Уявіть собі таку ситуацію. Напередодні Різдва в одній львівській квартирі, яку здавали в оренду, знаходять трупи двох закатованих дівчаток. Вбивця приїхав зі Сходу України, народився на Донеччині, а відпустив його харківський суд. Готовий поспорити: одразу почався б традиційний хайп на тему диких східняків, які генетично ненавидять мешканців Західної України за українську мову та боротьбу за Незалежність, а Забужко – як і у випадку вбивства в Бахмуті – закликала б дослідити родовід убивці: чи часом нема там вертухаїв з Росії. Пригадуєте, як галичани охоче поширювали численні чутки про «східняків-біженців», яких зловили чи то на смс, чи то на скайп-розмові на тему «приїздіть сюди, ці дурні западенці нам все нашару дають» абощо? А тут – жорстоке вбивство! Навряд чи хтось змарнував би нагоду звинуватити «інакших» в усіх проблемах.
На жаль, таке вбивство сталося. Двох дівчат – Єву і Марію – вбили на зйомній квартирі, за попередньою версією – заради крадіжки мобільних телефонів. От тільки сталося це в Києві, а вірогідний (до рішення суду його варто називати саме так) вбивця приїхав якраз зі Західної України. Походить він з Волині, одного з найбільш україномовних регіонів, відпустив на волю його суд найпатріотичнішого міста держави – Львова (ну, принаймні з назв вулиць у багатьох складається враження, що це місто найпатріотичніше). І знаєте що? Чомусь ніхто в публічному просторі столиці не став акцентувати увагу на тому, з якого саме регіону приїхав до столиці вірогідний убивця чи якою мовою розмовляють його земляки. Також громадськість не звертає уваги, на якій саме львівській вулиці мешкає його колишня дружина і дочка.
При тому, що вірогідний вбивця – рецидивіст. Він вже бив, ґвалтував, грабував жінок – а львівський суддя відпустив його на волю.
«Одну з дівчат на новорічні свята він бив по голові, обличчю й грудях. А потім забрав у неї мобільний телефон вартістю 4,9 тис. грн. Другу жертву пограбував за два тижні, перед цим теж жорстоко побивши: синцями були вкриті груди, спина, руки й ноги. Він відібрав у дівчини $300, фотоапарат вартістю 6 тис. грн і планшет», – так описує попередні «подвиги» відпущеного на свободу негідника портал «Волинські новини». «Прокуратура Львова наполягала на тому, щоб не випускати до суду рецидивіста, у якого було кілька судимостей, а один із останніх термінів – 11 років за зґвалтування неповнолітньої. Але суд чомусь вирішив, що чоловік не є небезпечним, і в липні 2019 року його випустили під заставу в 34 тис. грн», – подає видання.
Комусь, певне, важливо – чи мешкає суддя, який ухвалював таке рішення, на вулиці імені українського Коновальця чи імені російського Рєпіна. Але нормальне питання – не в цьому, а в тому, як так взагалі сталося? Чому в судовій системі працюють люди, що випускають на волю потенційного вбивцю і потім не несуть за це жодної професійної відповідальності? Як сталося, що наша державна система – і суди, і міліція (перейменована нашвидкуруч на поліцію), і всі інші пов'язані з боротьбою проти злочинності структури – не здатні ані захищати громадян, ані викликати у зловмисника відчуття неминучості покарання?
Адже в конкретному випадку очевидно: садист-рецидивіст повірив в те, що здатен вийти сухим з води в будь-якій ситуації. І не факт, що не вийде. Отримає 15 років, через 8 років йому «скосять» половину терміну за зразкову поведінку – чим не варіант? І можна лише здогадуватися, якою мовою розмовлятиме його наступна жертва і на вулиці імені кого мешкатиме. Але справді: яка різниця, якщо ця жертва таки буде?
Так само вбивство у Бахмуті – далеко не остання смерть від рук п'яних чи не дуже п'яних вуличних хуліганів, які потім виправдовуватимуться: «Ну, ми просто хотіли пару разів вдарити, а він взяв і помер». Вони справді думали, що за просте побиття чи пограбування поліція їх не шукатиме. І статися така прикра ситуація може що в харківському парку Маяковського поряд з Московським проспектом, що в тернопільському парку Національного Відродження поряд з проспектом Бандери.
