На шляху розбудови демократичної держави та формування свідомого суспільства, окрім загроз зовнішніх, українцям не обійтися без подолання і внутрішніх бар’єрів. І якщо вести мову про останні, то одними з найбільших були і є самі українці. Це, звичайно ж, не як у Гоббса – війна всіх проти всіх. Ідеться радше про категорії саморефлексії та самоаналізу, коли кожен повинен розібратися з тим, що твориться в його голові, а ще краще – викинути сміття, яке, без належного упорядкування, накопичувалося роками.
Видається, що нічого страшного в такому стані справ немає – лежить собі та й годі. Однак допоки ми над такими питаннями не замислюємося, цей мертвий вантаж має сліпу детонуючу здатність підштовхувати до бездумної реакції на інформаційні вкиди від маніпуляторів, яких останнім часом вистачає. Тому мусимо робити порядок у своїй голові!
Фікції і схеми
Будь-яке упорядкування – це певна схема дій та набір послідовних й осмислених процедур. Проте здебільшого це все зовсім не про українців. Аж лячно стає, коли усвідомлюєш, наскільки знеціненими є ідея та стратегія, а часто навіть і сам зміст у середовищі нашого існування. Вони або відсутні в принципі, або ж підміняються потворними симулякрами, що суті не міняє. Напевне кожен, хто мав честь бути присутнім на різних нарадах, зауважував, наскільки мізерно, на цьому рівні, виглядають спільне бачення виконуваної роботи, обговорення практичної сторони втілення якогось проєкту, погляд знизу тощо. Від такого, зрозуміло, страждає головне – загальна мета. Адже складно чимось займатися і просувати ініціативу, коли невідомо, хто ставить завдання, куди ми рухаємося і до чого повинні прийти.
У середовищі працюючих українців практично не прийнято проговорювати важливі речі, пов’язані з виконанням якоїсь роботи. Натомість є сприйняття, що її просто треба зробити і баста. Також немає звички думати над стратегією перед тим, як приступати до виконання. Особливо помітно, що такого немає на рівні колективу загалом, з наступним прислуханням до думки самих виконавців. Наша модель дії, яка вважається ефективною, – це директива вищого для виконання нижчому. Іншими словами, як казав одіозний мер одного з великих українських міст, «ти – кнопка, бл…».
Усе це не сприяє побудові здорової атмосфери в колективі, а тому і не є запорукою ефективного досягнення цілей. Одне й інше можливе тільки за умови злагодженої роботи і постановки, перед сформованою командою, здорових, зрозумілих і конкретних завдань. Причому і в короткій, і в довготривалій перспективі. Обговорення ж є водночас й осмисленням цілей та шляхів їхнього досягнення, проспектом логістики і методики дій у конкретних ситуаціях, оцінкою ризиків та викликів, а також цілісним аналізом шахівниці з усіма чинниками і гравцями, що на ній присутні. Іншими словами, усвідомленням, ким ми є і куди йдемо.
Часи міняються і люди незмінні разом з ними
Усе, про що було сказано вище, стосується і політики. Особливо, якщо мова про владу найвищого рівня, її сприйняття – і в суспільстві, і нею самою. Тут-то і криється проблема. За вікном, як і сто років тому, світить сонце та шумлять липи (десь каштани), але погоду визначають люди. Тож прикро, що на календарі в останніх ХХІ століття, а на світ вони дивляться кодами традиційного суспільства. Найбільше це видно на прикладі сприйняття владного Олімпу:
а) у нас бракує уваги до діяльності місцевої влади, критичної оцінки функцій та повноважень останньої. Акценти надто зміщені на Київ і те, що відбувається там; б) депутатів пересічний українець бачить лиш як дармоїдів. Почасти такий образ було накинуто народним обранцям, десь він відповідає дійсності, але факт його існування відбиває бажання цікавитися реальною роботою – мало хто розуміє, чим займаються депутати і для чого вони потрібні; в) більшість українців не зуміє назвати імена навіть п’ятьох прем’єр-міністрів. Це у парламентсько-президентській країні, де саме від Кабміну залежить левова частка реформ; г) уособленням влади у нас є президент – він, у сприйнятті народу, майже цар, але переліком його повноважень цікавитися не звикли; ґ) нам досі бракує політичної культури і громадянської свідомості.
