5 лютого Верховна Рада нарешті ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України», який має суттєво обмежити показ російської теле- і кінопропаганди.
Відтак ще майже півтора місяця пішло на те, щоб голова Верховної Ради Гройсман підписав його й направив на підпис Президентові Порошенку.
А до того — цілий рік, поки триває російська військова агресія проти України — майже всі наші телеканали продовжували годувати глядача російським продуктом, а влада не робила практично нічого, щоб це припинити. Обуреним глядачам пояснювали, буцімто засилля російського контенту має якісь об’єктивні причини.
Та чи так це насправді? Хто або що зумовлює величезні обсяги російської продукції на нашому телебаченні та гальмує її заборону?
Популярність і дешевина російського контенту — липа!
Побутує хибна думка, що на українському ТБ так багато російського телепродукту, бо він начебто дешевий і популярний серед українців. Насправді це зовсім не так. Проблема засилля цього продукту зумовлена виключно тим, що власники та керівники наших телеканалів є або ідейними рашистами, або глибоко аморальними людьми, яким наплювати на Україну.
Дешевина російського контенту – це липа. За даними експертів, торік російський контент коштував українським каналам у десять (!) разів дорожче за інший зарубіжний ($70000-120000 за серію російського серіалу проти $5000-10000 за серію західного серіалу). Цьогоріч, у зв’язку з дедалі більшим обуренням глядачів та кризою українського рекламного ринку, ціна на російські серіали впала більш ніж удвічі, але вони однаково коштують українським каналам у рази дорожче за інші зарубіжні. До речі, таке карколомне падіння цін на російське «мило» яскраво свідчить про те, що російський телепродукт – це мильна бульбашка, ціни на яку непомірно завищені.
Високі рейтинги російського телепродукту – також фейк. Адже 70% піплметрів, за допомогою яких визначають ці рейтинги, перебуває в російськомовних сім’ях, 40% піплметрів — на сході. Тобто рейтинги, вочевидь, є спотвореними. Про це свідчать і результати опитування, яке торік проводила «Телекритика»: понад 60% українських глядачів заявили, що не дивляться російських серіалів. За статистикою, яку нещодавно оприлюднив телеканал «Воля-кабель», рейтинг російських фільмів серед глядачів онлайн-кінотеатру «Воля Сінема» – лише 1,2%. Тобто, показуючи російські серіали, наші телеканали свідомо відкидають більшу частину глядацької авдиторії. З економічного погляду це безглуздя!
Як наслідок – українські телеканали є збитковими. З реклами вони ледве мають половину того, що витрачають на наддорогий російський контент. Решту фінансування телеканали отримують з кишень власників. Отже, цілком очевидно, що наші телемагнати або отримують величезні відкати за показ російського контенту, або керуються геть не комерційними інтересами, а свідомо накидають українцям так званий «російський світ». Найпевніше, й перше, й друге.
Попри війну з Росією обсяги російського контенту тільки зростають
Хоч телеменеджери запевняють, що поступово відмовляються від російського контенту, насправді це лише окозамилювання. Майже всі топові українські телеканали за останні півроку збільшили обсяги російського контенту в своєму етері.
Про це свідчать результати моніторингів, які проводилися Громадянським рухом «Відсіч» у рамках ініціативи «Бойкот російського кіно». Лідер за обсягами російського контенту, телеканал із назвою «Україна», у вересні 2014-го мав 53% російського контенту, в грудні — 64%, а в січні 2015 — 72%. Близькі показники має й телеканал «Інтер», що посідає другу сходинку за обсягами російського.
Ці цифри свідчать, що телеканали безсоромно порушують норму закону «Про телебачення і радіомовлення» про обов’язкові 50% українського контенту.
Якщо телеканали подекуди й зменшують обсяги закупівлі російського контенту, то чинять так не тому, що бояться втратити глядача (адже російський контент розрахований на проросійську або байдужу глядацьку меншість, яка в Україні є – саме її й обробляють телеканали), а тому, що бояться закупити новий російський контент і не змогти його показати через законодавчі обмеження.
За рік війни ми всі могли переконатися, що телеканали, які неначе змагаються один з одним, хто покаже найогидніший російський серіал, можна вговтати тільки законодавчими обмеженнями та суворим контролем за їх дотриманням. Ніякі вмовляння чи заклики до саморегуляції на канали не впливають.
Хто гальмує заборону російської пропаганди
Закон Княжицького-Денисенка «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України» (№1317), ухвалений у Верховній Раді 5 лютого, має нарешті захистити наш інформаційний простір від ворожого продукту. Зокрема, цей закон має заборонити всі фільми та серіали про російських силовиків. Але набуття законом чинності неприпустимо затяглося.
Наразі закон уже на фінішній прямій — справа за підписом президента. Але цьому передувала ціла епопея, пов’язана з шаленим спротивом антиукраїнських сил і дивними маніпуляціями довкола закону.
Після ухвалення закону, в той самий день, Вікторія Сюмар повідомила у фейсбуці, що депутати підтримали поправку Олега Ляшка, яка забороняє ВСІ фільми й серіали, зроблені в Російській Федерації — з 1991 року. Це підтвердив і співавтор закону Микола Княжицький.
