 14 червня 1816 року робота Давида Ігеля була легалізована, що дозволило йому відкрити у Львові першу антикварну книгарню.
Серед інших Ігелів, які здійснювали книгарську діяльність у Львові, імена сина Давида Ігеля - Зельмана (Саломона), синів Зельмана - Абрагама Герша, Юзефа, Муніша, Лейба, синів Лейба – Давида, Зигмунта, Генрика, Маркуса. Ще одною лінією книгарської родини стала гілка брата Давила Ігеля Менделя, чиї сини Берл і Самуель обрали за прикладом батька і дядька антикварне ремесло.
У XIX столітті в культурному середовищі Львова важливе місце займала родина Яблонських. Бартоломей Яблонський (1764-1842), чия книгарня запрацювала у 1816 році «навпроти Катедри» - на розі сучасної площі Адама Міцкевича та тогочасної вулиці Коперника, купував, продавав і обмінював давні книгозбірки, рукописи, збирав автографи видатних людей, монети та інші старожитності. Оскільки у маленьких галицьких містечках не було книгарень, Яблонський заповнив прогалину своїм товаром, водночас відшукуючи у тамтешніх приватних збірках рідкісні видання. У 1826 році розпочав видавничу діяльність і надрукував багато релігійної літератури, поетичних збірок, видав відому книгу Я. Жеготи Паулі «Галицькі старожитності». Як і більшість тогочасних книгарів, Бартоломей Яблонський користувався неабиякою повагою у місті.
Ще одним відомим книгарем XIX століття у Львові був Ян Міліковський (1781-1867) – учень Карла Пфаффа. У 1822 році в спілці з Ігнацієм Куном він отримав концесію на відкриття книгарні на площі Ринок, 34, згодом відкрились філії у Станіславові й Тарнові. Через 13 років компаньйон Яна Міліковського помер, і з того часу книгарня мала назву «Національна та Загранична Книгарня, Музична та Розумова Торгівля Яна Міліковського у Львові, Станіславові і Тарнові». Книгар підтримував тісні стосунки з видавничими фірмами Праги, Лейпцига, Брюсселя, Парижа, Варшави.
З ім’ям Яна Міліковського пов’язана історія порушення авторського права Адама Міцкевича. Коли стало відомо при вихід «Сонетів» поета, львів’яни теж почали вимагати видання цієї збірки якнайшвидше. Проте агент Адама Міцкевича зволікав із наданням достатньої кількості примірників. Тоді Ян Міліковський став жертвою невдалого жарту Людвіка Пйонткевича, який передав йому примірник «Сонетів» з нібито власноручним підписом Міцкевича і його дозволом на друк. 1827 року видання побачило світ і було блискавично розкуплене. Коли Адам Міцкевич довідався про друк збірки, він зопалу побажав видавцю «паралічу всіх його [друкарських] пресів» й до смерті так і не пробачив Міліковського.
Вартий згадки серед львівських книгарів ХІХ століття також Генрих Калленбах (1821-1895). У його невеличкій книгарні на розі сучасних вулиць Шевської і Театральної, окрім книжок, продавались ноти, розмаїті мистецькі твори, виставлялись на продаж картини львівських художників, у тому числі Мартіна Яблонського – сина книгаря Бартоломея Яблонського, Івана Петра Лучинського, Людвіка Буквічки, Корнеля Шлегеля, Яна Машковського та інших. У 1850 році книгар розпочав власну видавничу діяльність і відкрив філію в Бродах, містечку із жвавим життям і попитом. Вісім років потому, не витримавши конкуренції, фірма збанкрутувала, але Генрих Калленбах ще довгий час провадив книгарську діяльність – спершу в Житомирі, у Кам’янці-Подільському, згодом у Варшаві. Останні роки аж до смерті у 1895 році книгар провів у Кам’янці-Подільському. Його син, історик літератури, професор Юзеф Калленбах мешкав у Львові і викладав в університеті.
