У переповненому пасажирами автобусі полтавський «свободівець», активіст Революції гідності й колишній боєць батальйону «Азов» Анатолій Ханко побачив чоловіка у брудній військовій формі. З самого вигляду було зрозуміло, що людина повертається із фронту. Подумки Анатолій, який саме віз волонтерську допомогу солдатам у навчально-тренувальний центр Збройних Сил України, побажав чоловікові здоров’я й удачі.
На кінцевій зупинці вони зустрілися поглядами, і військовий запитав: «Толік?». «Так», – розгублено відповів «свободівець», марно намагаючись згадати, з ким говорить. «Вибачай, не пам’ятаю, хто ти. Натякни», – попросив Ханко співрозмовника. І той пригадав йому яскраві епізоди з минулого: антифашистський мітинг, приїзд прем’єра Азарова у Полтаву, повалення пам’ятника Леніну в Хорольському районі й затримання підозрюваних у «монументальному» вандалізмі членів «Свободи».
Виявилося, що це був колишній полтавський «беркутівець», який за часів президента Януковича ганяв-ламав-арештовував Ханка і його побратимів, а нині повертається з АТО, з Дебальцевого на Донеччині. «Була довга розмова. Наприкінці двоє колишніх ворогів, а тепер братів по зброї міцно потисли руку, – пригадує Анатолій. – Я сказав: “Слава Україні!”, він – “Героям Слава!”. Війна нас примирила. Повертайся живим, колишній ворог!».
Ця історія з життя – приклад того, як, здавалося б, непримиренні супротивники, активісти Майдану і працівники силових структур можуть порозумітися заради спільної мети – боротьби за свободу й незалежність України.
Пліч-о-пліч на фронті
Чи не найнесподіванішим феноменом у цьому контексті стала реорганізація Внутрішніх військ МВС у Національну гвардію, в резерв якої записувалися переважно члени «Самооборони Майдану». Йдучи туди, вони керувалися високими патріотичними почуттями, але неприязно ставилися до нових колег, учорашніх «вевешників», котрих називали «ментами». Своєї зневаги до солдатів та офіцерів майданівці не приховували, нерідко поводилися зухвало й недисципліновано. «Пси режиму» відповідали взаємністю «недобиткам з Грушевського» та сумнівалися, що з них вийде щось путнє – більшість «самооборонців» не служила в армії.
Однак непорозуміння вдалося загасити. Не в останню чергу завдяки таким командирам, як начальник управління бойової та спеціальної підготовки Нацгвардії Сергій Кульчицький. «Ви сюди прийшли захищати країну. Силою ніхто не тягнув. Усі розбіжності владнаємо, коли здолаємо спільного ворога, – говорив він своїм норовливим підлеглим й обіцяв: – Я зроблю все, щоб ви стали хорошими солдатами».
Непаркетний генерал, який став легендою цієї неоголошеної війни і посмертно відзначений званням Героя України, особисто тренував резервістів і вже за місяць завоював повагу тих, навпроти кого стояв на Майдані. Самі ж майданівці взимку 2014 року блокували військову частину ВВ № 3002 у Львові, котру раніше очолював Кульчицький. Вони не допустили відправлення до Києва солдатів, хоча такий наказ надійшов згори.
Після бойової підготовки генерал разом із резервістами відправився у зону АТО: ходив на бойові завдання, облітав на гелікоптері блокпости навколо тоді ще окупованого Слов’янська, постачав воду, харчі й боєкомплект, ставши для вчорашніх майданців батьком. За свої зухвалі вчинки на полігоні їм потім буде соромно перед ним. Зрештою, Кульчицький і загинув після одного з обльотів, коли забирав на ротацію з гори Карачун колишніх івано-франківських «беркутівців», з якими його солдати вже встигли потоваришувати і багато чого переоцінити.
Нацгвардієць Мирослав Гай розповідає, що саме на Донбасі почав розуміти, в якому непростому становищі був «Беркут» на Майдані. Поблизу Слов’янська проти сил АТО вийшли нібито мирні мешканці, які кричали їм: «Забирайтеся», а потім кидали в них коктейлі Молотова. «Діяти правильно і тверезо розмірковувати в такій ситуації складно. Але івано-франківці, розібравшись тоді в ситуації на Майдані, відмовилися виконувати злочинні накази начальства і стріляти у мирних мешканців. Ті з їхніх колег, хто вбивав людей, нині воюють на боці сепаратистів. А ці – вірні Україні – захищають наш народ».