Але наступного дня довкола закону почали відбуватися дивні речі. Пан Княжицький почав стверджувати, що закон забороняє всі російські фільми та серіали тільки з 2014 року, а з 1991 — лише російські фільми та серіали про силовиків. Чим викликана така дивна зміна позиції? Намаганням піти на компроміс із опонентами, щоб вони не блокували закон, чи чимось гіршим? Мотивація депутата Ляшка з його радикальною поправкою також викликає сумніви. Детальніше про голосування за закон 1317 можна прочитати тут.
Так чи інак, депутатів проросійського «Опозиційного блоку» цей закон не влаштовує ні в якому вигляді – тож вони поскаржилися на буцімто порушення реґламенту під час розгляду закону. 6 лютого депутати Бойко та Папієв зареєстрували проект постанови 1317-П про його скасування.
Можна досхочу ганити за це реґіоналів, та їх прокремлівська позиція давно очевидна. А от позиція голови ВР Гройсмана — дивує. Пан Гройсман зволікав із підписанням закону майже півтора місяця (!), пояснюючи це тим, що допоки постанову Бойка-Папієва не розглянуто, закон не можна підписувати. Коли ж на початку березня постанову мали нарешті розглянути, Папієв не з’явився до Ради на її розгляд і Гройсман цей розгляд знову відклав (хоча за свідченням депутатів другий співавтор постанови, Бойко, був у залі). Виходить, що за таким сценарієм будь-який прокремлівський депутат може заблокувати будь-який незручний для Кремля закон. Це просто нечувано!
Позавчора, 18 березня, постанову Бойка-Папієва нарешті успішно провалили, і Гройсман підписав закон та надіслав його на підпис президентові.
Маємо розуміти, що у ВР є доволі потужне олігархічно-телевізійне проросійське лобі, і це не тільки члени «Опозиційного блоку». Це добре видно з результатів голосування за законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення застосування санкцій до ліцензіатів за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення» (№1824), яке Рада провалила зусиллями депутатів із різних фракцій. Це лобі за будь-яку ціну намагається не допустити підписання закону Княжицького-Денисенка, або позбавити цей закон реальної сили — наприклад, обмеживши заборону лише 2014-м роком. Крім того, завдяки блокуванню закону, телеканали дістали можливість труїти українських глядачів російською пропагандою зайвих півтора місяця.
Надзвичайно важливо, щоб президент Порошенко не піддався тискові реґіоналів і невідкладно підписав закон, на який так довго чекало українське суспільство. Адже будь-яке намагання порозумітися з регіоналами — це абсурд!
По-перше, який компроміс може бути з ворогом, що одверто прагне знищити Україну? Дозволити йому не знищити, а лише скалічити? По-друге, закон Княжицького-Денисенка і так компромісний. Адже Україна має всі підстави взагалі заборонити весь ворожий контент на час війни та окупації. Це було б цілком логічно і позбавило б Україну багатьох проблем. Але політичної волі на це поки бракує.
В очікуванні свята
Коли законопроект Княжицького-Денисенка було подано до ВР, він був дуже сирим. Ми з однодумцями («Відсіч», експертне середовище) доклали чимало зусиль, щоб внести до нього потрібні поправки.
Зокрема, ми наполягали на розширенні дії цього закону на всі аудіовізуальні твори. Адже безглуздо забороняти тільки фільми, що прославляють російських військових, але не забороняти аналогічні теле- та радіопередачі чи пісні. Також ми наполягали, щоб під заборону потрапили й аудіовізуальні твори за участю рашистів, що підтримали окупацію Криму та путінську політику щодо України, відзначилися иншими антиукраїнськими заявами або діями.
З допомогою дружніх патріотичних депутатів деякі з наших пропонов були враховані. І тепер дуже важливо, щоб закон було підписано у неспотвореному вигляді й він почав діяти.
Заборона російського продукту не тільки захистить українців від впливу російської пропаганди, а й сприятиме розвиткові українського кіно. Телеканали будуть змушені шукати альтернативи російському продуктові.
Щоправда, самої заборони замало, бо кошти, що їх канали витрачали на російський продукт, можуть піти на закупівлю продукту з інших країн. Адже купити фільм чи серіал часто дешевше, ніж зняти його. Тому держава має подбати про певні заходи, що стимулювали б розвиток саме українського кіна й спонукали наші телеканали вкладати в нього кошти.
Слушною ініціативою виглядає стягнення з іноземного продукту, який транслюють українські канали, податку, що йтиме на розвиток українського кінематографа. Відповідний законопроект уже зареєстровано у Раді.
Крім того, є ризик, що українські канали вкладатимуть кошти в таке «українське» кіно, яке нічим не відрізняється від російського. Тому, щоб підтримати й розвинути своє кіно, яке було б справді українським за мовою та змістом, нам слід законодавчо визначити національний продукт, забезпечити преференції для нього й пильнувати, щоб його обсяги відповідали законодавчо визначеним 50%. Також треба подбати про рекламу й підтримку української кінопродукції в світі, забезпечити нашим кінематографістам можливість заробляти не в Росії. Давно на часі створення «Українського інституту», що пропагував би українську культуру за кордоном.
Та щоб свято українського кіна та української культури таки настало, суспільство має бути пильним, активно спрямовувати владу в правильному напрямі й надавати їй відповідне прискорення. А влада має нарешті прокинутись, позбутися згубної інерційності й почати робити те, чого українці від неї чекають.
* автор – член Експертної комісії з питань розповсюдження і демонстрування фільмів