Пройшло майже два роки після Революції гідності, яка дарувала українцям надію на швидкі зміни і відкривала європейський шлях розвитку. Роки минають, революційний потенціал розтрачується, а система як була, так і залишається непорушною.
На перший погляд може здатися, що найбільшим гальмом на шляху реформаторських перетворень є російська агресія та рана війни на Донбасі. Але все насправді не зовсім так. А подекуди навіть навпаки. Якщо раніше Крим і дві області Донбасу на будь-яких виборах могли поставити масну крапку на європрагненнях решти України, то тепер цього залізобетонного «радянсько-русскомірівського» електорату нема. І треба визнати, що у багатьох громадян України нарешті зникли переживання за остаточні результати виборів.
Попри відсутність впливу на новий курс країни Криму і Донбасу, політична мапа України не дуже змінилася. Не дуже помінялися й обличчя у Верховній Раді. Відпали нестійкі самогубці. А також ті, кому за віком важко пересуватися, або вже вкрай одіозні ті, кого навіть завдяки олігархічним фінансовим вливанням годі було реанімувати в пореволюційній українській політиці. Але олігархічні ставленики пригрілися у депутатських групах з оксюморонними назвами «Воля народу» та «Відродження». Разом їх набирається аж 43 особи. Вчорашні «регіонали» також оформилися в «нову» партію з безневинною назвою «Опозиційний блок» та отримали фракцію, до якої входить 43 депутати. Ситуація є трагікомічною, бо важко собі уявити щось подібне у 1945 році в переможеній Німеччині, якби для прикладу нацистська партія вчасно перейменувалася і знову зайшла в бундестаг під виглядом якоїсь вже «опозиційної» сили. Думаю, що по свіжих слідах підтримка такої політичної сили виявилася б немалою.
Не мало «колишніх» і в Блоці Петра Порошенка та тільки трохи менше – у Народному фронті. Як вони туди потрапили, хто їх відбирав, хто давав згоду на їхню політичну реінкарнацію? Зрозуміло, що всі вони пройшли через особисте сито Петра Порошенка та Арсенія Яценюка. І взагалі, чому тогочасний революційний провід країни відважився проводити вибори на підставі недолугих законів «Про вибори» та «Про політичні партії»? Завдяки зафіксованим у них принципам можна було будь-кого приховати і протягнути у парламент хоч чорта лисого. Тим небагатьом, хто ще на старті зауважив цю маніпуляцію, тихенько відповідали, що не можна аж так докорінно ламати систему, що старий «регіоналівський» електорат також мусить мати з кого обирати, а окрім того, щоб не допустити анархії та громадянської війни. Останній аргумент серйозний, але наскрізь брехливий.
Насправді ж за всіма цими благородними відмовками приховувався звичайний для України «договірняк». Домовленості між «революціонерами» та недавніми «господарями» життя і водночас нібито опонентами ніколи не розривалися. Вони тільки переукладалися, відповідно до зміни сили впливу на ситуацію. Хоча з’явилися й додаткові ризики. Проведення такого широкомасштабного «лохотрону» у країні, де пролилася і ще ллється кров, було не такою вже й безпечною справою. Але, на жаль, маніпуляція захисникам системи знову вдалася. У чому ж причина такого успіху? Хоч як банально це прозвучить, але в мовчанні.
Злочинне мовчання
Система тільки тоді програє громадянському суспільству, коли політика стане справою транспарентною. Коли зникне елітарне право окремих «богообраних» від політики на втаємниченість, коли за всіма процесами суспільство може здійснювати постійний контроль. І коли контролери громадянського суспільства будуть невтомними та послідовними. Втома і половинчастість ведуть до апатії, а апатія – до поразки. Мовчання заради нібито якоїсь вищої мети, важливого тактичного маневру, задля зняття суспільної напруги і навіть заради збереження добрих дружніх або родинних зв’язків у переломний для країни момент є злочинним. Тому справжнім злочином стало замовчування факту, що новостворена коаліція формується не за проєвропейською та демократичною традиціями, приховування квотного принципу при формуванні українського уряду. А якщо уважніше приглянутися до нових і нових-старих акторів української політичної сцени та до їхнього мовчання, то воно викликає безліч запитань.
Вступаючи у коаліцію, жодна з фракцій не запротестувала проти союзу із вчорашніми «регіоналами» та їхніми спонсорами у складі нової парламентської більшості. На що вони сподівалися? На те, що в процесі зможуть їх перевиховати, чи на те, що, коли суспільство спохватиться, вони вже все поділять і «нацарюють» собі по кілька мільйонів? А далі хоч трава не рости. Злочинним введенням суспільства в оману стало депутатство від БПП недавніх журналістів та лідерів громадської думки – Мустафи Найєма та Сергія Лещенка. Бо звичайні громадяни навіть подумати не могли, що ці два «правдоруби» прикриватимуть своїми іменами всі неподобства, що творилися у президентській фракції, керуючись принципом не виносити сміття з хати.
