Останнім часом до мене все частіше приходять люди зі скаргами та жалями на своїх парохіяльних священиків. Навіть якщо у тих розповідях є лише половина об’єктивної правди, а решта – суб’єктивні людські враження, то все одно ситуація виглядає тривожною. На сріблолюбство парохів і на фінансові зловживання скаржаться багато мирян. Хтось із парохів дозволяє собі служити літургію в нетверезому стані, інший ледь не прилюдно афішує свої аморальні зв’язки. Почуте приголомшує і травмує.
Всі згадані виразки, список яких кожен може легко доповнити, викривають головний гріх багатьох священиків: забуття своєї присяги, кричущу розбіжність між тим, щó вони проповідують, і тим, як живуть самі. До критики з боку своїх парохіян такі священики ставляться дуже жорстко й трактують її як гріх, що вимагає сповіді та покути. За критику вони можуть погрожувати насиланням на скаржника чи на його рідних тяжкої хвороби або навіть смерті. Побожністю людей такі священики зловживають, замість гідного мирянського послуху виховують у своїх парохіянах рабську безсловесну покору. Якщо вірити моїм співбесідникам, то скарги до церковної єрархії результатів не дають. Принаймні таким є стійке людське враження. Не знайшовши розуміння, люди часом „голосують ногами", переходячи до інших церковних спільнот. Розповідають, що недавно навіть ціле село перейшло під руку розкольників, які наче створені для того, щоб підбирати зневірених. Проте й у душах тих, хто залишається, осідає тягар великої кривди.
Моя душа також у великій тривозі й ваганнях. Як правильно вчинити? Адже Церква - це не новочасна демократична інституція, в якій рішення приймаються голосуванням на загальних зборах колективу. Існує освячена століттями специфіка. Отже, в уяві завжди остережно блимає червоний сигнал: „Не зашкодь!" Важливо також не зранити своїми необачними узагальненнями серця тих численних священиків, які ревно й самовіддано служать своїм парохіянам. Проте водночас є сильне відчуття, що далі замовчувати проблему не можна - треба бити на сполох. Адже душевні рани мирян не є меншовартісніші за душевні рани священиків та єрархії. І публічність мого звернення є спробою довести тим мирянам, які поділилися зі мною своїми болями, що я не замовчую почутих від них проблем. Утім, я також не хочу перекласти вину на когось іншого. Проблема, про яку йдеться, є нашою спільною проблемою, і всі члени Церкви - самі священики, єрархія, монашество, миряни - мусять замислитись над тим, яка їхня роль у її вирішенні.
Найперша моя надія на відродження справжнього духу покликання. Добрі священики мають усвідомити, що мало дбати лише про свою „парохію скраю". Бацили розкладу і тління з сусідньої парохії легко можуть проникнути в неї та внести заразу. Звичайно, ми живемо не в ті часи, коли честь людини була понад усе. Майже зникли ті, що служили еталоном доблесті й честі. Проте кому як не священику знати, що так довго тривати не може, що Святий Дух обов'язково очистить усе від скверни, а ті, що зрослися зі скверною, з нею і будуть відкинуті. Отож саме в середовищі духовенства мають з'явитися речники очищення, саме з нього має початися рух за „оздоровлення лікаря", бо, перш ніж братися за лікування душ вірних, душпастир має вилікуватися сам.
Йдеться при цьому не про безгрішність священика - мирянин не може вимагати від нього святості, коли сам не може позбутися своєї гріховності. Йдеться про відновлення в душі „страху Божого" - отого спасенного корсета, що його дає людині віра і що стримує людину від незагнузданої вакханалії гріха. В усі, навіть найславетніші періоди життя Церкви були священики, не гідні своєї місії. Інакше просто не може бути, бо всі ми люди. Проте найуспішнішими в історії Церкви були саме ті періоди, коли в середовищі духовенства діяв виразний етичний код, порушення якого вело до загального осуду і, як кажуть, до „неподавання руки". Таке правило не є порушенням Божої заповіді „не судити" - це, якщо хочете, жорстке правило священичої санітарії: забруднена душа священика - однаково що непомиті руки хірурга...
