До появи на історичній арені провідника ОУН Степана Бандери український незалежницький рух асоціювався із двома іншими постатями – гетьманом Іваном Мазепою і головою Директорії УНР Симоном Петлюрою. Ясна річ, у російсько-радянській традиції ці діячі були надмірно демонізовані, ставши символами зради й сепаратизму.
Систематична дискурсивна та репресивна боротьба з мазепинством і петлюрівщиною сформувала негативне ставлення до них і серед самих українців, котрі засвоїли накинуті імперією стереотипи і дуже важко їх позбуваються. Фактично, реабілітація Мазепи й Петлюри відбулася щойно після здобуття Україною незалежності.
Це непростий процес. Він триває і досі. У цьому контексті вельми показовим є приклад та досвід Полтави, з якою безпосередньо пов’язані долі гетьмана й отамана. І якщо проблему вшанування Мазепи можна вважати вирішеною (2016 року після довготривалих дискусій у місті таки встановили йому пам’ятник), то у випадку Петлюри питання залишається відкритим.
Раз по раз воно набуває актуальності з нагоди чергових річниць або інформаційних приводів. Так, нещодавно в історично єврейському кварталі Вінниці, одній із тимчасових столиць УНР, відкрили монумент Петлюрі. Ця подія викликала чималий резонанс. Її коментували ізраїльська преса, Всесвітній єврейський конгрес, Ваад України, не змовчав і президент РФ Володимир Путін, приписавши отаманові нацистські погляди. Тоді як у рідній Полтаві на честь Петлюри майже нічого подібного немає. Хоча місцева патріотична спільнота роками бореться за вшанування свого відомого земляка.
Камінь спотикання
Перші спроби публічних меморіальних акцій відбулися ще за часів пізнього СРСР. У травні 1990-го до Полтави з різних куточків України на несанкціоновані заходи з’їхалися представники, як тоді казали, «неформальних організацій». Того дня, за повідомленням обласного управління внутрішніх справ, «із метою недопущення агітаційно-націоналістичної діяльності» затримали 156 осіб. Людей хапали на вулицях і вокзалах. У них вилучали значки націоналістичного спрямування, синьо-жовті та червоно-чорні прапори, наліпки із тризубами й іншу тому подібну «крамолу», включно з саморобними табличками «вул. С. Петлюри» та збіркою пісень УПА.
Акція «неформалів» мала відбутися біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Петровському (!) парку, на території якого й досі є могила братів-чекістів Литвинових і 27 червоноармійців, котрі «героїчно загинули в боротьбі з петлюрівськими бандами в 1919 році». Зібрання не минуло без сутичок. Коли священик Української автокефальної православної церкви спробував провести молебень, міліція стала цьому на заваді.
У звіті начальник обласного УВС відрапортував, що порушень громадського порядку не відбулося. Водночас сесія міської ради засудила дії правоохоронців. Парадокс й іронія історії полягає в тому, що після 1991 року ті, хто розганяв у Полтаві петлюрівські мітинги, приходили потім до рухівських осередків і просили дефіцитні синьо-жовті прапори, аби замінити ними червоні. І там їм радо давали стяги, романтично сподіваючись, що це сприятиме утвердженню української державності.
Попри те, що на популярність Петлюри це суттєво не вплинуло, полтавські рухівці та просвітяни (як правило, одні й ті ж люди) не припиняли «лупати скалу», ініціюючи, зокрема, Петлюрівські читання. Зусилля ентузіастів обмежувалися здебільшого національно свідомою інтелігенцією, нагадуючи проповідування серед навернених. Тоді як у решти полтавців ця постать викликала у кращому разі байдужість, а в іншому – різко негативне ставлення.
Це відчувалося як на рівні обивателів, так і влади, котра не була чутливою до української патріотичної тематики з огляду на свою партійно-номенклатурну генеалогію. Мазепа і Петлюра для них – ментально чужі й ворожі.
Чи не єдиним союзником, на якого могли сподіватися полтавські націонал-демократи, була центральна влада, особливо за президентури Віктора Ющенка. 2005 року він видав указ «Про увічнення пам’яті видатних діячів УНР і ЗУНР», який передбачав спорудження пам’ятників у Києві й інших населених пунктах. Цілком логічно, що такий монумент мав би з’явитися і в Полтаві. Навіть так – передовсім у Полтаві.
2007 року обласна влада заходилася втілювати ідею в життя. Для початку на місці майбутнього пам’ятника, поблизу ОДА, встановили камінь. Але ініціатива «помаранчевих» керманичів викликала спротив регіоналів, комуністів та їхніх прихильників. Відбувалися сутички між мітингувальниками. Камінь обливали червоною фарбою. З подачі комуністів у Полтаві створили «Антипетлюрівський комітет», метою якого було «недопущення увіковічення пам’яті авантюриста», від котрого відвернулися навіть його найближчі соратники – Володимир Винниченко і Михайло Грушевський.
