На початку нового року влада зробила українцям ін’єкцію оптимізму. «У 2016-му має відновитися суверенітет України над окупованими територіями Донбасу», – запевнив нас днями Петро Порошенко. Крім того, президент заявив, що має намір запустити міжнародний механізм деокупації Криму. Подібні розмови українці слухають вже два роки поспіль, але проблеми не розв’язуються ні на Сході, ні на Півдні. До чого ж нам готуватись у 2016-му?
Перш за все, потрібно усвідомити простий і неприємний факт: війна цього року не закінчиться. І це проблема не генералів та міжнародної дипломатії, а передусім нашого сприйняття. Ми були неготові до війни не лише технічно, але й морально. У нас знайшлися звитяжні добровольці і віддані волонтери, проте забракло досвіду. Наші знання про війну, за деякими винятками, ґрунтуються на знаннях зі шкільних підручників та радянського кіно.
Ось ворожі солдати валять прикордонного стовпа, ось розгортаються бойові дії, а потім все закінчується парадом перемоги. У кращому разі, це наш парад в їхній столиці, в гіршому – їхній парад у нашій. Лідери виголошують історичні промови, жінки кидають у повітря капелюшки, а історики карбують на граніті дати і підбивають кривавий дебет: війна тривала стільки-то, загиблих – стільки-то і так далі. Це війна, до якої ми звикли і яку готові сприймати.
Але сучасні війни можуть йти зовсім інакше. Коли почалася агресія Росії? З появою у Криму перших «зелених чоловічків» чи з незаконного «референдуму»? З розстрілу луганського прикордонного загону у червні 2014-го? Чи, може, ще у березні, коли Моторола світив пикою на сепаратистських мітингах у Харкові? А може, тоді, коли Міністерство оборони України очолив громадянин РФ Дмитро Саламатін? Що глибше занурюєшся у деталі, то важче зрозуміти, коли ж почалося гібридне вторгнення в Україну.
Так само незрозуміло, що вважати закінченням війни. Затишшя на фронті, яке зберігається вже кілька місяців – це просто режим припинення вогню. У вересні минулого року ватажок ДНР, підписуючи угоду про відведення важких озброєнь, заявив, що війна закінчилась. Але українські вояки гинути не перестали. Гібридна війна перетікає в гібридний мир. Як свідчить досвід інших країн, у стані між миром і війною країни можуть висіти довгими роками.
Вочевидь, так сталося і з Україною. Вибори, які сепаратисти мають провести по українському закону вже навесні 2016-го, – привід для великих оптимістичних очікувань. Але навіть якщо вони відбудуться і будуть визнані міжнародною спільнотою, дива не станеться. Лінію розмежування з мапи не зітруть, оборонні споруди не демонтують, а військових додому не відправлять. А тому будуть нові мобілізації, ротації та провокації, утриматись від яких не зможе ані Росія, ані вчорашні бойовики-сепаратисти.
Комунізм здавався першим більшовикам таким же реальним, що й нашим радикалам – звільнення Донецька за два тижні. Але прямою дорогою марксистсько-ленінського вчення СРСР ішов так довго, що заблукав і сконав на узбіччі. Те саме стосується і повернення Донбасу, не кажучи про Крим. Перехід від «незалежних республік» до районів з особливим порядком самоуправління, а потім – до статусу звичайних районів Луганської та Донецької областей може тривати дуже довго, якими б не були формальні статуси цих територій.
Тим більше, що в затягуванні процесу прямо зацікавлені всі сторони. Росія, звісно, не проти повісити на шию Україні розорені землі, переповнені зброєю та ненавистю. Проте перед цим треба провести ретельну санацію, знищивши всіх, хто може написати докладні мемуари для Гааги. Весь 2015-й рік в ЛНР та ДНР ліквідували польових командирів та особливо нарвані загони бойовиків, тепер взялися за генералів та самих ліквідаторів. А скільки ще роботи попереду!
Київ так само не зацікавлений потрапити у пастку Москви, ковтнувши отруєну наживку. Непідконтрольні райони треба повертати, але на вигідних для себе умовах і не тоді, коли економіка України ледь почала виходити з коми. Тому в Києві не роблять різких рухів і вичікують, коли Росія та сепаратисти дійдуть до потрібної кондиції. Самі ж сепаратисти – принаймні їхні лідери – зовсім не проти поцарювати довше. Тим більше, що, втікаючи в Росію, можна запросто опинитись аж в Сирії, відпрацьовуючи путінські срібники.
З Кримом ще складніше, позаяк він, на відміну від «республік», перебуває на утриманні Росії. Якщо в Донецьк та Луганськ лише час до часу заходять напівпорожні «гумконвої», то Крим може жити не гірше, ніж будь-який периферійний регіон федерації або Придністров’я. Втім, навіть якби в Криму розчахнулися двері пекла, це навряд чи прискорило б «міжнародний механізм деокупації», про який твердить президент Порошенко.
Хочеться вірити в краще, проте у світі існує чимало прикладів, коли питання територіальних претензій висять у повітрі десятки років. Проте боротися за визволення Криму – справа благородна. І охочих займатися нею чимало – принаймні на 2016-й їхнього ентузіазму вистачить. Тому громадсько-політичний сітком «Блокада Криму» затримається в українських медіа надовго. Радикальні активісти будуть створювати інформприводи, а Київ – розповідати про те, що холодна рука міжнародного правосуддя ось-ось вчепиться Путіну в горлянку. А мешканці півострова будуть далі вчитися жити в російських реаліях.
Тому 2016-й буде тяжким і для оптимістів, і для песимістів. Україна вступила у цей рік з непоганими показниками. Світовий банк прогнозує зростання нашої економіки, вартість нафти невпинно знижується, Путін відмовився від ідеї великої війни в Україні. Найгірші прогнози, якими ЗМІ були переповнені з 2014 року, все ж таки не справдилися. Але приводів для оптимізму теж катастрофічно мало – гібридна війна триватиме ще довго, перетікаючи з однієї форми до іншої.