Оприлюднені нещодавно результати опитування громадської думки засвідчили: три чверті українців виступають за переговори з Росією і приблизно стільки ж вірять у перемогу України. Такі цифри свідчать про значний внутрішній дисонанс у суспільстві. Ігнорувати цей стан було б неправильно. Синхронна поява мирних ініціатив Олексія Гончаренка і Данила Гетманцева не випадкова. Вона відображає суспільні настрої та психологічну амбівалентність, властиву більшості українців на п'ятому році повномасштабної російської агресії.
Опитування громадської думки 2022 року демонстрували відсутність когнітивних суперечностей у суспільстві. Тоді понад 90% українців вірили в перемогу України. Лише 10% вважали, що потрібно домовлятися з агресором, навіть якщо доведеться піти на певні поступки. І тільки 8% були переконані, що для досягнення миру і збереження незалежності можна відмовитися від деяких територій.
На шостому місяці повномасштабного російського вторгнення 55% українців вважали, що перемога – це вигнання російських військ з усієї території України та відновлення кордонів станом на січень 2014 року. Ще 20,5% висловлювали навіть більш радикальні думки – перемогою у війні буде знищення російської армії та сприяння повстанню/розпаду всередині Росії. Близько 9% стверджувати, що вважатимуть перемогою вигнання російських військ з усієї території України, окрім окупованого Криму, 7,5% – відновлення статус-кво станом на 23 лютого 2022 року, а 3% – припинення війни, навіть якщо російська армія залишиться на територіях, які були захоплені внаслідок повномасштабного вторгнення.
Реалії 2026 року суттєво відрізняються від першого року великої війни. Соціологічне дослідження КМІС, проведене у вересні, засвідчує: 75% українців підтримують проведення переговорів з РФ для завершення війни. 69% схвалює ідею негайного припинення вогню на нинішній лінії зіткнення за умови, що Україна не визнає юридично окуповані території частиною Росії і продовжить рух до ЄС і НАТО.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleХоча українці зберігають віру в перемогу (вірять у неї 79%), але змінилося саме розуміння «перемоги». 41% респондентів тепер найбільш вірогідним результатом війни вважає варіант, що Україна збереже державність і незалежність, але з вимушеними територіальними втратами (зростання з 33% у лютому 2025 року). А 53% прогнозують, що Україні вдасться деокупувати хоча б частину загарбаних РФ територій. Однак кількість тих, хто вважає реалістичним сценарієм повернення до кордонів 1991 року, зараз становить 26%.
Суспільна підтримка необхідності переговорів з Москвою не означає готовності прийняти російські умови припинення вогню і погодитися на ультиматуми агресора. Але вона надає карт-бланш для частини політиків зробити тему миру провідною у своїй риториці. Для них неважливо, що Путін наразі незацікавлений у реальних переговорах. А ключі від миру лежить не в Києві, а в Москві. Розмови про мирні переговори витіснили з дискурсу інші, більш правильні запитання. Наприклад, чи існують у нас аргументи і способи змусити Росію розпочати ці переговори негайно? Якщо їх немає, то коли вони з’являться? І що потрібно робити, щоб вони з’явилися якомога швидше?
Після перемоги на парламентських виборах у Грузії у 2012 році партії «Грузинська мрія» в багатьох були сподівання, що ця подія – тимчасовий ліричний відступ. І Грузія, яка на собі відчула наслідки російського імперіалізму та втратила частину своєї території, не зверне з обраного прозахідного курсу. Але на вулиці вже 2026 рік, а «Грузинська мрія» впевнено тримає важелі влади у своїх руках. І жодного разу не зазнавала поразки на національних виборах. Одна з причин такого електорального успіху – вдале жонглювання питанням миру і війни.
«Грузинська мрія» відверто називає своїх політичних опонентів «глобальною партією війни». І лякає суспільство, що повернення до влади прихильників колишнього президента Міхеіла Саакашвілі може втягнути Тбілісі в нову війну з Москвою. Грузини не забули про втрату Абхазії та Південної Осетії. Але також не забули про російські танки за 20 км від Тбілісі. «Грузинська мрія» цинічно використовує для агітації зображення зруйнованих українських міст, кадри кладовищ, знищені багатоповерхівки та інші жахіття війни. І протиставляє їм кольорові кадри затишних грузинських міст, апелюючи до глибин суспільної свідомості. Неідеально, але ця стратегія впливу на громадську думку таки працює. Імовірно, що українське суспільство теж можуть готувати до схожого сценарію.
У публічному лексиконі українських публічних осіб цього року вперше зазвучали тези про «партію миру» і «партію війни». Уявити подібне у 2022 році було нереально. Політики, які використовують схожі формулювання, наважуються це робити, оскільки сподіваються заробити для себе електоральні бали. Можливо, вони цинічні і не зовсім щирі, але не дурні. Тому намагаються комбінувати правильні питання, але пропонують хибні відповіді. Є відчуття, що дискусії про війну і мир з часом лише посиляться. Особливо, якщо влада мовчатиме й уникатиме відвертої, чесної, хоч і непростої розмови із суспільством.
Є й інша сторона медалі. Хоча українці загалом вірять у перемогу, але реалістично оцінюють поточний стан справ. Тому в цілому готові сприйняти завершення бойових дій на поточній лінії фронту. Однак чи правильно було б називати фінал російсько-української війни, коли втрачено 20% території, не кажучи про значні людські й економічні втрати, українською перемогою? Чи не варто владі й суспільству бути більш чесними передусім зі самими собою? Не для нівеляції подвигу у відбитті російської агресії, а щоб ретельно розібратися з помилками минулого і зробити правильні висновки на майбутнє.
Історія невблаганна. Війна, у якій відсутній явний переможець, на жаль, нерідко має властивість спалахувати повторно. Найкращий спосіб уникнути цього або бути готовими до подібного сценарію – не підміняти бажане дійсним, а об’єктивно оцінити результати війни, власні помилки і здобутки. Якщо припинення бойових дій відбудеться без повного відновлення територіальної цілісності України, це не обов’язково означатиме поразку. Але й називати будь-яке припинення вогню перемогою лише для того, щоб зберегти психологічно комфортну картину світу, було б самообманом.