До справи підключилася й міська влада, якій не сподобався камінь. Його, бачте, встановили без згоди мерії, та ще й над каналізацією. Тому однієї ночі комунальники тихцем той камінь демонтували і потім ніяк не могли пояснити, де він подівся.
Шлях додому
Хоча не можна категорично стверджувати, що Полтава абсолютно відкидає і не сприймає Петлюру. Аж ніяк. 2006 року на будівлі колишньої духовної семінарії, де вчився майбутній Головний отаман військ УНР, встановили меморіальну дошку. За словами тодішнього голови ОДА Валерія Асадчева, вона мала стати першою ластівкою на шляху до відновлення історичної справедливості, котру мав символізувати повноцінний пам’ятник Петлюрі.
Та це прагнення досі нереалізоване. Більше того, вже немає і самої дошки: у квітні 2017 року її, як і кілька дощок учасникам АТО, потрощили вандали. Зловмисників не знайшли. Дошка Петлюрі не відновлена (інші – так, зроблені). Про неї нагадує лише промовистий слід на фасаді.
З іншого боку, на хвилі декомунізації в Полтаві з’явилася вулиця Петлюри, колишня Артема (ще одна гримаса історії). Таблички з їхніми іменами химерно сусідять на одних і тих же будинках. Це перейменування відбулося не завдяки, а всупереч міській владі. Бо мер міста Олександр Мамай, за партійною належністю «совісний українець», буквально вмив руки і цілком законно переклав відповідальність на очільника Полтавської ОДА Валерія Головка.
«Я закони намагаюся вивчати. Якби мене хтось покарав за це, то я б виконував його, – пояснював мер. – А якщо його можна проігнорувати, то в мене є певна політична позиція. Якщо я впевнений, що можу обійти закон, і мені за це нічого не буде, я буду робити це без проблем».
Значного невдоволення «ребрендинг» вулиць у Полтаві не викликав. Хоча, звісно, траплялися прицмокування й репліки на зразок: «Нас у школі вчили, що Петлюра – це бандит, а нині він, виявляється, герой». Натомість служби таксі прекрасно адаптувалися до нових назв і не роблять із того проблеми.
Не оминають у Полтаві увагою й обговорення єврейських погромів у ХХ столітті, що пов’язані з ім’ям Петлюри, адже вчинялися його підлеглими, не ним безпосередньо. Чутлива ж для мешканців західних областей України тема Варшавської угоди з маршалом Юзефом Пілсудським і здачі етнічних територій для полтавців є маргінальною. Аргумент про «вашого» Петлюру, який знищував євреїв, часто використовують у полеміці з тими, хто говорить про злочини комуністів.
Водночас це складне питання намагаються осмислити й на науковому рівні. 2010 року в Полтаві вийшла збірка «Симон Петлюра – від контроверзи до порозуміння». Її автори – Анатолій Мучник і Петро Ворона (до слова, не професійні історики, а кандидати політичних наук і державного управління) – пропонують читачеві єврейський та український погляди на проблему.
Значною мірою це апологетичне видання, спрямоване на реабілітацію Петлюри, підкріплену відомими цитатами з ідеолога сіонізму Володимира (Зеєва) Жаботинського та згадками про те, що сам отаман у дитинстві заступався за євреїв, через що його дражнили «жидівським батьком». Але автори збірки не заплющують очей на темні сторінки історії, пов’язані з єврейськими погромами. При чому не лише петлюрівськими, а й більшовицькими і денікінськими. Антисемітизм останніх, як би сказав професор Ярослав Грицак, був і погромним, і програмним.
Буквально нещодавно в Полтаві презентували нову збірку статей, листів, спогадів і документів «Симон Петлюра і Українська революція 1917–1921 рр.». Щоправда, наклад мізерний – усього 800 примірників. Однак видавці, крайовий осередок товариства «Просвіта», обіцяють незабаром викласти її на тематичному сайті, який 2007 року створили члени громадського Комітету з увічнення Петлюри.
До популяризації його постаті долучається не лише «стара» націонал-демократична гвардія. За підтримки обласної влади в контексті декомунізації Інтернет-видання «Трибуна» реалізувало проект «Хто ці люди». Це серія популяризаторських статей з цікавою інфографікою для сучасного читача. Одним із героїв публікацій журналіста Романа Грицуна став Петлюра, «отаман number one». А в межах обласної програми національно-патріотичного виховання відбулася військово-патріотична гра «Петлюрівський вишкіл».
І це, схоже, лише початок. Масштабніші заходи варто чекати 2019 року, коли відзначатимуть 140-річчя від дня народження Петлюри. Їхня організація, наповнення та проведення стануть маркером того, наскільки змінилося ставлення до отамана на малій Батьківщині та чи не перетворять його вшанування на формалізм радянського зразка під гаслами українського патріотизму та майоріння синьо-жовтих прапорів.