Наприкінці 2021 року Україна і світ перебувають у стані дежавю. Цієї весни ми жили в передчутті повномасштабного вторгнення з боку РФ і подумки поверталися в напружену атмосферу 2014-го. Розвідка і масмедіа повідомляли про небачену концентрацію російських військ на кордоні з Україною. Головнокомандувач ЗСУ, виступаючи в парламенті, говорив про воєнні загрози національній безпеці. Тоді, на щастя, їх удалося уникнути, але не відвернути цілком.
Завершується рік під не менш апокаліптичний акомпанемент. Авторитетні й відверто таблоїдні медіа, високопоставлені політики, дипломати й розвідники регулярно попереджають про чергову можливість російського вторгнення. Причому цього разу вони роблять це дуже серйозно і наполегливо. Натомість українське керівництво донедавна не приділяло згадуваній загрозі належної уваги та запевняло, що переміщення російських сил планове, а їхня концентрація на кордонах – для нас не новина. Якщо хтось забув, то Путін уже напав на нас 2014 року. Не став дзвіночком і візит до Москви директора ЦРУ Вільяма Бернса, який спілкувався там із секретарем Ради безпеки Миколою Патрушевим.
Але поступово Київ прокинувся і переглянув свою позицію та синхронізував її з колективним Заходом, підтримка якого є критично важливою для України. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба зустрівся у Вашингтоні з державним секретарем США Ентоні Блінкеном, новопризначений очільник Міноборони Олексій Резніков провів у Києві перемовини з британським колегою Беном Воллесом, а в Пентагоні предметно поспілкувався з Ллойдом Остіном.
Зустрічі з ключовими союзниками України, виступи посадовців на міжнародних безпекових форумах, постачання іноземної оборонної допомоги, поїздки міністра оборони й головнокомандувача ЗСУ на фронт – усе це свідчить про усвідомлення ризиків, які стоять перед державою і не зникають з порядку денного. Тим паче, що триває не лише розбудова російської військової інфраструктури довкола рубежів України, а й інформаційна артпідготовка, яка має на меті виправдати можливу інвазію. Мовляв, київський режим, який Захід «накачує» зброєю, готується до наступу на Донбас, щоб звільнити його за хорватським сценарієм. Патрушев в інтерв’ю газеті «Аргументы и факты» заявляє, що в Україні «може спалахнути» будь-якої миті. Колишній радник президента Путіна й куратор ОРДЛО Владислав Сурков на порталі «Актуальные комментарии» публікує розлогу статтю з претензією на інтелектуалізм, обґрунтовуючи експансіоністську політику Москви її імперськими інстинктами: «Для Росії постійне розширення не просто одна з ідей, а справжній екзистенціал історичного буття».
Заступник секретаря Радбезу РФ Олександр Гребьонкін зі шпальт «Российской газеты» попереджає про ризики провокацій з боку українських спецслужб і радикальних організацій на кримському напрямку. Не кажучи вже про коментарі речника Володимира Путіна Дмитра Пєскова, спікерки МЗС РФ Марії Захарової та передач на федеральних каналах. За даними порталу «Ліга.net», від половини до двох третин сюжетів у листопаді були присвячені Україні. Лейтмотив цих передач: «Київ планує війну на Донбасі».
Натомість західні медіа й дипломати говорять цілком протилежне і називають орієнтовні дати вторгнення. Так, The Washington Post повідомляє, що воно може відбутися в січні 2022 року із залученням 175 тисяч військовослужбовців. Ця інформація збігається з тим, що днями озвучив у парламенті міністр оборони України, який без алармізму і всепропальства говорив про об’єктивні безпекові ризики.
«Наголошую, ескалація є вірогідним сценарієм, але не обов’язково. І наше завдання – відвернути його. Що краще ми спрацюємо самі і разом з нашими партнерами, то меншою буде загроза ескалації. Спосіб – зробити ціну можливої ескалації неприйнятною для агресора. Україна найбільш зацікавлена у політико-дипломатичному сценарії врегулювання, жодних силових провокацій з нашого боку в принципі бути не може. Водночас шлях умиротворення агресора не розглядається, у разі потреби Україна дасть відсіч», – наголосив Резніков.
Нагнітання ситуації довкола України – це сигнал Кремля не так Києву, як колективному Заходу, котрий прямо попереджають, що долю пострадянських держав мають вирішувати в Москві, і погодитися з цим мають навіть не в Києві, а у Вашингтоні. Тому-то Путін хоче говорити (зокрема і про Україну) із Джозефом Байденом, а не з Володимиром Зеленським, і вимагає від Заходу письмових гарантій нерозширення НАТО на Схід. Адже саме Байден заявив, що окупація частини територій не є перешкодою для вступу України в Альянс.
Концентруючи війська довкола України й нагнітаючи напругу на міжнародній арені, президент РФ, можливо, блефує, підвищує ставки і добивається діалогу зі США. Так було навесні, так є і взимку. Путін виторгував розмову з Байденом у форматі відеоконференції, що відбудеться буквально днями. Від її результатів залежатимуть подальші дії Росії, для стримування якої американська адміністрація готує всеосяжний набір ініціатив. Що це буде, у Вашингтоні поки що не говорять, але сама можливість запровадження так званих пекельних санкцій уже викликала роздратування МЗС РФ.
На тлі цього про готовність до прямих перемовин із Росією заявляє український президент. За його словами, таку необхідність визнають зовнішні партнери. Але для танго потрібні двоє. У Москві ж не виявляють бажання спілкуватися із Зеленським, який під час нещодавнього пресмарафону запропонував компромісний формат: «Не хочете зустрічі, давайте говорити телефоном, давайте скажемо це публічно, що РФ не готує повномасштабне вторгнення в Україну». Створити нову платформу для перемовин пропонує Туреччина.
Загроза, втім, не зникає, сценарій інвазії – на столі господаря Кремля. Раціональні аргументи про те, що повномасштабна війна невигідна Путіну, тут не працюють. Йому й анексія Криму, й окупація частини Донбасу були невигідними, проте він на це пішов. Українською відповіддю агресорові має стати консолідація зусиль армії, дипломатії, політикуму і цілого суспільства, яке з погляду національних інтересів має підтримувати тих, хто захищає державу в окопах і на переговорних майданчиках.