Як відомо, метою російської політики в Україні є дестабілізація та плекання конфліктів будь-якого типу. Це не означає, що всі, хто бере участь в конфліктах, є «агентами Кремля» чи «корисними ідіотами». Але пам’ятати, що ми не живемо в закритій резервації, все ж таки варто.
Нещодавно російські гопники (з українськими прізвищами) забили до смерті українського активіста Артема Мирошниченка, ймовірно, через мову. Або приводом стала мова. Або, що так само дуже імовірно, мова стала маркером, який відрізняє «своїх» від «чужих». Таким самим маркером, як прапор, громадянська позиція, поведінка, одяг.
Поведінка вбивці, якому в суді забажалося перекладача, однозначно свідчить, що не про мову йдеться. Варто відрізняти бажання користуватися рідною мовою від бажання не чути української. Це важливий нюанс. Бажання демонструвати свої погляди – це далеко не бажання знищити чужі. Тому ті, хто завиває про «право учить детей на родном языке», вони ж насправді про своє бажання не чути (навіть не про «не знати») української. Це демонстрація власної позиції, де немає місця Україні, де українське дратує.
Якщо дискусія заходить в рамки «права говорити» – це від лукавого. До прав, як і до мови, воно має дуже віддалений стосунок.
Не так давно вбили Катерину Гандзюк. Через активність і небажання мовчати на незручні теми. А ще – 5-річного хлопчика Кирила Тлявова, тому що гуляв там, де «відпочивали» п’яні поліцейські. Тобто в нас взагалі небезпечно не те що демонструвати свою позицію. Небезпечно перебувати поряд з «сильнішим». Бо він може, а ти ні. А ще колись, не без побутового шовінізму, вбили українського композитора Ігоря Білозора. У Львові, до речі.
І від того часу держава не зробила нічого, щоб подібні речі не повторювалися. Але у Львові зараз за українську мову навряд чи можна постраждати. Цей результат забезпечила не держава, а суспільство, дуже широкий спектр суспільства: від книговидавців до бандитів.
Українська приказка вчить: «Добре поки добре». Якщо держава віддає «мовну політику» на місцях (як і політику щодо інших символів та маркерів) на відкуп «сильнішому», ми можемо зайти в іншу крайність. Про яку варто подумати керівникам і теперішній еліті. Адже в них діти, підозрюю, переважно російськомовні. Якщо вбивають через «маркер» українська мова (чи через прапор, громадянську позицію), то вбивати можуть і «у відповідь». Воно вам треба? Кремлю, до речі, треба.
Ми, коли говоримо про історичні аналогії (які, прогнозовано, кульгають на обидві ноги), згадуємо репресивну систему Росії від Емського указу до тюремних строків часів брежнєвського застою. Але зараз не та ситуація. Це не держава бореться з інакодумством, це протистоять дві великі групи всередині однієї країни, де державна система слабка і неефективна. Тому тут краще згадати боротьбу українців за українську мову у Львівському університеті за часів Австро-Угорщини. Про сутички українських і польських студентів, зі стріляниною, барикадами в коридорах університету і реальними жертвами. Така перспектива, до речі, більш реальна, ніж Валуєвський циркуляр. Або пригадати, що вживання мови завжди було ознакою політичних переконань. І небажання вживати мову – так само.
Так от, повертаючись до планів Москви щодо дестабілізації українського суспільства. Зараз ми будемо свідками цілеспрямованої дискредитаційної кампанії проти «російськомовних патріотів України». І це нас послабить. Бо консенсусу стосовно «україномовних патріотів» у нас нема, він не потрібен ані Москві, ані місцевим політиканам.
«Праві» будуть говорити «а ми ж казали». Артем Мирошниченко стане ще одним їхнім аргументом, черговим мучеником за ідею. Незважаючи на те, що кожен, хто розпалює, мав би пам’ятати про майбутні жертви, в тому числі і серед своїх. Не лише як про «кров героїв і мучеників», на якій виросте новітній культ. А з людської і практичної точки зору.
«Помірковані» писатимуть про «не все так просто». Різні мудрі але непрактичні речі про «мова не визначає», які подобаються публіці, але допомагають як мертвому кадило.
Влада, замість жорсткої реакції, промимрить щось на кшталт «винні в інциденті будуть покарані, адже життя і здоров’я всіх громадян для нас безцінне». Хоча відбулося, фактично, не просто вбивство (якщо стосовно вбивства взагалі коректно вживати слово «просто»), відбулося посягання на символи, на яких ця влада і тримається, якщо ми говоримо про державу, а не федеральний округ РФ.
Хоча все доволі однозначно. Є статус української мови, є бажана сфера її використання. І це те, що є спільним для всіх патріотів України, україно- та російськомовних. Є люди, які «за», і є, яким «незручно». Ось це і є вододіл між ними і нами. А ще є люди, які працюють на результат (закони, книжки, бізнес, зрештою, навіть тексти українською), а є ті, що «вимагають», при чому вже і негайно. Це вододіл між нами і нашими корисними ідіотами чи ворожими агентами впливу.
І наостанок. Дискурс про «нас били-вбивали» вже добряче всім набрид. Не варто недооцінювати українців, вважаючи їх пасивною жертвою. Це ж не тільки про мову, і не навіть про мову як символ. Це питання гідності і свободи. Якщо влада і надалі вважатиме, що це питання можна просто спустити на гальмах, вона просто сильніше стискатиме пружину. А тоді, як ми знаємо з історії, евакуюватися встигнуть не всі. Бо, як відомо, пасту в тюбик назад не запхаєш. «Відкату» не буде.