Вкотре доводиться переконуватися в одній простій істині: Україна має чудовий народ, здатний на самопожертву та реальний подвиг, і абсолютно недолугу, корумповану й малоосвічену політичну еліту. Причин для вибудовування саме такої ієрархії було багато: радянська спадщина, погана освіта, відсутність західного досвіду і найголовніше – складні відносини між владою та громадянами.
Для багатьох українців довший час влада залишалася в категорії «чужої», і всі, хто переходив у владу, як правило, ставали «чужими». Цьому сприяло також те, що на більшості території України, і особливо в Києві, майже на всіх провідних позиціях залишалися старі партфункціонери. Винятків не сталося і на заході України, де влада перейшла до національно-демократичних сил, єдиним досвідом яких був той самий радянський авторитарний досвід.
Радянсько-капіталістична система
Період становлення нової України збігся із масовим розкраданням усього, що раніше вважалося загальнонародним. «Червоні директори» дуже швидко перетворилися на найбільших капіталістів. Ті, хто мав доступ до бюджетних грошей і від кого залежав розподіл матеріальних цінностей, стали господарями ситуації на десятиліття. Різниця між сходом і заходом України полягала лише в тому, якими гаслами послуговувалися люди з владної еліти, щоб зосередити у своїх руках якнайбільше влади та матеріальних цінностей.
На індустріальному сході з його рабською системою «градообразующих предприятий» найбільш ходовою була соціальна риторика про великих трударів, які своєю працею годують якщо не весь світ, то принаймні всю решту України. Трудовий подвиг на благо наступного олігарха вважався найвищою цінністю, а всі негаразди списувалися на «нероб і паразитів» з інших частин України. На заході України переважала національно-патріотична риторика, яка також спрямовувалася на те, щоб так і не дійшло до реформ, щоб, не дай Боже, не запанувала прозора і зрозуміла система в економіці та соціальній сфері й не виявилася разюча некомпетентність керівної верстви.
Ситуацію не могли змінити і різні колишні дисиденти, які, обіймаючи високі посади на місцях, не дуже зналися на економіці та системі управління. Вони взагалі бачили себе на високих символічних посадах у столиці, а тому передавали керівництво своїм заступникам, які були тими ж радянськими управлінцями. Але радянські управлінські методи могли з горем навпіл діяти тільки за умови повного контролю з боку «керівної і спрямовуючої» сили суспільства, тобто компартії. Відсутність будь-якого контролю над чиновництвом і зосередження в його руках усієї повноти влади й породили систему, яку прийнято називати «кучмізмом». Це була система, яка поєднала в собі середньовічну політику «кормління» та мафіозну взаємну пов’язаність усіх компроматом та злочинами.
У цій радянсько-капіталістичній системі неможливо було відрізнити чиновника, урядовця, суддю та прокурора від бізнесмена. Стартовий капітал могли мати або посадовці, або відверті бандити-рекетири. Сформувалася і своя політична культура. Суть її полягала у відсутності ідеологічних партій, частій мінливості політичних проектів, кулуарності, повному ігноруванні громадської думки та моральній безпринципності. Політична неперебірливість, переходи з табору в табір та зради стали нормою української політики. Головним принципом українського політичного життя надовго стало гасло: завжди бути на плаву, хоч би чого це коштувало.
Люди системи добре розуміли: щоб зберегти її, мало триматися купи, потрібно контролювати ледь не весь інформаційний простір. Олігархічна система не могла розраховувати на тривалий успіх без монополізації електронних медіа. Олігархічні клани «розкупили» телевізійні канали, створили нові й систематично фінансували ці збиткові в матеріальному плані проекти. Тобто це були і не медійний бізнес, і не засоби інформування. Це були засоби масового маніпулювання суспільною свідомістю, з чим вони успішно і справлялися протягом десятиліть.
Одним з невід’ємних атрибутів системи є її клановість. В Україні на самому старті утворилися регіональні клани: дніпропетровський, донецький, одеський, харківський. У кожного з них були своя тактика й методика. Найбрутальнішими були донецькі. Вони не просто вели боротьбу за Київ, але, прийшовши до влади, обсадили всі важливі посади у столиці виключно вихідцями з Донбасу. Це означало, що більшість державних посад були віддані в кормління донецьким.
