Час від часу в мережі повторюється дискусія, коли музейники сперечаються з «чорними копачами», які говорять від імені колекціонерів та звинувачують опонентів у «совковості». Цей конфлікт часто зображується як конфлікт корумпованої, неефективної держави і приватної ініціативи з порятунку цінностей, які або гниють у землі, або будуть вкрадені музейниками (або, у кращому разі, десь загубляться у фондах).
Попри очевидну упередженість і залежність такого образу дійсності від практики самих мовців, попри очевидну потребу виправдати власну діяльність, в основі повторення цієї риторики, вірогідно, лежить брак розуміння. Цей текст покликаний додати трохи розуміння до обговорення цього питання, зокрема в аспекті інтересів самих колекціонерів.
Колекціонування можна розглядати у двох розрізах – у символічному й економічному, які насправді міцно пов'язані між собою. Економічна складова колекціонування – це інвестиція у стабільну цінність предмета, що може збільшуватися з плином часу. Що ж формує цю цінність, що гарантує збереження і примноження інвестицій?
Візьмімо, скажімо, іржавий залізний меч вагою в 1,5 кг. Чого він вартий? Ціна чорного брухту станом на сьогодні – 8 грн за кг, відповідно, матеріал цього меча коштує 12 грн. Попри цей суто формальний вимір, ми розуміємо, що його ціна має бути вищою. Тож звідки вона береться? Цінність береться з автентичності та історичного контексту, а пов’язана з нею ціна формується через закони попиту і пропозиції на ринку.
Навіть коли ми кажемо «залізний меч у 1,5 кг» та «шматок іржавого заліза в 1,5 кг» – ми говоримо про предмети з різною цінністю й товари з різною ціною, хоч практичної користі від іржавих мечів у побуті небагато. Може, навіть менше, ніж у брухту, який принаймні можна переплавити і повернути до вжитку у вигляді цвяхів чи сковорідок.
Якщо ж ми конкретизуємо тип меча, локалізуємо його географічно і хронологічно, то ми отримуємо товар уже з більш визначеною й поважною, як порівняти з 12 гривнями, ціною. Не випадково навіть «чорні копачі» на своїх аукціонах намагаються надати якомога більше подробиць про артефакт, вказати область, де він був знайдений тощо. Вони намагаються продати не лише предмет, але й його історію.
Проблема полягає в тому, що більша частина цієї історії виявляється знищена в результаті дій «чорного копача», а та її частина, що збереглася, – не може бути передана колекціонеру, оскільки немає тривкої інституції, яка цю історію гарантує.
Можливо, цей меч і справді був знайдений під Черніговом, як написано в оголошенні. А можливо і ні, просто злочинець намагається убезпечити себе від арешту, створити собі алібі. Та й що може зробити колекціонер – роздрукувати сторінку з інтернету і цей папірець докласти до артефакту? Хто той текст написав, хто відповідатиме за його правдивість? Відповідь – ніхто.
І це ми ще говоримо про дуже базову інформацію – про приблизний регіон походження. Набагато більше інформації (а отже й колекційної цінності) нищиться в процесі видобутку артефакту зі землі, у процесі порушення археологічного комплексу. Відповідно, ця пересторога не стосується предметів, які перебувають у вже порушеному шарі землі, скажімо, на розораному полі.
Українська археологія, звісно, відстає від західної. Вона показує нам радше попередній етап її розвитку. Археологічне дослідження фактично є актом знищення археологічного комплексу.
Проте в процесі цього нищення створюється його інформаційна копія. Закритий комплекс – недоступний для аналізу, натомість копія – доступна. Це трішки схоже на ті аудіозаписи ХІХ-ХХ століть, чия технологія передбачає знищення носія в процесі відтворення і більша частина з яких зберігається до того часу, поки нові технології не дозволять їх досліджувати без нищення. Такі ж процеси відбуваються в західній археології, значна частина археологічних комплексів не розкопуються, а фіксуються і консервуються до кращих часів.
Згаданий нами залізний меч до витягнення зі землі перебуває в межах комплексу. Поряд з ним можуть бути інші артефакти або їхні залишки, кістяки тощо. Самий ґрунт і точне розташування відносно топографії місцевості може містити додаткову інформацію щодо історичного контексту знахідки.