Ось чому я апелюю передусім до тих священиків, які не чуються винними у перелічених мною провинах. Подолайте в собі дію сучасної світської „норми": не втручатися в те, що діється довкола. Ви краще за мене знаєте канали, якими проникає до серця священика спокуса. Згуртуйтеся, щоб спільними зусиллями перекрити їх!
Принцип єрархічності, що властивий Церкві, розвертає наш погляд також у бік єпископату. Я знаю, що їхня ситуація є значно складнішою, ніж це видається багатьом мирянам. Тому не до простого „стинання священичих голів" закликаю я владик (хоча у цілій низці випадків потрібно було б негайно застосувати дисциплінарні покарання). Мені вже випадала нагода прилюдно відзначати свою пошану до особливої риси Блаженнішого Любомира, який хоче, щоб і священики, і миряни духовно дозрівали до життя в умовах свободи. А цього не можна досягти з-під палиці - ми дозріваємо через свої проби і помилки, через відступи й покаяння.
Проте криза, яку нещодавно пережила Римо-Католицька Церква в Америці, мусить бути для всіх нас великою пересторогою. Час від часу настає момент, коли звична людська логіка „невиношування сміття з хати" й „захисту честі мундира" починає приносити більше шкоди, ніж користі. У такий момент гласність є рятівною, бо вона сама по собі є ліком. Єпископ має бути батьком не лише для своїх священиків, а й для всіх вірних. І ті миряни, що в той чи інший спосіб постраждали від кривдячих дій священика, мають відчувати, що єпископ обстоює правду, хоч якою болісною вона для нього є. Саме ця потреба змусила Папу Венедикта ХVІ під час недавньої поїздки до США зустрітися з жертвами священичих злочинів.
Кажуть, кількість американських священиків, які переступили Божий і людський закон, заледве сягала 1%, і це не був якийсь специфічний злочин духовенства: заражене ним і світське суспільство. Однак Церква в Америці ще довго покутуватиме їхній гріх! Я переконаний, що і в нашій Церкві межу переходить мізерна частка духовенства. Але тінь, що падає на всю Церкву, довга, й усунути її важко. То чому ж мають страждати ті чесні священики, яких ми знаємо і якими всі захоплюються?
Я певен, що багато мирян у нашій Церкві були б щасливі, якби дізналися з офіційних церковних джерел, що Синод Єпископів не просто обговорив ситуацію, яка склалася у сфері душпастирювання, а вжив невідкладних дисциплінарних заходів, що усували б виявлені зловживання, а головне - випрацював програму радикального оздоровлення ситуації. Така програма, до речі, мала б враховувати не лише відповідальність священиків, а й їхні життєві потреби. Бо часто невлаштованість священика робить його менш опорним до дії спокус. Для мирян же публічне озвучення такої програми було б сигналом, що єрархія Церкви зауважила проблему, а відтак подає їм надію. Тоді й заклики Церкви до мирян жити праведним життям мали б більшу переконливу силу.
Мені важко визначити, якою в цьому випадку могла б бути роль монашества, - я маю лише виразне інтуїтивне відчуття, що ця роль є великою і досі мало реалізованою. Натомість мені значно легше говорити про роль мирян. Так, українські миряни, навчаючись жити в умовах свободи, мусять розпрощатися з трьома видами рабського реагування на кривди з боку священика.
По-перше, вони мають усвідомити, що покора священику у його неправедних ділах є непокорою перед Святим Духом. Пошана до авторитету священика є благодатним скарбом нашої традиції, на якому зростала духовність наших предків. Проте, якщо своїми діями священик порушує Божі й церковні настанови (а часом і закони держави), в душі мирянина залишається найвищим еталоном авторитет Євангелія. Ніяка гріховність священика не сміє уневажнити цього авторитету! Й ніяка гріховність священика не означає, що його парохіянин тим більше може коритися спокусі. Навпаки, згуртована, доброчесна й доброзичливо настроєна парохія може стати духовною опорою для пароха у його хвилевій слабості.