Так само дивує мовчання з приводу надто великої кількості одіозних постатей у групі партії УДАР, що є частиною БПП. Масу знаків запитання викликало в суспільстві обрання головою президентської фракції неоднозначного Юрія Луценка. Авторитет його неодноразово був підмочений не тільки п’яним дебошем, але й політичною безпринципністю, необдуманими і недалекими публічними заявами та керівництвом корумпованого МВС часів прем’єрства Януковича. Не чути було й обґрунтованих протестів від малих фракцій коаліції щодо непарламентських методів тиску на Верховну Раду з боку президента та прем’єра і встановлення свого роду диктату двох великих фракцій.
Дивує мовчання з приводу інституту «смотрящіх» у парламенті та в уряді. Чомусь навіть новообрані депутати, не замарані старими корупційними пов’язаннями, також мовчали про цей ганебний феномен сучасного українського політичного та економічного життя. Можливо, вважали, що спочатку спільними зусиллями «поконають» чужих корупціонерів, а тоді вже візьмуться за своїх. Але в процесі не помітили, як самі стали мовчазними співучасниками злочину. Чому мовчав Арсеній Яценюк про те, що насправді це не його уряд, що міністр енергетики Демчишин його відверто ігнорує? І чому про це мовчала фракція Народного фронту, які негласні домовленості вони боялися порушити? Якщо все-таки йдеться про розподіл контролю між людьми з БПП та НФ за державними підприємствами та старими корупційними схемами, тоді стає зрозумілою ціна такого мовчання.
Першим терпець увірвався міністрові економіки Айварасу Абромавичусові. Він заговорив і звинуватив найближчого друга і соратника президента Порошенка Ігоря Кононенка у корупційному тиску на уряд та міністрів. Зауважте, заговорив «чужак», який прийшов з-поза старої системи. А тому витоки сучасних українських невдач треба шукати у недалекому минулому українських політиків.
Чим горщик накипів, тим і смердітиме
Мене завжди дивувало мовчання наших патріотів у часи, коли Росія руками Януковича практично ліквідовувала цілі інститути української державності. Тоді здавалося, що тільки сліпцеві не видно, що армію руйнують і перетворюють на смішну і небоєздатну бутафорію. Але патріотичні депутати чомусь спокійно мовчали й голосували за бюджет, в якому збройним силам, хоча й також корумпованим, виділялося в рази менше коштів, ніж, наприклад, міліції. На практиці це означало, що Україну позбавляють захисту на випадок зовнішньої агресії, але роблять здатною придушити будь-який внутрішній протест. Про це не знали депутати? Цього не бачив Юрій Луценко, керуючи МВС? Якщо не бачили і не розуміли, то вони профнепридатні і після революції мали бути навіки дискваліфіковані. Якщо ж бачили і мовчали, то мали б постати якщо не перед судом, то покарані громадським осудом забратися з політики назавжди. А щодо тодішнього МВС, то хіба на час, коли міністерством керував Юрій Луценко, припинялася практика передавання валіз з грошима до Києва? То яке право мала така людина для реінкарнації чистою і незаплямованою в політиці держави, яка пройшла через кров і смерть?
Хіба не бачив того, що СБУ втрачає свою функцію дбати про безпеку держави, висококваліфікований спеціаліст Валентин Наливайченко? Ні, людина, що навчалася в Академії КДБ ім. Юрія Андропова не могла не зауважити такої метаморфози. То що ж він робить серед патріотів та перспективних українських політиків тепер? І що робити з офіцерами СБУ, які пасивно, а дехто навіть беручи активну участь, спостерігали за перетворенням СБУ на філію російської ФСБ? Чи здатні вони тепер захищати нашу країну, особливо в умовах агресії тієї ж Росії проти України? Задовольнитися втечею кількох посадовців, а заодно і російських диверсантів, не є очищенням для цілої служби безпеки.
А що робити з політичними «спецпроектами» тодішніх спецслужб – різними праворадикалами, які то у вигляді «Правого сектора» виринають, то вигулькують під личиною «Сили правди» або ж міфічних «Революційних правих сил»? Що робити з ВО «Свобода», яка нарешті сходить з політичної арени і є надія, що більше не дуритиме людям голову, але і надалі регулярно постачає країні-агресору матеріал для антиукраїнської пропаганди?
