Верховна Рада 253 голосами ухвалила за основу закон «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України», де вилучено пункт про набуття Україною членства в НАТО, а це для України означає «Арівідерчі, НАТО!» на довгі роки чи навіть десятиріччя.
Здається, від часів Мазепи західний вектор України то різко вимальовується, то затушовується залежно від слабкості чи посилення Москви. Тобто коли пан притомний і пильно стежить за холопом, той сидить тихо, ані руш, як сливка в екскременті, якщо ж пан трохи вип’є і розслабиться, холопа нестримно тягне на волю.
Коли 1991 року у Кремля поїхав дах не в тому напрямку, і там розслабилися, перепилися не на жарт, в Україні навіть затяті проросійські комуняки ревно сповідували гасло «Геть від Москви!», проголосувавши за незалежність. Тобто десь у глибині душі навіть затятих антиукраїнців сидить підсвідоме бажання чкурнути якомога подалі від такої милої і чудової Росії.
Як ви гадаєте, чому кучмістська Україна, незважаючи навіть на бомбування 1999 року братів-сербів, рішуче налаштувалася на членство у НАТО? У Рішенні Ради національної безпеки і оборони України (кучмістської) «Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору» від 23 травня 2002 року, введеному в дію відповідним Указом Президента України (Кучми) від 8 липня 2002 року наголошувалося, що «Україна розглядає НАТО як основу майбутньої загальноєвропейської системи безпеки і підтримує процес її розширення», а також «виходить з того, що кінцевою метою її… є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки».
Постановою Верховної Ради України (кучмістської) від 21 листопада 2002 року народні депутати (здебільшого кучмісти-антиукраїнці) підтримали цю Стратегію і наголосили на потребі інтенсифікації процесу підготовки України до членства в Альянсі.
Зрештою Закон України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року (це коли вже на повну агресивний блок бомбардував волелюбні народи Афганістану і Іраку) передбачав «набуття членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору». Кучмі тоді безпідставно «пришивали» наявність українських «Кольчуг» в Іраку і принизливо розсаджували його на саммітах за французьким алфавітом, але це на нього не вплинуло – не відсахнувся від цього грьобаного НАТО. То в чому ж була парадоксальність тої ситуації?
А річ у тім, що в Москві на 2003 рік пацани ще не оклигали від нокауту «найбільшої геополітичної трагедії XX століття», Путін після приходу до влади чомусь ще три роки довго жував соплі і розкачувався по смутних часах гнилого єльцинського лібералізму і «семибанкірщини», аж урешті проголосив, що «Росія встає з колін». Пан очуняв, і холоп відповідно перелякався і проголосив: «Не треба нам ніякого НАТО, бо це неприємно панові». Холопські настрої запанували в народі. Опитування показали, що від 2000 до 2006 року частка респондентів, які позитивно оцінювали курс вступу України до НАТО, знизилась майже удвічі. Холопський народ вже при Ющенкові різко заволав «Жодного НАТО!», то Ющенко з цим питанням пригальмував, а зараз з новою владою і поготів треба законодавчо змінити попередні кучмівські поривання до НАТО, адже пан з Москви грізно показує пальчиком.
Тепер для нового проєвропейського курсу українським холопам треба вичікувати, аж поки пан у Москві знову переп’ється, але здається, що й Путін, і Медведєв не зловживають алкоголем, як колись Єльцин, отож чекати доведеться довго.