Особливістю політики донецького клану було те, що вони не тільки ніколи не зважали на думку суспільства, вони майже завжди кулуарно приймали рішення і насильно їх «продавлювали» у парламенті. Такий метод безвідмовно працював, бо просто паралізував своїм нахабством депутатів від опозиції, витворював у них переконання, що проти донецької більшості нічого не можна вдіяти. Кожного разу Партія регіонів просто ставила решту депутатів перед фактом і брутально зневажала думку опозиції. Також вони застосовували шантаж, політичний підкуп, переслідування.
Їх підвело те, чого вони ніколи не помічали – існування в Україні громадянського суспільства. Виявилося, що владний апарат нічого не може вдіяти проти народної самоорганізації. І з цим явищем не здатна впоратися жодна влада. Цю народну силу також не в силі приборкати і нібито своя опозиційна еліта. Єдине, на що не здатна народна самоорганізація, – це самостійно вибудувати чітку управлінську вертикаль у державі. А тому доводиться вдаватися до послуг старої управлінської еліти або розтягувати процес в часі і на кожних виборах порційно делегувати у владу свіжу кров.
Народна самоорганізація і громадянське суспільство виявилися здатними скинути попередній клептократичний режим Януковича, виступити на захист країни перед іноземною інтервенцією та навіть ледь не своїм коштом протягом року утримати армію, що воює на сході країни. Українське суспільство показало свою зрілість, коли, з огляду на загрози, обрало в першому турі виборів президента держави. Відповідально проголосувало на дострокових парламентських виборах, обравши в парламент більше половини нових людей та видаючи кредит довіри частині старої еліти. Суспільство чітко просигналізувало, що хоче зламу старої кланово-олігархічної системи, бажає ліквідації її радянсько-капіталістичних елементів.
На захист системи
Спостерігаючи за зміною суспільних настроїв, можна легко зауважити простодушність та легковірність українців. Здавалося б, що після подій Революції Гідності, після багатотисячних смертей на Донбасі в Україні не буде місця політикам старої дати, що серед нової еліти більше нема циніків, які хотіли б зберегти стару систему і старі порядки. Але щоденна практика вказує, на жаль, на зовсім протилежні тенденції.
Як не сумно, але люди, на яких громадяни покладають найбільші надії, або не вміють, або не хочуть працювати по-новому. Український тандем, Петро Порошенко – президент держави і Арсеній Яценюк – прем’єр-міністр, виявився дуетом «заклятих» конкурентів. Більшості українців вже на самому початку було зрозуміло, що вихід у лідери Революції цих двох амбіційних політиків миром не закінчиться. Оскільки Порошенко – представник старої кланово-олігархічної системи, а Яценюк – досвідчений менеджер тієї ж системи, але молодший і гнучкіший, то вони обов’язково мали зітнутися у боротьбі не за злам системи, а за контроль над нею.
Боротьба не за Україну, або особисті інтереси й комфорт понад усе
Порошенко роздвоюється. З одного боку, він виголошує пафосні патріотичні промови, а з другого спрямовує всі свої дії на збереження старої владної системи, призначаючи на всі можливі посади своїх ставлеників. При цьому важливими є не фаховість, освіта, західний досвід, а принцип особистої відданості. Пройшовши велику пострадянську школу, він по-своєму розуміє, що не має права ні з ким поділитися владою, а тим більше – допустити передачу частини владних повноважень своєму суперникові. Після повернення до положень Конституції 2004 року таким конкурентом для себе він бачить нового прем’єр-міністра Яценюка.
Своєю поведінкою Петро Порошенко починає відразу нагадувати двох своїх попередників – Кучму і Януковича. На більшість ключових посад він намагається пропхати своїх давніх знайомих – тих, з ким працював у бізнесі, політиці; робить ставку на земляків, формуючи свій вінницький клан. Більшість кадрових призначень президента Порошенка відбувалися саме за цим принципом. Так, його колишній партнер по медіабізнесу Борис Ложкін, ні дня не працювавши на державній службі і в державному управлінні, став керівником Адміністрації президента. Ще одна бізнес-соратниця – Валерія Гонтарєва – очолила Національний банк України. Свого земляка Володимира Гройсмана президент майже «роздер» між двома важливими посадами. І якщо посада віце-прем’єра з питань регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ недавньому меру Вінниці пасувала якнайбільше, то посада спікера Верховної Ради викликає масу сумнівів.
