Художники-самоуки, а надто вже художники-примітивісти всі без винятку відзначалися несамовитою працездатністю, азартною самовіддачею.
Якщо вже мистецька ідея заволодівала їхніми душами – вони нехтували всім, про житейські блага вже й не кажучи, щоб досягти майже що примарної мети. Такі як Никифор, Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Параска Хома та незліченні інші. Таким був і наш земляк із придністровського Миколаєва – неперевершений художник на склі Іван Сколоздра.
Сам він про свою дорогу в мистецтво розповів так:
Коли мені було шість років, пішли ми з сестрою великодньої п’ятниці до церкви. Не міг я відірвати від усього очей. У моїй пам’яті і перед очима і нині стоїть плащаниця і обіч неї у всій своїй красі стоять чотири козаки з шаблями...
Живопис на склі в наших рідних вимірах має відносно давні традиції, які все ж таки запозичені у Візантії та Риму. Може, більшого поширення ці барвисті розмальовки набули в гірських районах Карпат та суміжних регіонах. Саме тутешні майстри змогли досягнути високих щаблів розвитку в творах переважно релігійного характеру. Хоча й творилося це з певними обмеженнями: для хатнього вжитку. Тобто не для храмів, хіба що робилися винятки для віддалених від церков капличок. А тут уже біблійні сюжети оздоблювали побутовими та обрядовими деталями, соціальними мотивами, де реальне легко поєднувалося з казковим, підпорядковуючись основній темі – боротьби добра і зла.
У час, коли Іван Сколоздра захопився саме цим жанром мистецтва, він у нашому регіоні практично занепадав. Щоправда, саме тоді робила певні спроби відродити малювання на склі художниця багатопланового характеру Ярослава Музика, вперше виставивши дванадцять композицій, коли Іван Сколоздра був ще тільки Іванком.
Народився він 5 квітня 1934 р. у селі Розвадові – неподалік від славної різьбарськими традиціями Демні, в родині, де праця на землі й повага до звичаєвості були своєрідним законом. По закінченні семирічної школи пішов працювати на місцевий кахельний завод – тут починав ліпити традиційні глиняні іграшки.
Служба в армії, школа кіномеханіків – і знову непоясненний потяг до творчості. Він повертається на завод, до глини. Невдовзі скульптурні композиції молодого майстра почали з’являтися на обласних, а там і республіканських виставках, знайшли дорогу і до всесоюзних. Його тогочасні композиції переважно жанрові – “Гончарі з Миколаєва”, “На ярмарок”, “Піднесли гарбуза”, а вже невдовзі – навіяні літературними творами: “Лукашева пісня”, “Лукаш і Мавка”, “Шевченко слухає кобзаря”...
Іван Сколоздра згадував:
Своїм Лувром називаю сільське кладовище, де вдивлявся в роботи прославлених майстрів з Демні...
Коли б Іван Сколоздра залишився працювати в цьому жанрі, то посів би чільне місце поміж скульпторів-примітивістів, настільки його доробок вирізнявся самобутністю, дотепними характеристичними рисами. Але цей мистецький вишкіл невдовзі було пройдено, тож, за його ж згадками:
З часом захотілося чогось більшого, захотілося розкривати красу життя через колір... Те, чого прагнув, прийшло зовсім несподівано. Якось робив порядки на горищі і там знайшов дві старі ікони, мальовані на склі. Вони мене просто заворожили... я зрозумів, що у склі можу показати більше, ніж у скульптурі... Вночі я пробуджувався і в уяві бачив майбутню свою картину...
Перші спроби митця майже не виходили за межі вимог народного живопису. Потім він почав осягати складнощі незвичної техніки, виробляв власний почерк. І. Сколоздра майже не вилазить із музейних запасників, настирно вивчає видання, присвячені народному живопису на склі, знаходить можливість ознайомитися з роботами уже згаданої Ярослави Музики, а також її ровесників Осипа Сорохтея та О. Шатківського, Р. Петрука, Ю. Віктюка, Олени Кульчицької.
