Мій тато на початках українського відродження в романтичному пориві вважав усе українське абсолютним добром. Тобто, він «за замовчуванням» любив і приймав усе, що українською виходило друком, з’являлось у телевізорі, лунало по радіо. Однак, із часом, коли, серед інших, з’явився співочий ректор Поплавський, мій тато змінив свою думку. Романтичний порив минув, та й вимоги до культурного продукту змінились. Тепер під маркою українського простим людям, які звикли черпати щоденне знання з «блакитного екрана», вже, здавалося б, неможливо нав’язати «лівий», тобто безнадійно фальшивий та халтурний продукт. І люди ці неодмінно перемкнуть свій канал на щось інше. Хоча й оте інше, здебільшого російського виробництва, зроблене за постсовєтськими теле-естрадно-цирковими лекалами, неминуче виявляється по-своєму навіть іще гіршим, аніж фальш і халтура.
А відтак там, у скрині з блакитним екраном, твориться простір абсолютної культурної непритомності й безнадії. І це неодмінно посилюється з настанням новорічних і різдвяних свят. Концентрація псевдокарнавального ідіотизму на одиницю «хвилино-зображення» сягає в цей період життя країни небаченої концентрації. Телебачення, ясна річ, не може правити за відображення реального стану суспільної свідомості, однак, є її доволі яскравим і промовистим портретом.
З одного боку, за 20 років не змінилось одне – невиліковна залежність телевізійних менеджерів від московського розважального продукту. Хоч як прикро це визнавати, все залишилось на своїх місцях. Лише Алла Пуґачова час від часу змінює своїх фаворитів. І якби мене запитали, що НЕ змінилось у нашому житті, хоч неодмінно мало силою історії змінитись, то це саме вони – жартівливі, усміхнені, співочі представники московської естради в телевізорі. Басков, Задорнов, Кіркоров, Ґалкін, Пєтросян… Усі вони є символом нашої культурної безхребетності, непритомності, безпорадності та розгубленості. Бо що принципово змінюється при перетині західного українського кордону? Разом із автошляхами та брендами заправок я б назвав саме нашу абсолютну несамодостатність. Ми – нація, яка сама себе не здатна розважити. І, властиво, з цього випливають усі наші подальші проблеми. В тому числі проблеми – із самоідентифікацією. Бо хто ми такі, що Баскова з Ґалкіним бачимо частіше й довше, ніж рідних батька з матір’ю?
З другого боку, страшно стає, коли ми намагаємось самі себе розважати в нашому доморослому стилі, закріпленому «передовим» телевізійним досвідом 1970-80 років. От вмикаєш український канал і думаєш: «Може бодай цього року вони не повторять цей кошмар?». Але вже за кілька хвилин з’являється реклама ювілейного концерту Михайла Поплавського. І виходить він – набріолінений, із блискітками і стразами, павичевим пір’ям і довгоногими студентками-беквокалістками курдупель, щоб у стотисячне переспівати про Костю-моряка або пісню про мамину черешню. А в залі – представники влади, включно з президентом, який своєю присутністю все це освячує.
А далі – знову вони, подружжя Віталія та Світлани Білоножків зі своїм ґала-шоу, дивлячись яке хочеться плакати від безсилля цього перманентного хохляцького несмаку, зведеного до головного принципу офіційної культури. А далі – Іво Бобул, Павло Зібров, Лілія Сандулеса… Невмирущі божки телерадіоефірів підсовєтської України ніколи не поступляться своїм місцем під сонцем. Щось інше потрапити в першоканальний укротелевізор зможе лише через їхні трупи – і навіть не в символічному, а саме в буквальному сенсі. Хоч, ясна річ, існують молоді виконавці. Але поглянувши на них, приходить ще сумніша й безпросвітніше думка: краще б їх не було.
Ні, думаючи це, я не переймаюся власними культурними проблемами і справді не вважаю, що мені щось винен укротелевізор. Ні, справа не в мені й мені подібних, а в мільйонах обділених і обкрадених українських людей, які, крім цієї скрині, нічого не мають. Але й маючи її, вони теж не мають нічого, крім закріпленого і, здається, навіки затвердженого невидимими телеменеджерами колоніально-провінційного статус-кво. Не мають нічого, крім трагічного дуалізму – між російським естрадним непотребом і власною болотяною безпорадністю, між Сходом і Заходом, між НАТО і ОДКБ, між Януковичем і Тимошенко. Бо ж у підсумку виходить, що й у житті точнісінько так само, як у телевізорі з його невиліковним ідіотизмом і повною культурною непритомністю. З тою простою різницею, що телевізор у будь-яку мить можна вимкнути, а життя – ні.