Уявіть собі ранок прекрасного дня. Світить сонце (а це означає, що не треба було вставати затемна на роботу). Вітер колише гілки за вікном, на яких сидять пташки. Чудові звуки долинають із вулиці: спокійний гамір дітлахів. Але чогось не вистачає… І ви якось одразу розумієте: ніхто, розумієте, зовсім ніхто не приніс вам кави до ліжка! Що ж це, до біса, таке?! І хто винен! Приємні моменти пробудження одразу у вас пропадають…
Здавалося би, абсурдна історія. Яка до біса кава? Яке ліжко, що за маячня? І що за уявний буркотун у ліжку? Але це – моя алегорія на поведінку багатьох українців, яку бачу щодня. Наприклад, нещодавно одні приятелі обурювалися, що треба обмежити або й скоротити споживання енергії. Мовляв, ми платимо, тож відчепіться!
На жаль, у час війни ми все ще занадто «балувана Галя». І багато речей просто не можемо приміряти воєнною лінійкою. Вимоги цивільного часу – то одне. Але війна ламає ці правила, ставить на перше місце виживання навіть не однієї людини, а цілої країни. І мабуть пора уже перестати «очікувати кави до ліжка»!
Як це стосується до прикладу нас, будівельників? Перш за все ми розробили чіткий план діяльності на час війни. Друге – ще ретельніше зважили на якість задоволення наших клієнтів. Бачте, ми вважаємо, що війна – не час наживатися на інших і «тулити» їм низькопробний товар (у нашій справі це житло). Справа комплексна: водночас гнучкі знижки на ціни (адже своїх треба підтримувати) – насамперед воякам та іншим людям у формі. І також паралельно – посилені будівельні норми щодо зведення житла; без примусу «дяді» з чиновницького кабінета. Просто ми хочемо, аби в наших сучасних будівлях люди відчували себе у безпеці. І зробимо максимум від нас залежного.
Ну і третє – орієнтування на тих людей, які все таки «носять каву до ліжка» – але цілій країні. Це наші воїни. Не секрет, що головна наша економічна ціль зараз – підтримувати військо. ЗСУ – головний рядок у бюджеті України. Саме тому вкотре закликаю усіх не тільки донатити на армію, але й привести свої справи до постійного рядка «витрати на солдатів».
Та цього уже замало! Треба вчитися воювати, бодай у мінімальних рамках, мати напоготові усе належне. Так, саме мати, а не чекати від держави! Давайте не будемо стогнати, хто і що мали би нам усе «поставити»: країна – це ми, і, чесно кажучи, далеко не завжди перед війною ми були прекрасними та вимогливими громадянами… Тому мовчки зберемо тривожний «військовий» наплічник: бронежилет та інші належні речі. Свого часу таке собі склав на усяк випадок: буду готовий до того, щоби замінити когось на лінії фронту. І в цьому нема чогось неймовірного чи украй дискомфортного: до прикладу, багато країн, які давно війни не знали, схожу систему практикують. Як-от Швейцарія – усі чоловіки мають відповідну підготовку та необхідне спорядження.
А щодо цивільної діяльності й побуту, то мусимо розуміти: росія не зупиниться, буде (імовірно) іще гірше. Дуже, повірте, хотілося би помилитися. Але відчуваю: відімкнень світла буде ще більше, бо побільшає атак росіян. Зрозуміло, що наші вояки дають їм добрих прочуханів – а тому москалі кидають ракети у цивільну інфраструктуру. Страждають звісно прості українці – але ворогу того і треба. Варто відтак подбати, як пережити зиму; як обійтися без світла, коли буде треба – або запастися джерелами енергії. Наше майбутнє – в наших руках.
Досить уже шукати того, хто «принесе нам каву в ліжко»! Не треба спати, прокидаймось: війна і далі триває. Заспокоювати, що ось-ось «вони» підуть зі Херсона, а в росії почнеться повстання, не варто. Коли усе буде і ці організми покинуть Україну, тоді й полегшено зітхнемо. А наразі – зціпимо зуби і вперед. Зрештою, коли це ми стали такими «ніжними»? Хіба не переживали «веселі» 90-ті? А наші предки – століття винищення, голодомор і червоний терор? Якусь годину чи й добу посидимо без світла, нічого страшного. Пам’ятаймо лише про головне: росія має піти геть, але цього не зробить. «Винести» їх звідси назавжди – наша справа. Ну а «каву в ліжко» потім будемо вимагати…