Пофантазуймо, суто для ілюстрації думки. Припустімо, у ґрунті навколо меча містяться ознаки того, що меч лежав у спаленому житлі. Скажімо, є ознаки чотирьох дірок по кутах колишньої будівлі зі згнилою деревиною свай, є насичення ґрунту продуктами розпаду горілої деревини. Це дає певну інформацію. А якщо біля меча була ще й вохра? Тоді, мабуть, ідеться про поховальний обряд. А якщо поряд з мечем частково зберігся кістяк, від якого лишилися маленькі фрагменти (не цікаві копачу та невидимі для металошукача), які можна проаналізувати за новими методами датування й відновлення ДНК?
Скажімо, виявляється, що кістяк належить жінці, яка має гени кельтів. Яку поховали в дивний спосіб, наприклад, на Вінниччині, і якій радше за все належав цей залізний меч. Місце, де виявлена ця знахідка, зафіксоване на картах, описані, сфотографовані й нанесені на план зі шаром залягання всі предмети, аж до «материка», створена інформаційна копія пам’ятки, автентичність якої гарантована державою та її науковими інституціями. Яка тепер ціна цього іржавого шматка заліза вагою в 1,5 кг?
Йдемо далі. Припустімо, що цей меч виставляється в місцевому музеї, про нього виходять публікації у пресі, зокрема в закордонних виданнях. «Кельтська воїтелька на теренах України!» – як це впливає на ціну артефакту, доходи музею і його славу, славу міста й України?
Хтось пише дисертацію, хтось – історичний роман. Інший створює комп’ютерні ігри, під якими є певна реальна історія цього меча. Феміністки купують сувеніри та інший музейний мерч, згадують Україну на шпальтах іншомовних видань, жінки-військові йдуть до музею, фотографуються з мечем і постять фото в соцмережах із посланням про бойові традиції жіноцтва на території України з давніх-давен або про належність України до європейського простору, до музею завітає посол Франції тощо.
Скільки коштує цей меч тепер, яку цінність він продукує самим фактом свого існування за таких умов?
Ну а тепер уявімо іншу ситуацію. Пройшов хлопець з металошукачем, витягнув зі землі шматок заліза вагою в 1,5 кг, помив його з милом і продав комусь за 200 доларів. Людина, яка його купила, має тепер не сильно більше, ніж шматок заліза, який можна за формою приблизно датувати й зарахувати до певного типу. Цей артефакт матиме низьку базову цінність і ціну.
Отож діяльність чорних копачів є такою, що порушує інтереси колекціонерів як поціновувачів історії та інвесторів. Відповідно питання засудження «чорних копачів» та їхніх практик існує окремо від питання законодавчого регулювання сфери колекціонування.
Межу між інтересами держави, суспільства й колекціонера можна визначити в різний спосіб. Прописати права й обов’язки колекціонера, умови зберігання тих чи інших артефактів, відповідальність перед нацією і людством, встановити перелік артефактів, які не можуть бути в приватному володінні, розробити процедуру вилучення цінних артефактів і нарахування матеріальної компенсації власникові, створити механізми для приватного спонсорування наукових експедицій тощо.
Конфлікт між дослідниками, археологами, музейниками й колекціонерами – це конфлікт юридичної невизначеності та предмет політичної дискусії. Конфлікт між колекціонерами і «чорними копачами» – підставовий. У цьому конфлікті колекціонери перебувають з музейниками на одному боці, оскільки зацікавлені у збереженні та примноженні цінності предметів колекціонування.
Сподіваюся, цей текст трохи допоможе вийти за межі хибних дилем і циклічних риторичних баталій, допоможе самим колекціонерам краще усвідомити власні групові інтереси.
Можливо, це також допоможе любителям старовини провести межу між корисним дозвіллям і нищенням історико-культурної спадщини та не йти з металошукачами туди, де ґрунт ще не порушений. Тим більше, що ці прилади зараз дуже потрібні на прифронтових і деокупованих територіях, тож їх варто продати або подарувати тим, кому вони точно стануть у великій пригоді.