Яку загрозу таїть перераховане?
Відповіддю на це запитання є останній карантин в Україні. Представники влади звітують, що ситуація під контролем, і у нас – все порівняно добре. Це навіть підтверджують доступні статистичні дані. Однак, якщо взяти до уваги кількість зроблених тестів, а також пригадати, з яких істерик все починалося (Нові Санжари, прибуття українців з-за кордону), чим продовжилося (зустріч «Мрії») і невизначеність щодо майбутнього (незрозуміла логістика виходу з кризи, план підтримки економіки практично відсутній), неприємний осад залишається. Ще й дії влади супроводжувались або відсутністю комунікації (це більше на початку), або її наявністю, але з великими знаками питання (досить пригадати хоча б заяви головного санітарного лікаря Віктора Ляшка про заходи не для боротьби з епідемією, а для навіювання тривоги). Описане ставить перед нами багато запитань і повертає до початку цієї статті.
Отож, питання перше: чим є влада в сучасних умовах? Над цим, як і над методологією сприйняття загалом, у нас замислюватися не прийнято. Але даремно. Видається, що думка більшості українців, виходячи з якої обирали і Петра Порошенка, і Володимира Зеленського, є застарілою. Ця матриця, коріння якої можна вбачати ще в часах Богдана Хмельницького (а навіть і давніше), не відповідає сьогоденню. Так, у листі до царя Московії Олексія Михайловича названий гетьман використовував означення «самодержець». До схожих сентенцій, характеризуючи, до прикладу, князя Романа Мстиславовича, що у ХІІ столітті об’єднав Володимирське та Галицьке князівства, вдавалися й укладачі літописів. Однак це все – не про ХХІ століття.
Хоч у пересічного українця і прокидається наївне бажання делегувати одній людині повноту повноважень й очікувати від неї розв’язання всіх проблем. Утім тема самодержавства і контексти, які за нею стоять, – це не про демократію. За таких умов проблеми ця людина розв’язуватиме, але свої, а не суспільства загалом. Тому ефективнішою видається влада з перерозподілом повноважень та дієвими засобами контролю за їхнім виконанням. Ідеться про демократичну систему, яка працює в Західній Європі, але досі незрозуміла для українця.
Отже суспільний договір і перерозподіл влади – це важливо, але – не все. Навіть за умови повноцінної розбудови демократичних інституцій представники влади мали б не стільки владарювати (що було раніше), як займатися логістикою комунікацій і послуг – творити для людей певний сервіс, гарантувати спокій та безпеку. А далі – доступно та своєчасно інформувати населення рівною мірою про наявні можливості. Відтак представники влади в нинішніх умовах – це передусім менеджери і комунікатори. Однак, аби одне й інше стало можливим, визначником нашої політики має бути не особистість, а команда. Бажано – злагоджена, професійна і надійна команда.
На сам кінець, ефективну владну систему можна отримати лише за умови «деполітизації політики», тобто відведення від владних менеджерів зайвого інформаційного шуму. Контроль за діяльністю останніх, безумовно, має бути. Навіть прискіпливий. Однак відповідати за це повинні компетентні органи й фахівці (журналісти, політологи тощо). Останнє не має перетворюватись на поливання урядовців брудом і шантаж, треба пам’ятати, що цих людей найняв український народ. Якщо в системі суспільної комунікації не буде змін, руху в напрямку здорового мислення, то до влади далі приходитимуть лише популісти, а за їхні обіцянки золотих гір платитиме кожен з власної кишені. Мусимо пам’ятати, що робота президента чи міністра – це не помах чарівної палички з подальшим розв’язанням усіх проблем. Свою роботу ми так не сприймаємо! Чому ж від інших такого очікуємо, думаючи, що вони всемогутні...