Вулиця Трибунальська, сучасна Шевська, на якій провадив книгарню Генрих Калленбах
Не можна оминути увагою й розгалужену книгарську родину Бодеків, піонером серед яких в архівних документах фігурує Герш Бодек, чия книгарня розташувалась у другій половині ХІХ століття на стику вулиць Вірменської і Краківської. Великою перевагою для книгарні було розташування поруч із академічною гімназією у Народному домі – джерела клієнтів на різноманітні підручники. Після закінчення навчального року посібники можна було знову здати у продаж. Для збільшення попиту в книгарні були представлені видання з інтригуючими назвами, як-от: «Вбивство на вулиці Пекарській», «Таємничий старець», «Страшний монастир», «Потрійне вбивство», «Хто замордував шпигуна на пл. Каструм» та інші. Звичайно, фінансова ситуація в книгарні була мінливою, але всупереч важким політичним та економічним обставинам Бодеки працювали аж до 1939 року.
Значна частина нащадків Бодека продовжувала працю, відкриваючи власні книгарні. Більшість із них розташувались на вулиці Баторія, сучасній Князя Романа, яка завдяки величезній кількості книгарень отримала у місті відповідну назву – вулиця Книгарів. Цей феномен легко пояснити, згадавши навчальні заклади, що розміщувались навколо, - гімназію ім. Франца Йосифа, університет, школу ім. Королеви Ядвіги, з десяток приватних шкіл. Першою книгарнею на цій вулиці став заклад Бейлі Кароль – жінки, яка разом із донькою Кларою провадила книгарську діяльність з 1866 до 1920 року.
Помітний слід в історії львівського книгарства і видавництва залишив Франц Генрих Ріхтер (1837-1883), який у 1866 році відкрив книгарню у готелі Лянга на площі Маріацькій, 5 (сучасній пл. Міцкевича). При закладі працювала читальня із великим вибором часописів і книжок польською, німецькою, французькою та англійською мовами. Франц Генрих Рихтер здобув славу новатора, адже першим почав практикувати торгівлю за допомогою кольпортерів – агентів, які продавали книжки «на рознос», та створив мережу представників, що збирали у великих містах рекламні оголошення до газет і журналів. Водночас книгар розпочав видавничу діяльність і започаткував новий польськомовний ілюстрований часопис для усієї родини «Стріха», який у короткий час здобув прихильність багатьох читачів. Для дітей і молоді Франц Рихтер видавав ілюстрований журнал «Promyk». Щоб оптимізувати витрати, видавець боровся за здобуття концесії на право відкрити власну друкарню. Дозвіл Франц Ріхтер здобув у 1883 році у Відні, а через 5 років продав книгарню разом із читальнею улюбленому працівнику Германові Альтенбергу.
У 1868 році у Львові почала працювати славетна фірма «Губринович та Шмідт». Головними конкурентними перевагами книгарні були харизма і професійний вишкіл засновника Владислава Губриновича (1836-1914), який відкрив свій заклад одразу після шести місяців ув’язнення за участь у антиросійській повстанській діяльності. Викупивши разом із компаньйоном Владиславом Шмідтом давню книгарню Генриха Калленбаха на вулиці Театральній, 10, вони розташували тут асортиментну і видавничу книгарню, склад нот. Тут приймали передплату на періодику, що дозволяло отримати знижку на придбання книг. Від 1874 року видавали часопис «Літературний рух» про літературу, мистецтво, науку і суспільні справи. Коштом книгарні у 1875 році було надруковано доповнене видання першого «Путівника по Львову» Антоні Шнайдера.
Через десять років засновники вже мали філії в Ярославі, Сокалі та Стрию. У 1882 році вони ще й купили випозичальню книжок і нот у збанкрутілого Кароля Вільда, яка разом з усією фірмою «Губринович і Шмідт» незабаром стала найбільшою в Галичині.
Серед найбільш масштабних ініціатив Владислава Губриновича – видання «Бібліотеки повістей, мемуарів та подорожей» як галицьких, так і закордонних авторів. У цій серії світ побачило 140 різних творів. У 1885 році після закінчення майнового права нащадків Адама Міцкевича фірма «Губринович і Шмідт» надрукували його твори у серії «Польська література», тираж яких розійшовся з фантастичною швидкістю. Видавці також поповнили книжкову полицю «Леополітани» працею історика Владислава Лозинського «Патриціат та львівське міщанство у XVI і XVII століттях» і «Картинами з історії Галіції та Кракова (1772-1858)» Станіслава Шнюр-Пепльовського. Завдяки книгарсько-видавничій діяльності Владислав Губринович користувався неабиякою повагою, займав відповідальні посади і головував у Греміумі книгарів Галіції та Буковини, а фірма посідала чільне місце у книговидавничій галузі Львова.
