Я завжди вважав, що піар – це + чи – «від 0,5 до 5,0» по 5-бальній за умови, якщо є предмет піару, його тіло – дія. Нема тіла – твому піару й тобі нуль. А хоч діли ти цей нуль, хоч множ – одиницею він ніколи не стане. І це в математиці. Бо в суспільних комунікаціях такі дебільні експерименти гарантовано призводять до фізичного мінуса. Справи можна постійно недопіарювати, можна перепіарювати, але замінювати відсутність справ піаром постійно не можна. «Можна» лише, якщо його розглядати як синонім до «копати собі могилу». І чорт з ним, якби лише «собі», на здоровя, у нас вільна країна. Але питання у тому, що якщо людина відповідає за життя інших, то своїми діями вона автоматично копає яму й для інших. А коли це відбувається у них на очах, коли хтось ось так просто бере лопату і копає – це вже якесь садо-мазо. При цьому копач може бути гарним сімянином, патріотом до останньої спіралі ДНК і навіть щиро вірити в те, що яму вона копає лише для того, щоб посадити нове дерево, а не сусіда. Але це колись закінчується і, як правило, не на користь копача.
Так от, для українських політиків піар вже став самоціллю. Предметом, який живе окремо від всього іншого. Як по Канту, річчю в собі. Як піарник я теж свого часу долучився до процесу рекламування всесильного піару у середовищі наших політиків і бізнесменів, але я не думав, що злам радянської системи стане злом для пострадянського українського суспільства, зокрема, для політиків. Очевидно, багато що недооцінював і багато кого переоцінював – було, недопрацював...
На цей пост мене подвигли новини вчорашнього дня. Кличко відмовився від дебатів у другому турі. Яценюк анонсував зміну міністрів за два тижні. Замах на Шокіна і арешт Корбана. У кожній з них – піару більше, ніж можна собі дозволити і ніж можна гратися з суспільством у піар. Це вже явний перебор. І зло.