Депутатська недоторканність по-українськи справді дратує, бо мандат дає його власникам воістину царські привілеї. Аби притягти депутата до кримінальної відповідальності чи бодай вести нормальне розслідування його злочинів, правоохоронці мусять отримати згоду Верховної Ради. Тож усе залежить від того, наскільки добре депутат вписався у парламентську комбінацію. Якщо його не «здадуть» колеги, то навіть обшук депутатові не загрожує. Наскільки широкі можливості «відмазувати» одне одного мають депутати – ми спостерігаємо в останні дні на живо, і від цього видовища трохи нудить. Мимохіть починаєш вірити тим, хто називає наш парламент клубом привілейованих «рєшал» і багатіїв, розбавлених «тушками». Що ж, зерно правди у цьому є. Проте скасування депутатської недоторканності нас не врятує, бо проблема не в окремих негідниках з мандатами, а у системній хворобі українського парламентаризму.
Немає сумніву, що влада і привілеї спокушають. Зрозуміло й те, що певна частина депутатів приходить до парламенту вирішувати власні проблеми або проблеми своїх патронів, але аж ніяк не рятувати країну. Скасування депутатської недоторканності спростить процедуру вишукування і покарання подібних персонажів, але наївно вірити, що це призведе до системних змін. Припустімо, що від завтра недоторканність буде скасовано і депутатів почнуть суворо карати за оборудки. Але що від того зміниться? Схеми й оборудки стануть більш ризикованими, проте нікуди не зникнуть, бо Верховна Рада – це одна з найбільших корупційних годівниць країни. Тим більше, ризики можна запросто перекласти на «тушок», які відстоюватимуть інтереси патрона в обмін на певну компенсацію.
Чому буде саме так? Невже український народ є морально хворим, раз постачає таких негідних висуванців? Хвореньких у нас і справді вистачає, проте патологію слід шукати не в народній душі. Аби парламент виконував свої функції належним чином, він мусить бути представницьким органом у повному сенсі цього слова. Але кого насправді представляє український парламент, – з'ясувати важко. Структура Верховної Ради певною мірою відображає палітру суспільних настроїв, але майже всі помітні політичні сили України – не більше, як «проекти» певних фінансово-політичних угруповань. Єдина функція цих проектів – обслуговувати інтереси своїх донорів у Верховній Раді, і добре, якщо їхні інтереси збігаються із загальнонаціональними. Ну а програми та доктрини – це зазвичай просто формальність.
Звичним явищем уже стало те, що деякі донори фінансують одразу кілька політичних проектів, іноді протилежного ідеологічного спрямування. За допомоги подібних маніпуляцій з суспільною свідомістю сильні світу цього добиваються вигідної для себе конфігурації Верховної Ради, і далі починається зовсім інший етап гри, за яким суспільство може просто спостерігати. Щоправда, розгледіти суть процесів дуже непросто, бо вони протікають за щільною димовою завісою нескінченного політичного шоу. Тому який сенс нарікати на те, що депутати, бач, займаються якимись оборудками? Так само можна картати піратів за те, що піратствують, а рекламістів – за те, що рекламують. Можна подумати, що в пірати йдуть, аби рятувати кошенят, а в рекламісти – щоб орати землю.
Така ситуація стала можлива, принаймні почасти, ще й через пасивність нашого суспільства. Хоча СРСР розвалився чверть століття тому, ми досі не звикли до думки, що можемо бути не лише виборцями, але й обранцями. Принаймні збудованих знизу партій у нашій великій політиці немає. У кращому разі активні громадяни вливаються до готових політичних проектів і таким чином стають елементом існуючого парламентського неподобства. Можливо, вони щиро сподіваються реформувати систему зсередини, проте система все ще почувається добре, чого не скажеш про цілу плеяду девальвованих «молодих і перспективних політиків». Абсорбуючи людей з доброю репутацією, політичні проекти легітимізують себе в очах виборців, а коли від тієї репутації нічого не залишається, відпрацьований матеріал просто викидають зі списків.
Існує красива легенда про те, що в Україні дуже потужне громадянське суспільство, але до участі у великій політиці незалежних активістів просто не допускають. Однак легенда не витримує перевірки фактами. Так, українці здійснили аж три революції, але насправді це був протест активної меншини. У 2011-му до громадських організацій було залучено лише 5% дорослого населення країни, а напередодні Євромайдану, у 2013-му, – не більше 8%. Порівняно з показниками розвинених демократичних країн, це ніщо. Не кажучи про те, що якість цієї залученості вельми сумнівна. На початок 2013-го в Україні було зареєстровано майже 40 тисяч (!) об’єднань громадян – явно забагато для такої мізерної кількості залученого населення. Докорінних змін відтоді не бачимо – українці не поспішають створювати навіть ОСББ, не те що партії. То на кого ж нам нарікати?
Звісно, скасування депутатської недоторканності – річ потрібна. Хоча б тому, що це відповідатиме духу та букві 21-ї статті Конституції України. Можливо, після цього Генеральній прокуратурі та антикорупційним органам буде легше трохи прочистити авгієві стайні нашого парламенту. Але допоки в країні не з’являться реальні політичні партії, а разом з ними не запрацює система політичного представництва, ті стайні будуть кожних виборів заповнюватися тим, чим заповнені зараз. На жаль, навіть найлютіший генпрокурор не зробить за нас те, що ми маємо робити самі. Може, час уже зайнятися політикою?