Саме цим мені не подобаються всі ці танці довкола мовного, регіонального чи історичного питання. Звісно, потрібно захищати і розвивати українську мову, шукати правду про українську історію. Але надто часто деякі лідери думок намагаються підвести під гуманітарний знаменник абсолютно все, включно з рівнем злочинності, нацьковують одних громадян проти інших за мовною чи регіональною ознакою. Тимчасом як українці з усіх регіонів насправді хочуть одного й того самого. І передусім йдеться про безпеку, якої від нашої рідної корумпованої державної машини не дочекаєшся.
«Ну то чому ти взяв якийсь окремий випадок і робиш з нього такі глобальні висновки?» – спитає хтось із читачів. На жаль, вбивство Марії та Єви – це не виняток. Це тільки одне зі свідчень «пробуксовки» українських державних інституцій, причому в усіх регіонах, незалежно від мови спілкування, релігії чи політичних симпатій їхніх мешканців. Сестру мого діда вбила цієї осені медична працівниця – вона просто поспішала додому і щодня ставила крапельницю в прискореному темпі. Здорова літня жінка померла від розриву судин, а медичну працівницю карати ніхто не буде. До речі, я не цікавився, якою мовою розмовляє ця сама працівниця чи головний лікар у райцентрі на Чернігівщині. Можливо, навіть білоруською. А можливо, одним із закарпатських діалектів української. Яке то має значення?
Хочу нагадати, що близько мільйона українських громадян прямо зараз постійно мешкають у Республіці Польща. Так, у Польщі дуже мало вулиць названих на честь українських діячів, та й побачення під якимось українським пам'ятником у більшості міст призначити неможливо. Зате є поліція, яка захищає і польських, і іноземних громадян, є суди, які вершать правосуддя, а не «рішалово». Також є медицина, де кожен медик розуміє ступінь власної відповідальності перед пацієнтом і законом. Це все просто відчувається в усіх аспектах суспільного життя. І насамперед заради почуття безпеки українці вибирають Польщу як місце постійного проживання. Це те, про що в нас дуже рідко говорять, на відміну від постійних скандалів на тему мовно-світоглядно-культурних відмінностей.
Дуже добре, що після жахливого вбивства в Києві ніхто з відомих киян не почав «робити висновки» про всіх львів'ян чи всіх волинян. Дуже погано, що і в Києві, і у Львові є люди, які дискримінують громадян України з Луганської чи Донецької областей – відмовляють їм у прийомі на роботу чи винаймі квартири, поширюють неперевірені чутки, цькують у соціальних мережах за мову, етнічне походження чи що «покликали війну в дім». Розумію, це дуже комфортно психологічно: ділити Україну за мовною ознакою на «нас» та «їх», причому «їм» приписувати всі негативні риси і заодно провину в усіх проблемах держави. Але згадайте, що саме так десятиліттями робила «регіонівська» пропаганда на Донбасі, розповідаючи про «дармоїдів-западенців». Чим це все закінчилося – відомо.
А ще дуже погано, що злочини, які не мають «патріотичного» забарвлення а-ля «російськомовні вбили україномовного за мову», залишаються поза увагою громадськості, а державні органи, які допустили своєю діяльністю чи бездіяльністю таку трагедію, – поза критикою і не роблять жодних висновків.
Варто усвідомити, що українська мова і «правильні» назви вулиць – це не чарівні палички, які автоматично роблять країну кращою. Таджикистан значно більш «рідномовний», ніж Естонія чи Литва – але це не допомагає його розвитку. Переважно корені проблем значно глибші і значно химерніше переплетені між собою. Україна зараз у дуже складній соціально-політичній ситуації в дуже складний момент. І об'єднання усіх здорових сил суспільства (незалежно від мови спілкування) довкола єдиної мети – не те що запорука, але бодай збільшення шансу на вихід з цієї ситуації з мінімальними втратами. Спробуймо ж цей шанс не проґавити.