До всього треба додати абсолютно провальну кадрову політику президента. Призначення малокомпетентного Валерія Гелетея міністром оборони обернулося для України тисячами жертв, втратою стратегічної ініціативи, корупцією в армії та вкрай поганим забезпеченням одягу та амуніції для військових. Діяльність на посаді генерального прокурора колишнього київського міліціонера Віталія Яреми призвела до того, що ніхто зі злочинців не поніс покарання, що «сім’я» та її сателіти досі провадять успішний бізнес в Україні, з чого потім фінансуються терористи на Донбасі. Ярему спокійно можна назвати одним із хранителів старої системи. Маса претензій виникла і до компетентності керівнички Національного банку України, законопроект про недовіру, якій вже зареєстровано у Верховній Раді.
Гнучкий та спритний за попередньої системи медіа-бізнесмен Борис Ложкін мав стати свого роду сірим кардиналом в апараті президента Порошенка. Але його бізнесове «чуття» – це одне, а управлінські кваліфікації – щось зовсім інше. Будучи абсолютно рівновіддаленим від основної політичної сцени, Ложкін навіть не спробував вникнути в цю кухню. Тому й розходяться світом майже анекдотичні історії про призначення Геращенк(о). Складається враження, що основна функція голови АП полягала у налагодженні неформальних зв’язків із Росією. Тріумвірат Порошенко-Ложкін-Клімкін є відповідальним за зовнішньополітичні провали України, за заміну Женевського протоколу Мінським, за усунення із переговорного процесу США та Польщі, за те, що Україна піддалася дипломатичному диктату Росії.
Ще одна історія, яка засвідчує, що для Петра Порошенка у кадрових призначеннях діє лише принцип особистої відданості, є справа зі створенням Міністерства інформаційної політики. Це свідчення того, що Петро Олексійович так і не позбувся совкового бажання все контролювати. Йому мало того, що він, будучи президентом України, залишається власником новинного каналу. Він хоче мати додатковий орган влади, який би контролював всю медійну політику в державі. Знову ж таки, жонглюючи темою війни, він вирішив створити під свого кума – Юрія Стеця – ціле міністерство. Знаючи наперед, що проти цього виступлять ледь не всі медіа-експерти, журналісти і весь західний світ, президент з напором бульдога протискав це рішення у Верховній Раді.
Сумнозвісне міністерство інформаційної політики стало першим каменем спотикання нової коаліції. Мало того, що ніхто так і не зміг пояснити ні потребу його існування, ні його функцій та владних компетенцій, то ще й кум-претендент на посаду міністра виявився самовпевненим і не зовсім професійним чоловіком.
В інтерв’ю для Громадського телебачення пан Стець продемонстрував, що він не тільки не дружить з логікою, але й те, що для нього міжнародна репутація України не грає ролі, що посада для нього – понад усе. Він наговорив стільки, що в нормальному демократичному суспільстві його на гарматний постріл не підпустили б до державної посади. Думаю, для багатьох західних експертів було великим здивуванням довідатися, що в Україні творитиметься «єдина стратегія інформаційної політики національної держави», «єдина концепція інформаційної безпеки», та почути нарікання, що в Україні школярі вчаться за різними підручниками історії.
І справжнім одкровенням від пана Стеця стали слова: «Необхідно забезпечити стратегію інформаційної війни з Росією». Тобто ЗМІ в Україні не мають просто інформувати населення, а мають бути мобілізованими для ведення інформаційної війни, здійснення пропаганди і контрпропаганди, займатися патріотичним вихованням дітей з п’ятирічного віку і виробити єдиний для всіх патріотичний канон. Юрій Стець так і заявляє: «Єдина інформаційна концепція – це, коли Генштаб, міністерство оборони, дипломати, інші міністерства і відомства впроваджують єдине, в тому числі, трактування історії. Єдину позицію з того, що зараз відбувається». Все, що наговорив новоспечений пан міністр, цілком і повністю відповідає орвелівському визначенню «міністерства правди». І такі прецеденти вже є – у путінській Росії. Добро пожаловать в «русскій мір», здравствуйте дорогой Владімір Владіміровіч!
І навіть тепер, отримавши негативні відгуки буквально від усіх інституцій та експертів, ні президент Порошенко, ні тепер уже міністр Стець не зробили ані кроку назад. Вони прикриваються як фіговим листком війною і ними ж підготовленою Коаліційною угодою, далі просувають цю шкідливу ідею. І чим у цих всіх історіях поведінка Петра Порошенка відрізняється від політики того ж Кучми чи Януковича. Хіба в деталях, і то з огляду на нові обставини.