По-друге, миряни мають зрозуміти, що агресивне й засліплене бунтарство, - це також ознака рабського стану душі. Таке бунтарство не визволяє людський дух, а навпаки - його поневолює. Цивілізованим і гідним вільної людини є лише посередній шлях - не упокорене мовчання й не засліплене бунтарство, а шлях конструктивного реагування на проблему, що виникла.
Нарешті, по-третє, критиканство й пошуки винних - це також ознаки внутрішньої несвободи. Я не втомлююся нагадувати мирянам, що нам, критикуючи священиків, нема чого ставати у позу праведників. Кожен священик, перш ніж стати семінаристом, перебував у стані мирянина. Фактично немає жодного гріха священика, якого б не можна було знайти у мирян. Особливою є лише влада над людськими душами, якою він наділений і якою він може або скористатися на благо людини, або ж повернути її на шкоду людському духовному здоров'ю. Тому боротьба за доброго священика - це не лише скарги на нього, висловлені йому особисто чи спрямовані до єрархії. Це також молитва за свого пароха, спрямована до Господа Бога. У кожному священику ми маємо бачити нашого співбрата-християнина, якому випала особлива і непроста місія. Ми молимося за „плаваючих і подорожуючих", бо вони перебувають в екстремальних умовах. Ми молимося за „правління і все військо", бо їхнє служіння пов'язане зі специфічними ризиками для їхньої душі. Але ми молимося також за єрархію Церкви і „чесне пресвітерство", бо ризики для їхньої душі є не меншими. Зрештою, ми, грішники, що вдячно приймаємо, коли хтось молиться за нас, маємо тепер молитися і за тих священиків, які також припустилися гріха.
Тому сьогодні, в переддень Зіслання Святого Духа, я хотів би запропонувати усім, хто читає ці рядки і хто має в серці добру волю, молитовно підтримати своїх парохів і загалом усіх священиків. Якщо когось не влаштує складена мною молитва, то складіть свою, але моліться:
Царю Небесний, Утішителю! Молимося до Тебе за чесне пресвітерство наше, за тих, хто взяв на себе нелегкий труд бути з нами у наших радощах і скорботі, у сумнівах і каятті. У цей нелегкий час великих викликів і духовного замішання підтримай їх!
Ти, що є Скарбом дібр і Подателем життя, обдаруй Своїми дарами тих Своїх слуг, які у Твоєму святому Імені ревно служать усім, хто зранений життям і зболений його скорботами. Хай запишеться у вічну Книгу життя кожен їхній вчинок, що став опертям для немічних і потребуючих.
Ти, що всіх очищаєш від скверни, очисти душі тих Своїх слуг, які похитнулись перед випробуваннями, піддалися спокусам світу цього і тим самим затемнили Твій образ у своїх ділах і в своєму серці. Хай сповняться вони духом сокрушенним і тими слізьми, якими омилася душа апостола Петра після усвідомлення своєї зради.
Відкрий їм очі на те, що кожне їхнє діло, вчинене супроти Твоєї волі, не тільки обтяжує їхнє власне сумління, а й підриває віру в серці мирянина. Хай стримає їх пересторога, що занапащення віри рівнозначне гріхові душогубства.
Зроби так, щоб загоїлись рани скривджених і розчарованих. Зітри в їхньому серці і в їхньому житті наслідки кривд, заподіяних Твоїми слугами, що спіткнулися.
Ти, що вустами священика відпускаєш наші гріхи, прости тепер гріх його уст! Хай від провин окремих Твоїх слуг не падає тінь на інших, що служать Тобі і людям з любов'ю та покорою.
Ти послав нашій Церкві дар мучеництва й терпінь. Охорони її тепер від спокуси розкошів і самозаспокоєння. Ми молимо Тебе за мудрий провід Церкви, жертовних пастирів і вірних синів і дочок, якими прославиться нова сторінка її історії!
Мирослав Маринович, „Львівська газета", 13 червня 2008 року