Також залишається відкритим питання про підписання Юлією Тимошенко кабальної угоди з «Газпромом». Здавалося, що після «золотої» ціни на газ і після реального закабалення України на роки, після стількох популістських «кидків» українці не мали б навіть глянути в її бік. Але ні, знову ростуть рейтинги, знову маячіє на видноколі омріяний пост прем’єр-міністра для «жертви» злочинного режиму. І тут, власне, можна зауважити дивну колізію між мовчанням і його антиподом – популізмом. З описаного напрошується висновок, що мовчання завдає українцям велетенської шкоди, але й популістське голослівʼя шкодить не менше. Бо воно служить виключно для випускання пари і підміни дії словом. Так і виникає золотий час для Тимошенко, Ляшка, Капліна та інших українських «зірок» цього жанру.
Тому, коли українці за часів Кравчука і Кучми обурювалися засиллям олігархічної системи та всепроникної корупції, то вони списували ці недоліки на те, що незалежність дісталася їм задарма; без особливих зусиль і без кровопролиття. Після Революції гідності крові було хоч відбавляй – то чому ж не оновився український політикум, чому й надалі скрізь понатикувано старих смердючих горщиків? Відповідь проста до банальності: стара система не зазнала ані найменших втрат. Ті, хто мав би реформувати країну, є прямими ставлениками і захисниками системи. Ці охоронці системи мають у своєму арсеналі недопущення змін кілька сталих механізмів. Ними є саботаж, ігнорування та злочинне замовчування.
«Кондуктор, нажми на тормоза»
Історики добре знають, що після кожної революції настає реакція. Але країна в ХХІ столітті, яка ще й перебуває на утриманні в західних демократій, за реакцію може й по шапці дістати. Тому й доводиться українським політичним та державним лідерам під виглядом стабілізації ситуації в суспільстві докладати максимуму зусиль для збереження старої кланово-олігархічної та корумпованої системи. Не зміни, а стабілізація – справжнє гасло теперішніх українських політиків. Складається враження, що якби не вимоги країн-донорів здійснювати реформи, то наші «реформатори» відмовилися б навіть від самої риторики.
Спостерігаючи за політикою Петра Порошенка, першим, що мало би впасти в очі громадянському суспільству, є кулуарщина та непрозорі кадрові призначення. І хоча Арсеній Петрович також не пас задніх, лідером цих ганебних перегонів залишається Петро Олексійович. Порошенко, абсолютно ігноруючи громадську думку, вдався до спускання революційного запалу на гальмах. Для цього йому не потрібно було докладати особливих зусиль – він просто чувся нікому непідконтрольним і нікому непідзвітним. Благо, зв’язані різними домовленостями партнери та навіть опоненти сумлінно мовчали.
І тут понеслось. Призначення безпорадного «паркетного» генерала Валерія Гелетея міністром оборони України у критичний для країни момент, сподіваюсь, з часом ще буде належно оцінене правоохоронними органами. Позбавлення країни незалежного судочинства через збереження системи корумпованих суддів колись також стане ще одним звинуваченням на адресу президента Порошенка.
Висунення на найбільш важливу посаду генерального прокурора спочатку Віталія Яреми, а потім Віктора Шокіна означало не що інше, як намагання розвалити всі справи проти учасників злочинного режиму і не покарати їх за вбивства на Майдані. Крім того, бездіяльність генеральної прокуратури під орудою цих «достойників» однозначно вказує на те, що її завданням було не впіймати, а навпаки, дати злодіям втекти і допомогти їм приховати награбоване й за будь-яку ціну не повернути вкрадене Україні. Сподіваюся, що «будь-яка ціна» колись також стане відомою правоохоронним органам. І винуватці відповідатимуть за законом.
Президент Порошенко давно зрозумів, що переможців не судять, а народний гнів – як солома: яскраво спалахує, але швидко згасає. І для того, щоб не відповісти за свої «промахи», йому та урядові нічого не залишається, як бавитися у мовчанку. Пошумлять, мовляв, та й заспокояться, а наш караван вже буде далеко. А якщо приводів для шуму дати безліч, то й взагалі розгубляться і впадуть в апатію. Не впадуть і не буде. Просто громадянське суспільство, яке повалило злочинний режим і на волонтерських засадах відбудувало армію, не захоче більше пасивно спостерігати за тим, як якісь недобитки старої системи намагатимуться вкрасти майбутнє у його дітей. І тут не допоможуть ні провокації з псевдо-майданами, ні пафосні промови. Гра в мовчанку себе вичерпала.
На жаль, у пореволюційному суспільстві не виявилося сили, яка взялася б за калькуляцію невиконаних обіцянок. Яка не просто складала б список брехунів, але й виводила б їх на чисту воду. Такий громадський контроль мав би бути постійним, послідовним та безкомпромісним. І тут мовчання більш-менш чесних депутатів, політиків, урядовців, журналістів перестає бути звичайним мовчанням, а набуває рис співучасті у злочині. Не дати замовчати, не дати забути або залишити справу на півдорозі. І головне – не дати їм домовитися. Будь-яку оборудку робити набутком публічності, витягувати їх на денне світло, змушувати пояснювати і виправдовуватися. Не бути німими.