Ось що згодом скаже про Сколоздру відомий мистецтвознавець Василь Откович:
Він не мав ніякої художньої освіти. Його духовний рівень, рівень загальної культури, світогляд визначають суть творчості як свідомий зв’язок із традиційним живописом на склі у формальному та стилістично-образному плані...
Сколоздра повністю і безоглядно віддається новому захопленню. Із кінця 70-х років його колористичні композиції можна було бачити на художніх виставках. А вже виставка 1983 р., що експонувалася у Львові та в Києві, відкрила для широкого кола шанувальників мистецтва самобутній талант.
Тут уже митець не обмежував себе традиційними жанровими рамками – він дав можливість своїй фантазії розмахнутися широко й вільно: народна пісня, прочитані твори українських класиків – основні джерела пошуку сюжетів. Розповідав:
Часто, слухаючи народну пісню, в уяві вимальовую свою картину. Ходжу день, два, тиждень. Усюди наспівую ту саму пісню і сную свої гадки. І нічого й нікого не стає для мене довкруг...
Малював олійними фарбами на звичайному склі. Щоправда, підбирав його за якимись своїми незрозумілими для інших вимірами. Пензлики здебільшого виготовляв сам. Контури композиції наводив тушшю, малював без ескізів, наче переносячи виношене в душі, з часом поповнюючи кольорову гаму.
Згодом зі всього того вималювалися тематичні пласти, до розробки яких готувався все подальше життя. Ділився своїми планами й бажаннями:
Я хочу відобразити всі наші звичаї: колядування, великодні свята, вечорниці... хочу відтворити на склі фарбами всю красу нашої неповторної природи, нашу культуру з її давніми традиціями... хочу змалювати життя наших людей, згадати наших дідів і прадідів, нашу славну українську минувшину.
У його творах і героїзм козаччини, і опришківський змаг, і сільський побут, і відображення одвічних моральних засад. Тут картини, які відображають звитяжні й трагічні сторінки історії рідного краю, епос борні за одвічні права, за місце на землі поміж іншими народами, чумакування, хліборобську святочну буденщину. Переосмислює героїв творів української класики – Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Богдана-Ігоря Антонича, сучасників – Василя Симоненка, Ліни Костенко, Богдана Стельмаха.
Ось як, для прикладу, потрактував митець сон Василя Симоненка, переказаний його другом Миколою Сомом:
Селом їде підвода. На ній сидять Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко. Поряд з ними Василь Симоненко. Його образ показано двічі: і як учасника, і як спостерігача – а це вже викликало додатковий ефект.
Ось виписка із альбому вражень від київської виставки Івана Сколоздри, один відвідувач із Полтави захоплено пише:
Я вражений – такої буйності кольорів у їхній непорочній веселості я ще не зустрічав. Всі ми знаємо, що червоний, синій, зелений чи який інший – це червоний, синій, зелений. Але тут вони наче звільнені від намулу буденності, опромінені авторським баченням, скупані первозданністю суті.
А Іван Гончар, відомий скульптор, шанувальник і збирач народного мистецтва, лауреат Шевченківської премії, турбуючись про придбання картин І. Сколоздри для свого музею, обґрунтовував потребу їхнього зберігання для прийдешнього:
Тут що не картина, то шедевр, що не картина, то філософія, гімн життю. Іван Сколоздра ввібрав у себе море фантазії. Це Митець у справжньому розумінні цього слова. Прекрасно, коли в одній людині бачиш такий могутній сплеск народної культури, генетичної мистецької пам’яті.
27 серпня 2008 року не стало великого майстра. Нині із послідовників неповторного майстра можемо відзначити насамперед Василя Семенюка – йому поталанило розширити образні засоби методом експресивного зламу ліній, несподіваного сусідства кольорів, перенесення задуму в площину позареального, але невідомо як знаного нами. Бо вже сам Іван Сколоздра відкрив для нас безмежність пошуку – чим і дорогий нам.