У 1908 році Владислав Шмідт помер і його місце зайняв Казімеж Губринович (1876-1958), син видавця. Фірма змінила назву на «Губринович і син». У 1914 році, після смерті батька, Казімеж Губринович перебрав посаду голови Греміуму книгарів. У 1935 році частину крамниці він продав книгарю Александру Кравчинському (1891-1971), який довгий час працював у Кракові та Парижі, але події 1939 року перервали його діяльність і плани. Запас книжок, які вдалося врятувати від конфіскації, Александр Кравчинський переховував у збірках монастирів і костелів, працюючи в цей час у бібліотеці медичного інституту. В короткому проміжку німецької окупації Александр Кравчинський відкрив і провадив власну невеличку антикварну крамницю на сучасній вулиці Шевській, 18. У листопаді 1945 року книгар був експатрійований. Замість особистих речей із собою він вивіз 35 000 книг, які через рік опинились у його книгарні в Гданську.
Владислав Губринович Александр Кравчинський
З 1871 до 1911 року на вулиці Шевській у будинку №14 працював ще один відомий львівський антиквар-букініст Марек або Мортко Гельцель. Марек Гельцель закінчив лише чотири класи у школі в Чорткові, потім 11 років працював у Львові в книгарні Ребеки Ігель. Всупереч короткочасній освіті цей книгар досконало знав книжкову галузь, а його крамницю відвідувало багато львівських інтелектуалів. В антикварні був великий вибір польської та іноземної літератури, звідси часто постачалась література до бібліотек Оссолінських, університету, міського архіву. З 1899 до 1903 року антикварня видавала листівки із видами Львова. У 1921 році після смерті книгаря фірма переходить до сина Ізидора Гельцеля, який залишив безцінний для дослідників опис львівської антикварної книгарні кінця ХІХ – початку ХХ століття «Зі спогадів про бібліофілів 1870-1936. Часи та люди. Список найрідкісніших видань від XV-XVIIIст. включно. Найстаріші друкарні в Польщі. Приватні збірки. Архіви. Бібліотеки. Музеї».
У 1872 році розпочала роботу «Польська книгарня» Адама Бартошевича (1838-1886), який народився у Литві, закінчив університет у Москві, після участі в січневому повстанні 1863 року емігрував у Францію, а згодом приїхав у Львів. Найбільшою заслугою цього книгаря є втілення ідеї видання популярної недорогої книжкової серії під загальною назвою «Бібліотека «Мурашки». Під емблемою мурашки було видано 236 книжок, серед яких - кращі твори польських та іноземних класиків, поезія, п’єси, мемуари, історична, пригодницька та суспільно-політична література. Також книгарня видавала популярний часопис «Літературний, художній, науковий і суспільний тиждень». Важливі історичні праці та спогади друкувались у серії «Історична бібліотека». Завдяки Адаму Бартошевичу польською мовою вперше вийшов тритомник творів Дарвіна. Після смерті книгаря у 1886 році закладом опікувалась його дружина, яка одразу почала шукати покупця, гідного репутації «Польської книгарні». Врешті діяльність Адама Бартошевича продовжив у 1889 році Берл Пордес або Бернард Полонецький, згодом – один із найвідоміших львівських книгарів, видавши у наступні десять років ще 100 томів у серії «Бібліотека «Мурашки».
Ще одним знаменитим книгарем-антикваром і учнем родини Ігелів був Давид Грунд (1850-1929), який отримав концесію на відкриття власної книгарні у 1879 році на другому поверсі будинку №16 по вулиці Театральній. Заклад не мав певної спеціалізації, натомість Давид Грунд мав неабиякий хист знаходити вартісні друки серед викуплених за копійки збірок книг і періодики. Варте згадки видання антикваром художніх і вітальних листівок, поштівок із видами Львова. Щодо друку останніх Грунда випереджало лише краківське видавництво Салону польських художників Г. Фріста. Ймовірна кількість його львівських сюжетів – близько 450! Після смерті Давида Грунда антикварня із 10 000 книг перейшла до його сина Бернарда, її історія у наступні роки невідома.
