Трагедії та біль, на жаль, стали частиною щоденної реальності в Україні. Однак у намаганні донести до світу масштаби та глибину злодіянь, які чинить Росія проти України, треба не зранити ще більше тих, хто в цю ніч чи день постраждав найбільше.
Кожна людина має право на приватність, особливо у моменти вразливості, коли вона переживає тяжке горе, травму чи втрату.
Українське законодавство та міжнародні стандарти прав людини гарантують нам недоторканість певного приватного простору. У моменти вразливості, коли часто людина позбавлена можливості контролювати свої емоції, а її почуття є відкритими для публіки (в силу незалежних від неї обставин), її особисті кордони потребують посиленого захисту.
Ми як суспільство маємо навчитися шанувати втрату інших та дати їм простір, щоб це пережити. Це, як і багато інших болючих моментів цієї війни, є питанням про гідність.
Чи може бути демонстрація страждання людини засобом для досягнення якихось суспільних цілей? Людське горе, а особливо персоналізоване та унаочнене, привертає увагу суспільства, міжнародної спільноти. Проте, повага до гідності означає, що людина є ціллю, але не засобом. Так, розуміють гідність християни, так її пояснюють філософи.
Гідність людини потребує поваги, а горе часом потребує тиші…
Чому це важливо?
Як юристка, я мала багаторічний досвід роботи з потерпілими у кримінальних провадженнях. Тоді були ще мирні часи. І на відміну від теперішньої реальності, потерпілими від насильства ставали лише окремі люди, а не все суспільство. За роки юридичної практики я зробила для себе важливий висновок — завжди, коли йдеться про людське горе та смерть, треба не забувати про живих. Висвітлюючи трагічні події, людям, які вижили, треба лишити простір для повернення до життя.
Часто надмірна публічна увага закриває потерпілим шлях до зцілення. Якщо звідусіль говорять лише про те, що таке горе пережити не можна, то потерпілому/потерпілій, які є в епіцентрі трагедії, дуже важко знайти сили і опору жити далі. Пізніше ця людина буде почуватися винною, бо не виправдає суспільного очікування. Сторонні люди поспівчувають, виллють свої емоції і підуть жити своїм життям. А як бути тим, кого спіткала біда?
Коли у медіа чи соцмережах висвітлюють горе та біду людей, то право на захист приватності покликане зберегти їм простір для відновлення, щоб це горе не стало абсолютним і назавжди, а у потерпілих був шанс жити далі.
Комунікація й інформування про трагічні випадки мають здійснюватися не тільки з погляду суспільного інтересу, а насамперед з повагою до гідності того, хто вижив і хто є в епіцентрі цієї біди.
Чого нас має навчити Скнилівська трагедія?
Після катастрофи на Скнилові було понад 600 потерпілих. На різних етапах провадження ми представляли близько 200 людей. Ситуації були різні. Наприклад, діти завдяки титанічним зусиллям родини, роботі з психологами якось пропрацьовували цю травму, вчилися з нею жити. А потім до чергової річниці трагедії з'являлися журналісти і знову розколупували болючу рану. ЗМІ отримували гарні кадри і засмучені, наповнені сльозами дитячі очі, а опісля цим дітям доводилося починати реабілітацію з початку.
Важко було й потерпілим, в яких загинуло кілька членів родини. Спочатку вони були оточені масовим співчуттям, але потім, через кілька років, коли ці люди пробували будувати нове життя, вони зазнавали часом, навіть, осуду. На думку громадськості, після того, що сталося, не можна далі продовжувати жити, радіти, будувати нові стосунки. Тоді ще не було соціальних мереж, але публічність їхнього горя стала дуже тяжкою ношею для постраждалих.
Правове підґрунтя
Європейський суд з прав людини у питанні особистих кордонів балансує свободу поширювати інформацію (ст. 10 Європейської конвенції про права людини) та право на повагу до приватного життя (ст. 8) – це вправа на баланс між суспільним інтересом і приватністю. Свобода розповсюджувати інформацію має межу у вигляді права поваги до приватного, сімейного життя.
Але якщо ми говоримо про суспільство, в якому людська гідність має значення, особливо в моменти горя і вразливості, то гідність – це не поле для компромісу. Повага до людської гідності має бути абсолютною.
***
Один з вимірів цієї війни є боротьба України за право будувати на своїй території людиноцентричне суспільство, де поважають гідність кожної особи. Важливо не зійти з цього шляху. Навіть у найбільш емоційні моменти, не забувати про ближнього і про того, хто постраждав найбільше. Бо, як ми би не співчували чужій трагедії, наші страждання ніщо у порівнянні з горем тих, кого це торкнулось безпосередньо — їхні потреби мають бути у фокусі, а не наші емоції.