Перше квітня 2026 року увійде в історію цивілізації не тільки безглуздим святом псевдогумору, а й справді видатною подією. Земляни повертаються до Місяця. З мису Канаверал, що у штаті Флорида, у космічний політ відправилася місія Artemis II, яка вперше з 1972 року доправить людей на орбіту єдиного природного супутника нашої планети.
У грудні 1972 року завершилася (польотом тріо під назвою Apollo 17) воістину легендарна космічна епопея. А почалася вона за чотири роки до того, у грудні 1968-го. Тоді Сполучені Штати Америки вперше з початку космічних перегонів, розпочатих ще 1957-го, відчутно випередили Радянський Союз. Ця перемога Заходу стала більш ніж вагомою відповіддю на попередні невдачі в Холодній війні.
Причому поразки СРСР мали місце не лише за межами земної атмосфери, а й тут, на нашій з вами планеті. Так сталося історично – збіг, не більше, – що саме 1968 року збройні сили СРСР вторглися на територію сусідньої країни, Чехословацької Соціалістичної Республіки. Із назви цієї держави можна здогадатися, що вона і так на той момент була сателітом Радянського Союзу. Але на початку 1968-го в Чехословаччині розпочалися неочікувані для Кремля зміни, так звана «Празька весна».
У Празі, та й на всій території ЧССР, розпочався активний процес лібералізації, будівництво так званого «соціалізму з людським обличчям». Будівництво, яке досить швидко продемонструвало простий і логічний висновок – влада з людським обличчям рано чи пізно, але однозначно приведе до незалежності від Москви. І це у Кремлі вчасно зрозуміли й використали єдиний можливий варіант зупинки цього руху Чехословаччини на Захід – військове вторгнення.
У головної країни Заходу в той момент була своя війна. Війна на Сході, в Азії, проти місцевої деспотії, яка намагалася знищити хай і неідеальну, але демократичну країну. Мова про в’єтнамську кампанію, про спробу Сполучених Штатів захистити буржуазний Південний В’єтнам від комуністичної Півночі. Кампанію, яка затягнулася на багато років – і завершилася невдачею. Невдачею для Вашингтона, а для Сайгона – повним знищенням і перетворенням на комуністичний Хошимін.
Той період у повоєнному світі можна назвати чи не найгарячішим у війні Холодній. До речі, радянські військовики також брали участь у в’єтнамському конфлікті – що тільки додавало гостроти усій геополітичній ситуації кінця 60-х…
З часу польоту Apollo 8, коли люди вперше побачили Місяць, як-то кажуть, на відстані витягнутої руки, минуло майже шість десятиліть. Світ пережив цілу низку змін, які можна назвати навіть і кардинальними. Але – подивімося, що відбувається на планеті, від якої прямо зараз з другою космічною швидкістю віддаляється четвірка астронавтів на космічному кораблі Orion у межах місії Artemis II.
Диктатура зі столицею в Москві вторглася і веде війну в сусідній державі. Причина війни, хто б що не розповідав, на Сході чи на Заході – прагнення держави-жертви жити в демократичному світі, без контролю Кремля. Війна ця налаштувала проти Кремля фактично увесь Захід, так, що політологи всерйоз заговорили про нову залізну завісу.
Головна країна Заходу при цьому веде війну на Сході, в Азії. Війну проти місцевої ідеологічної деспотії, намагаючись, зокрема, захистити своїх регіональних партнерів. У цій війні кремлівський режим також бере опосередковану участь.
То що ж, виходить – більш ніж пів століття виявилися ні про що? Людство не вигадало нічого кращого, ніж повернутися до чергової серії локальних воєн, які перетворюють усю планету на два протиборчі табори? І до чого були всі ті примирення, безкінечні переговори Горбачова і Рейґана, руйнування комуністичної імперії, врешті-решт фукуямівський «кінець історії»? Чому все завершилося повторенням уже пройденого матеріалу?
Причому не просто повторенням, на жаль. За всіх претензій до тодішнього, кінця 60-х років ХХ століття, президента США (якому через кілька років довелося фактично тікати з Білого дому, щоб не отримати імпічмент) він був справжнім політиком – а не нинішнім напівбожевільним дідом, спрогнозувати кожен наступний крок якого чи не складніше за запуск космічного корабля до Місяця. Про кремлівського діда годі й говорити – судячи зі спогадів ключових дійових осіб тих радянських часів, навіть генеральному секретарю ЦК КПРС під час ухвалення важливих рішень доводилося шукати підтримку в партнерів по владі, тоді як нинішній господар московської імперії, здається, залишився однією-єдиною людиною, яка ще хоче воювати зі сусідами.
Єдине, що справді змінилося за цей час, – це Україна. Тепер, на відміну від 60-х років минулого століття, залізна завіса проходить не на заході, а на сході нашої держави. Тепер українці – не раби комуністичного режиму, які беруть участь в окупації сусідньої країни, а вільні люди, які самі чинять опір окупантам. Так, це коштує десятків тисяч життів – але свобода, як відомо, не буває безкоштовною. Навіть тоді, коли здається такою – як нам у 90-х. Просто сплачувати довелося пізніше.
До речі, про «пізніше». Як відомо, на початку 70-х у світі розпочався так званий «детант», або, як говорили тоді в радянській пресі, «політика розрядки». Чим не «дух Анкориджа» і взагалі спроби нинішнього американського президента помиритися (за наш, звісна річ, рахунок) з Кремлем?
От тільки не треба забувати, що вже наприкінці того десятиліття імперія зі столицею в Москві розпочала нову війну проти свого сусіда. Зважаючи на те, як прискорився час у ХХІ столітті, навряд чи ця імперія чекатиме кілька років для нового вторгнення. А сусіди, яким варто подбати про свою безпеку, – очевидні. І, напевно, у Таллінні, Ризі та Вільнюсі це чудово розуміють.
Погано тільки, що світ, схоже, не зрозумів, чому зробив коло і повернувся практично в початкову точку цієї безрезультатної біганини…