Чи не найяскравішими серед львівських книгарів ХІХ століття були Альтенберги. Першим книгарем у родині був Герман Альтенберг (1848-1885). У 1863 році юнак намагався втекти з дому для участі у січневому повстанні. Професійний вишкіл Герман Альтенберг відбув у львівській книгарні Ф. Ріхтера, потім – у варшавській Фердинанда Хьосіка. У Варшаві відкрив разом із колегою Мауріцієм Робічеком першу книгарню, одразу ж визначившись із новітнім напрямком діяльності – виданням репродукцій картин польських художників. Тут же одружився і став батьком синів Мауріція та Альфреда.
У 1880 році Герман Альтенберг повернувся до Львова, викупив книгарню свого вчителя Ф. Г. Ріхтера і започаткував книговидавничу фірму, запровадивши новаторські методи: книжками торгували агенти «на рознос» і в кредит; вперше у Польщі видавались друковані у кращих німецьких закладах, ілюстровані видатними художниками твори класичної літератури в альбомному форматі; для зменшення ціни книжок їх видавали у формі зошитів, які можна було оправити в тверду або подарункову обкладинку. За п’ять років діяльності фірма видала 20 цінних позицій, серед яких гордістю Германа Альтенберга був альбом з дванадцятьма фотографічними репродукціями робіт Артура Гроттгера. У 1885 році Альтенберг раптово помер, а керівництво книгарнею перебрала на себе його дружина Зузанна, продовжуючи видавати літературу із виразним польським патріотичним духом та ілюстраціями тогочасних найкращих художників – М. Андріоллі, Ю. Коссака, Т. Попеля та інших.
У 1897 році успішне підприємство Альтенбергів перейшло до сина Альфреда (1877-1924), який пройшов навчання і професійне стажування у Гамбурзі, Штутгарті, Лейпцигу, Парижі, Мілані, Флоренції. Альфред Альтенберг видав «Закопанський стиль» Станіслава Віткевича, «Іліаду» в перекладі Юліуша Словацького з ілюстраціями Станіслава Виспянського, «Народне мистецтво» К. Мокловського, альбом «Польське мистецтво» з 65 якісними кольоровими репродукціями. Коштом книгарні надрукували твори історика Ашкеназі, історика літератури П. Хмельовського, поповнилася полиця «Леополітани»: у 1898 році вийшла книга Владислава Лозинського «Львівське мистецтво XVI та XVII століть. Архітектура і скульптура», чотирма роками пізніше – «Путівник по Львову» Ф. Баранського. Альфред Альтенберг з великим ентузіазмом підхопив європейську новинку – друк ілюстрованих поштівок, які серед продукції 182 видавничих фірм на конкурсі в Кракові у 1899 році здобули почесну відзнаку.
1903 року спадкоємці Германа Альтенберга поділили фірму: Альфред Альтенберг разом із чоловіком сестри Юзефом Ворціммером продовжили займатись видавничою та асортиментною книгарнею, вдова Зузанна Альтенберг зберегла концесію на книгарню у курортній Криниці та мережу залізничних книгарень у Львові та багатьох галицьких містечках, Мауріцій Альтенберг здобув велику випозичальню технічних книг.
Як і батько, Альфред Альтенберг глибоко шанував творчість художника Артура Гроттгера і надумав видати монографію про митця, але усі потенційні автори відмовились братись до праці, адже роботи художника були розпорошені у приватних колекціях по усій Європі. Тоді до підприємливого видавця прийшла чудова ідея провести у Львові виставку Гроттгера, таким чином надавши можливість авторам ознайомитись із його творчістю та сфотографувати необхідний матеріал для книги. Виставка 322 творів Артура Гроттгера відбулась у 1904 році, роботи фотографував Ян Чернецький з Велічки під Краковом.
Альфред Альтенберг був дуже харизматичною особистістю, що притягувало до нього величезну кількість людей. Особисте знайомство із більшістю галицьких авторів дозволяло книгарю «підкидати» цікаві ідеї потрібним людям. Підготовка до друку омріяної книжки поглинала Альфреда Альтенберга цілком, заради результату він завжди обирав найкращий папір, найкращі друкарні та найкращих ілюстраторів. Наслідком цього стало помітне місце фірми Альтенберга не лише серед польських книговидавців, а й серед світових. Розширення ринку збуту мало хвилювало Альфреда Альтенберга, і у 1912 році підприємство опинилось на межі банкрутства. Зрозумівши скрутне становище, книгар виявив увесь свій характер коментарем «Не знав досі, що я мільйонер!..», купивши «на радощах» кілька пляшок вина, щоб відзначити новину з друзями. Пізніше саме добрі товариші Альтенберга врятували його підприємство, створивши спілку, яка оплатила усі борги.