Таке приязне ставлення до «Беркуту» загалом нетипове для екс-майданців, адже після звірячого побиття студентів, сутичок на Грушевського й розстрілів на Інститутській цей спецпідрозділ МВС став уособленням ворога і зла, якому немає прощення. Одним із перших рішень постреволюційної влади стало номінальне розформування «Беркуту» і перетворення на батальйон міліції громадської безпеки спеціального призначення. Саме тому його бійцям влаштовували коридори ганьби і змушували їх публічно каятися перед людьми на колінах. А потім, через кілька місяців, декого з них ховали із військовими почестями поруч із героями Небесної Сотні.
Провина, змита кров’ю
Натомість інші їхні колеги, на чиїх руках справді була кров, знищували докази злочинів проти Майдану, втікали у Крим чи всім відоме близьке закордоння, миттєво отримували громадянство РФ і демонстративно складали нову присягу перед телекамерами. На фото з московських мітингів українська аудиторія може побачити знайомі обличчя: колишній заступник начальника київського главка міліції Федчук у ранзі полковника російської поліції займається «сродною працею», розганяючи зібрання незгодних громадян на Манежній площі. «Орли Захарченка», може, й непогано влаштувалися у РФ, але навряд чи вони заслужать бодай дещицю тієї шани та поваги, котрої удостоєний в Україні Кульчицький.
Нині його ім’ям названі батальйон оперативного призначення Нацгвардії та вулиці в містах, на території «рідної» військової частини у Львові встановлено погруддя генерала, про нього знімають передачі й пишуть у книжках («Книга змін» Андрія Цаплієнка). В інтерв’ю бійці Кульчицького зізнаються: «Нині воюємо заради України і заради Сергія Петровича. Хочеться, щоб там, на небесах, він пишався нами». І що символічно, саме вишколені ним бійці серед перших зайшли у Слов’янськ і підняли над міською радою синьо-жовтий прапор із Майдану, а новий комбат Толочко має позивний «Майдан».
Звісно, було б перебільшенням стверджувати, що вчорашні «вевешники» й «беркутівці» раптом пройнялися ідеалами Революції гідності. Зовсім ні. Дехто з них не приховує негативного ставлення до учасників протестів 2013–2014 років і навіть хизується тим, що розганяв Майдан, однак почуття честі й обов’язку захищати Батьківщину нерідко переважує ці емоції. Правда, чимало силовиків свідомо пішли в АТО, щоб уникнути люстрації, як це відбулося з одіозним командиром роти київського «Беркуту» Євгеном Антоновим, проти якого відкрито кримінальне провадження за побиття студентів і журналістів.
«Добро» на індульгенцію дали і президент, і МВС, хоча суспільство такий крок («вони змили свою провину кров’ю») сприйняло неоднозначно. Мовляв, постреволюційна влада відбілює «катів Майдану». Утім критики, можливо, забувають, що саме завдяки вінницьким «вевешникам» із спецпідрозділу «Ягуар» у квітні 2014 року була звільнена від сепаратистів Харківська облдержадміністрація та, по суті, ліквідований зародок «ХНР». А спецпідрозділ СБУ «Альфа», який за наказом Януковича брав участь у так званій АТО на Майдані та штурмував Будинок профспілок, нині відловлює по всій країні диверсантів і запобігає здійсненню терактів у мирних містах (тимчасом командир донецької «Альфи» Ходаковський воює на боці «ДНР»).
Ставлення громадян до силових структур поступово змінюється, силовики починають відчувати підтримку суспільства. Навіть під час протистоянь на Майдані мітингувальники доволі поблажливо ставилися до «вевешників», особливо до строковиків, «наших дітей», яких влада використовувала, як щит демонізованого «Беркута». Та й пізніше, коли була наново створена Національна гвардія, народжені Майданом волонтерські організації активно допомагали її підрозділам, чим тільки можна – від харчів і води до форми, берців, кевларових шоломів і бронежилетів.
Потім вони допомагали пораненим бійцям у госпіталях: купували ліки, здавали кров, збирали кошти на лікування. Крига у стосунках скресала. А коли після сутичок під Верховною Радою від вибуху гранати загинули четверо строковиків Нацгвардії та понад сотня отримали поранення, це стало справжнім шоком для суспільства. Вражені смертю молодих хлопців у мирному Києві люди несли на місце їхньої загибелі квіти й лампадки. Цих солдатів уже сприймали за своїх і оплакували їх щиро.
Війна, може, й не цілком примирила, але згуртувала і загартувала українців, які ще кілька років тому опинилися по різні боки барикад, а нині прикривають спини один одному на фронті чи волонтерюють у тилу. Минулі взаємні образи, суперечності й непорозуміння стають другорядними, хоч і не забуваються. Кожен залишається при своїй думці про події в Україні, проте захищають її разом, і це найважливіше.