Нещодавно у Львові можна було переглянути виставку «Кому належить краєвид? Торфовище». Вона стала частиною однойменного мультидисциплінарного проєкту. Також до нього увійшов подкаст «Мистецтво боліт. Торфовище» про різнобічне дослідження цього середовища. Центром уваги вчених та художників стало торфовище Білогорща, що є частиною львівського ландшафту.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Розташоване на півночі Львова, воно є заказником місцевого значення. Водночас це не гарантує його недоторканність. Досі воно сприймається просто як заболочена ділянка, яку можна осушити й забудувати. Натомість саме торфовище є не лише притулком для рідкісних птахів і тварин. Воно впливає на міський мікроклімат, водний баланс та є потужним джерелом ґрунтових вод. Також відіграє роль природного фільтра, який очищує воду від забруднень, важких металів та надлишку поживних речовин.
А що львів’яни знають про торфовища? Чи розуміють його безпекову й екологічну роль? Чи розглядають торфовище Білогорща як частину міського краєвиду? І до чого тут культура? Про різні аспекти цього цікавого та, відверто кажучи, несподіваного проєкту ми поговорили із заступницею директора ЛКП «Львівське радіо» та менеджеркою ініціативи Богданою Брилинською, а також із художником, куратором та керівником відділу «Дім 42» Володимиром Костирком.
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google
Ландшафт, який ми не помічаємо
Для багатьох людей це території, що асоціюються з сирістю, заростями, комахами та непридатною для господарювання землею. У міському уявленні вони нерідко постають як щось зайве, що потрібно впорядкувати, осушити або звільнити для забудови.
Саме таке сприйняття і стало відправною точкою для проєкту «Кому належить краєвид? Торфовище», який реалізувала команда ЛКП «Львівське радіо». Проєкт об’єднав виставку, подкаст, лекції, розмови, дослідницькі зустрічі та крокуючі лабораторії.
Його назва, що містить риторичне запитання, пропонує замислитися: хто має право визначати майбутнє певної території? чи повинна природа відповідати людським потребам? чи може ландшафт мати цінність незалежно від своєї господарської користі?
«Кому належить краєвид?» ‒ це спроба поставити під сумнів антропоцентричний погляд, за якого людина вважає себе головним власником землі та єдиним суб’єктом.
Почали ми з питання простого, набридливого, але такого, що просто неможливо було не поставити. Чому «Мистецтво боліт»? Адже сьогодні слово «болота» викликають чіткі та не надто приємні асоціації.
«Маємо дуже погану зараз асоціацію зі словом «болота». Але ми й далі називаємо наш подкаст “Мистецтво боліт. Торфовище” з дуже простої причини. Болото – це насправді той пейзаж, який містянам потрібен. Поки воно залишається мокрим (без кисню), воно рятує планету від потепління. Коли воно висихає і насичується киснем ‒ воно перетворюється на джерело парникових газів і пожеж. Осушування боліт у часи СРСР стало однією з найбільших трагедій Естонії. Це важливо знати. Тож ми асоціювали трішки інший краєвид, аніж у наших північних сусідів, з болотами. Це чудовий краєвид. Він містичний, він захоплює та затягує в себе. І ми дуже часто не цінуємо цього. Цей проєкт створений, щоб ми могли показати цей пейзаж, який належить нам, подивитись на нього під іншим фокусом», ‒ розповідає Богдана Брилинська.
Болотистий ландшафт ‒ це не щось чуже для міста, а простір, який потрібен мешканцям. Він може бути захопливим, якщо перестати дивитися на нього крізь усталені негативні асоціації.
Завдання проєкту полягало у тому, щоб змінити спосіб мислення. Замість запитання, що можна зробити з цією землею, проєкт пропонував спитати: чого ми не знаємо про неї, що вона дає місту та як ми можемо співіснувати з нею? Окрім того, наголошує Богдана Брилинська, якщо говорити про заболочену місцевість, то насамперед варто говорити про Балтію, країни якої є нашим вірним партнером та підтримкою, а не про країну-агресорку.
«Болото – це не чиясь конкретна власність чи щось негативне, навпаки. Тому ”Мистецтво боліт. Торфовище” ‒ це якраз намагання поговорити про болото у його природному значенні», ‒ додає вона.
Торфовище як частина міської екосистеми
Торфовища ‒ це особливі природні середовища, формування яких відбувається протягом тривалого часу. Вони регулюють водний режим і створюють умови для існування різноманітних видів. Їхня роль виходить далеко за межі самої заболоченої ділянки, адже стан таких територій впливає на довкілля.
«На земній кулі лишилося тільки 3% торфовищ. Проте їхня участь в очищенні атмосфери від CO2 та вуглецю складає 30%. Торфовищ стає щораз менше, відповідно, вуглецю стає більше. Одним з завдань нашого проєкту було донести інформацію про роль торфовища, змінити ставлення до нього. Мені самому було цікаво дізнатись, що вони є в межах міста. У нашому випадку вони обидва осушені, але не повністю. Є плани повернути їм вологу», ‒ каже Володимир Костирко.
Коли торфовий ґрунт втрачає воду, органічна речовина починає розкладатися, вивільняючи накопичений вуглець. Спроба зробити територію зручнішою для господарського використання може мати наслідки, протилежні очікуваним: замість збереження природних ресурсів люди створюють додаткове навантаження на довкілля, додає він.