В 1912 році Альфред Альтенберг відмовився від концесії 1903 року, зареєструвавши нову книгарню, продаж нот і художньої продукції в готелі «Жорж» на сучасній площі Міцкевича, 2. Підприємство здобуло назву «Г. Альтенберг і спілка», а згодом отримало дозвіл на друк періодики. В кабінеті доброзичливого, веселого і чуйного до всього нового Альфреда Альтенберга завжди було дуже людно. Сюди з інтересом і новими ідеями приходили літератори, журналісти, громадські діячі. Під час Першої світової війни книгарня започаткувала видання нового сатиричного часопису, популярність і прибутки від продажу якого дозволили Альферду Альтенбергу викупити частки у компаньйонів. У 1920 році він продав асортиментну книгарню і присвятив себе виключно видавничій діяльності. У 1924 році легендарного видавця спіткала раптова смерть від зараження крові після нескладної операції на носі. У траурній процесії були присутніми усі представники культурного світу Львова. Всупереч розумінню масштабу внеску Альфреда Альтенберга у розвиток польської культури професор-філософ Казімєж Твардовський і професор Леон Пінінський відмовились прочитати прощальну промову над труною іудея, вважаючи це нижчим своєї гідності. Натомість її прочитали директор Оссолінеуму Людвік Бернацький та друг і колега Альтенберга Станіслав Василевський. Згодом на знак вдячності делегація євреїв-антикварів з вулиці Книгарів подарували Василевському рідкісне видання мемуарів.
У 1873 році було засновано найстаріше українське наукове товариство – Товариство ім. Т. Шевченка, роком пізніше - доповнено друкарнею, яка також займалася продажем власної продукції, вкрай важливої як у Галичині, так і в Центральній Україні. До 1880-х років адресою друкарні був будинок №15 на площі Галицькій, після – приміщення на вул. Академічній, 8 (тепер у цьому будинку на пр.. Шевченка розташовані книгарні НТШ та «Українська книгарня». З часом необхідність відкриття власної книгарні ставала дедалі очевиднішою. У 1892 році НТШ придбало будинок №26 на сучасній вулиці Винниченка, де містилася бібліотека та книгарня. Згодом для розташування книгарні в окремому приміщенні було орендовано партер колишньої крамниці Зейфарта і Дидинського на вулиці Театральній, 1; упродовж кількох років шукали досвідченого управителя, врешті ним став Август Дермаль з Чернівців. Торгівля добре розвивалась, але власниця кам’яниці підняла орендну плату, і провадження книгарні стало збитковим. Від 1908 року книгарня перенеслась у будинок «Просвіти» на площі Ринок, 10. Впродовж п’яти років під контролем правника Володимира Вергановського, етнографа Володимира Гнатюка і географа Степана Рудницького установа розвивалась - збільшувались площі, доходи і кількість працівників. Під час російської окупації у 1914 році НТШ, як і решта українських установ, зачинили, а управителя книгарні Августа Дермаля вивезли заручником у Росію, під час воєнного лихоліття він помер. У 1920 роках книготоргівля поволі повертається у довоєнне русло. На посаду управительки книгарні НТШ згодом обрали вчительку Климентину Панкевичеву, пізніше посаду перебрав Василь Паліїв і працював тут до 1939 року.