І щоб закінчити з кадровою політикою Петра Порошенка, треба сказати, що у президента є якийсь дивний потяг до людей, котрі здобули базову вищу освіту заочно. Це і Гонтарєва, і Ложкін з його псевдоамериканським дипломом, і Стець, який насправді є «організатором культурно-дозвіллєвої діяльності», і генпрокурор Ярема, і, можливо, земляк президента Володимир Гройсман, який закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом. Погодьтеся, такий убогий кадровий потенціал є дивним при такому багатстві вибору. Хіба що справді ці люди не мають ламати систему, вони мають її консервувати, а на таке люди із доброю освітою не підуть.
Операція «Коаліційна угода» – нейтралізувати нових!
Користуючись тим, що без нової Верховної Ради посада прем’єр-міністра перебуває у підвішеному стані, Петро Порошенко розпочав масований наступ для того, щоб нейтралізувати свого потенційного суперника. Його дії вказували на те, що він хотів би мати «ручного» прем’єра і бажано з числа своїх соратників, або навіть підлеглих. Проте більшість таких заходів виявилися марними, і прихід на прем’єрську посаду Яценюка став невідворотним. Тоді президент змінив тактику і спробував шляхом обмежень, прописаних в коаліційній угоді, відібрати частину повноважень у прем’єр-міністра, узалежнивши його від колективного рішення коаліції. Коаліціада так довго тривала не тому, що учасники процесу хотіли передбачити й запобігти буквально всім ризикам на кілька років наперед, а тому, що два табори не бажали втратити ані найменшого плацдарму в боротьбі один проти одного.
Процедура формування нового Кабінету міністрів та розподілу комітетів у Верховній Раді стала яскравим свідченням того, що система не просто захищається, вона регенерується. Зі страху, що не вдасться протягнути кулуарні рішення, прийняті нагорі, президент і прем’єр стали ламати новобраний парламент «через коліно». У хід пішли ледь не всі перевірені старою системою методи. І все заради задоволення амбіцій двох затятих конкурентів.
Постійно апелюючи до факту, що країна перебуває у стані війни, люди президента і прем’єра знову намагалися перетворити депутатів на звичайних кнопкодавів, а Верховну Раду – на підпорядкований їм орган. Саме звідси й ростуть ноги у так званого пакетного голосування. Персонального голосування боялися і Порошенко, і Яценюк. І справа аж ніяк не у «міністрах-іноземцях», за яких без проблем проголосувала б більшість коаліції. Владний дует боявся іншого. Він боявся, що до багатьох їхніх протеже виникнуть питання, і навіть зв’язаність коаліційною угодою не врятує їх від провалу. А тоді посиплеться весь квотний принцип, і треба буде або починати все заново, або справді формувати позапартійний уряд технократів. Система цього допустити не могла.
Порошенко боявся за своїх ставлеників, Яценюк не міг допустити, щоб Верховна Рада забалотувала Арсена Авакова на міністра внутрішніх справ і Павла Петренка на міністра юстиції. Арсеній Яценюк, щоб не втрачати квотного місця, несподівано погодився призначити на посаду віце-прем’єра невиразного В’ячеслава Кириленка, знаючи, що ця людина не робитиме жодних реформ у ввіреній йому сфері. Отже, знову не про реформи йдеться. А старі кадри і надалі сподіваються керувати в ручному режимі своїми відомствами, включаючи і Верховну Раду. І от керівник пропрезидентської фракції вже приміряє на себе роль Чечетова, бігаючи між рядами коаліції, намагаючись випросити одноголосне рішення зі сумнівних питань.
У своїй конкурентній боротьбі за можливість реалізувати виключно свою програму реформ в Україні і президент, і прем’єр-міністр вихолощують саму ідею реформ. Бо надмірна концентрація влади в одних руках – це шлях у минуле. Це збереження старої кланово-олігархічної системи, консервація радянсько-капіталістичних відносин. На заваді цьому всьому може стати так звана внутрішня опозиція всередині коаліції. Це ті нові фракції та незалежні депутати, що не куплятимуть кота в мішку, не погодяться, щоб їх позбавляли вибору і кожного разу ставили перед фактом: голосуй за моє кулуарне рішення, або ти не любиш Україну.
Насправді Порошенко і Яценюк бояться оновленого українського народу і один одного. Бояться, щоб цей розбуджений народ не почав демонтувати стару систему, робити прозорою владу і міняти засади та принципи. Вони бояться реформ, бо ті наближують їхній кінець. Вони мають зрозуміти, що камікадзе – це не просто гучне слово. Хоча не можна не визнати й того, що чинний уряд є найкращим з тих, які досі функціонували в Україні, та, імовірно, найвдаліший з тих, що можна було сформувати за актуальних політичних умов.