Крамниця Зейфарта і Дидинського на вул. Театральній
Книгарня НТШ на пл. Ринок, 10
Серед львівських книгарів першої половини ХХ століття неможливо оминути увагою видавництво книг і листівок Григорія Гануляка. Письменник і журналіст Григорій Гануляк народився 1883 р. на Лемківщині під Сяноком. У 1907 році його вірші, написані лемківською говіркою, відзначив Іван Франко, а вже наступного року він оселився у Львові з наміром писати вірші та видавати листівки. Через три роки отримав дозвіл на друк, створив видавництво «Русалка» і розташував його у будинку №10 по вулиці Курковій, сучасній Лисенка. До початку Першої світової війни у «Русалці» вийшло 200 000 листівок, значна частина яких є унікальними свідченнями архітектури і краєвидів тогочасного Львова. Григорій Гануляк видавав твори українських, польських та російських авторів, водночас не припиняв поетичної праці. Першу світову війну «Русалка» не пережила, адже її засновника мобілізували до війська. У повоєнний час Григорій Гануляк відновив видавництво. Його найпопулярнішими серіями були «Театральна бібліотека» і «Книгозбірня школярика». Попри видавничу діяльність Григорій Гануляк брав жваву участь у громадському житті: у 1928-34 роках очолював Союз українських купців у Львові, 1937 року став членом Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові, у 1940 – Спілки радянських письменників. Помер Григорій Гануляк після важкої хвороби 29 серпня 1945 року.
Григорій Гануляк у своєму видавництві на вул. Лисенка, 10
У 1925 році молоді українські інтелігенти з чіткою громадянською позицією, сформованою у важкий політичний час, ініціювали створення «Союзу українських накладень і книгарень». Документальних згадок про діяльність цього товариства мало, що свідчить про малоефективну спільну роботу. Водночас кожен із його учасників наполегливо працював, закладаючи фундамент для національно свідомої громади. Серед них: книгарня Ставропігійського інституту в оренді Українського педагогічного товариства на вул. Руській, 5; кооператив з обмеженою порукою «Червона калина» (Михайло Матчак і Петро Постолюк, вул. Руська, 18); кооператив з обмеженою порукою «Українська видавнича спілка»; видавництво ілюстрованого часопису «Світ дитини» (Михайло Таранько, вул. Зіморовича, 3); книгарня НТШ (Василь Паліїв і Климентина Панкевичева, пл. Ринок, 10); товариство «Просвіта» (Михайло Галущинський та Василь Мудрий, пл. Ринок, 10); Українське педагогічне товариство «Рідна школа» (А. Гаврилко, пл. Ринок, 10); кооператив з обмеженою порукою «Друкар» (Порфирій Буняк); адміністрація видавництва «Молода Україна» (Михайло Таранько, вул. Зіморовича, 3); «Українська книгарня і антикварня» (Ізидор Громницький, вул. Рутовського, сучасна Театральна, 22); редакція журналу «Театральне мистецтво» (Григорій Гануляк, вул. Куркова, сучасна Лисенка, 10); музична накладня «Торбан» (Ярослав Вінцковський, вул. Оссолінських, тепер – Стефаника, 6); Золочівська видавнича спілка «Всесвіт» в особах Івана Калиновича та Петра Ількова. Спільної книгарні «Союз українських накладень і книгарень» так і не відкрив, хоч проіснував аж до приходу радянської влади.
Важливу роль у розвитку української культури відіграв Михайло Таранько (1887-1956) – редактор популярного часопису для дітей «Світ дитини», що виходив з 1919 до 1939 року, і власник однойменного видавництва. Завдяки його старанням у 1923-26 роках виходив журнал для учнівської молоді «Молода Україна», у 1923-25 роках – журнал «Учитель». За двадцять років існування видавництва було надруковано 230 книжок із серії «Дитяча бібліотека», «Популярна бібліотека» та ін. До роботи над виданнями Михайло Таранько залучав кращих письменників і графіків. В час німецької окупації книгарня працювала у приміщенні на пл. Галицькій, 12. У повоєнні роки Михайло Таранько продовжував тут торгівлю аж до ув’язнення, під час якого загинув. Арештували книгаря внаслідок доносу за продаж «Історії України» Михайла Грушевського.
Михайло Таранько у редакції часопису «Світ дитини»
Згадані у цьому конспекті книгарі та книгарні – лиш мала частина дослідження спадку львівських просвітників і результатів багаторічної кропіткої праці Ірини Котлобулатової в архівах. Але для зацікавлених читачів є чудова новина. Хоч видання «Книгарі та книгарні у минулому Львова» побачило світ десять років тому, львів’яни все ще мають нагоду придбати останні примірники у книгарні «Скарбниця - Аверс», що на вулиці Фурманській, 5.
Джерела:
- матеріали зустрічі;
- Котлобулатова І. П. Книгарі та книгарні в минулому Львова. – Львів: Аверс, 2005. – 240с.
Підготувала Юлія Корицька-Голуб