Особливо гостро ця проблема проявляється під час пожеж. Висушений торф може тліти під поверхнею землі, через що вогонь складно виявити й загасити. Зовні територія іноді виглядає відносно спокійною, хоча під ногами вже тривають небезпечні процеси.
Учасники проєкту згадували випадки загоряння торфовищ у районі Дублян, наслідки яких відчували й мешканці Львова. Це був приклад того, як екологічна проблема перетворюється на проблему міської безпеки.
До чого тут мистецтво?
Важливою особливістю проєкту стало поєднання різних способів пізнання ландшафту. Одним з головних таких способів стала мистецька складова.
«Мистецтво є одним з методів привернення уваги. Важливим та дієвим інструментом. За посередництва мистецтва можна створювати теми, ставити запитання та шукати відповіді. І завдяки цьому привертати увагу до проблеми», ‒ зазначає Володимир Костирко.
Він наголошує, що саме мистецтво може привернути увагу до цієї території та сприяти її пізнанню, а головне – змінити ставлення до неї як до чогось зайвого.
«Мистецтво створює поле думання довкола теми боліт та торфовищ. І важливим також є подкаст, адже кожен епізод дещо змінює оптику того, як саме ми говоримо про торфовища та болота. Його ведуча Олена Груба намагалася створити різні погляди й певним чином вони також відображались в експозиції. Там агентність торфовища була дуже видимою. До неї можна було доторкнутись, подивитися з іронічної точки зору і не тільки», ‒ додає Богдана Брилинська.
Організатори не обмежилися виставковою експозицією чи популяризацією екологічних фактів. Вони створили простір, у якому наукове знання взаємодіяло з мистецтвом, філософією, соціологією та повсякденним досвідом мешканців.
Виставка в «Дім 42» не була сталою експозицією, вона поступово доповнювалася новими матеріалами. У неї інтегрувалася інформація, отримана під час досліджень і зустрічей. Так виникали нові теми, змінювалися акценти, а сам проєкт перетворювався на відкриту лабораторію, де дослідження тривало безпосередньо в процесі роботи.
«І в цьому був задум провести діалог між торфовищем і міською спільнотою. Мені видається, що сама спроба використання різних методів, зокрема філософського та мистецького споглядання в цьому проєкті, дала можливість трішки розхитати сприйняття торфовища, виключно з екологічної точки зору», ‒ вважає Богдана Брилинська.
Саме мистецькому сприйняттю ландшафту був присвячений п’ятий епізод подкасту, у якому взяли участь куратор Борис Філоненко та художник Андрій Лінік.
«Ми не змінювали середовище. Хоча дуже часто культура – це те, що перетворює. А тут ми скоріше змінювали те, що ми знаємо про нього», ‒ розповідає Володимир Костирко. У деяких країнах є цілі субкультури, інспіровані болотами. Наприклад, в Ірландії проводять кінофестиваль таких фільмів.
«Коли я приїхала до Естонії, то спершу мене повезли на болото. Там були поетичні читання, присвячені йому. Тобто я приїжджаю до країни і перше, що я бачу, – це болото. Тобто воно нас ще в містичному сенсі трохи переслідувало», ‒ ділиться Богдана Брилинська.
А що з містикою на наших болотах? Володимир Костирко вважає, що нашому ландшафту вона не притаманна.
«Ми збирали голоси на цю тему. І там не було жодної подібної згадки. Болото, як болото. Найгірший ґатунок землі, яку треба забудовувати. Хоча містична складова є в субкультурах інших територій, у шотландських чи ірландських. Цікаво, що ці субкультури досить молодіжні», ‒ міркує він.
Окреме місце у проєкті посіли крокуючі лабораторії ‒ формат, відомий як Walking Labs. Його суть полягає в тому, щоб досліджувати територію через безпосередню присутність: спостерігати за ландшафтом, фіксувати зміни, слухати фахівців, обмінюватися враженнями та збирати знання під час руху.
Звичайна прогулянка за таких умов стає дослідницькою практикою. Людина не просто проходить повз дерева, траву чи воду, а вчиться помічати зв’язки між ними, звертає увагу на деталі та співвідносить побачене з науковими поясненнями.
Так місце, яке зазвичай викликає тривогу, може стати предметом уважного спостереження. Невідоме переставало бути лише джерелом страху й перетворювалося на простір для дослідження, зокрема і засобами мистецтва.
Кліщі, бобри та право природи бути незручною
Однією з найцікавіших тем проєкту стала так звана «тривожна фауна» ‒ живі організми, які часто викликають у людей страх або відразу. Зокрема (і також доволі несподівано), у центрі уваги опинилися кліщі. Вони навіть стали героями одного з випусків подкасту.
Ця розмова виявила ширшу проблему: люди схильні оцінювати природу за критерієм власного комфорту. Те, що викликає страх, – здається небажаним і його нібито варто усунути. Проте існування організмів, які не подобаються людині, не означає, що природне середовище є поганим.
У третьому епізоді подкасту ведуча спілкувалася з психоаналітиком і автором Юрком Прохаськом та акарологом Габріелем Гуштаном. Вони розглядали страх перед кліщами як можливість поговорити про людське ставлення до природи, яка не підпорядковується нашим очікуванням.
Іншим прикладом відкритого дослідження стали бобри. На початку проєкту була інформація про їхню присутність на торфовищі Білогорща, однак підтверджених спостережень за самими тваринами учасники не мали. Під час однієї з лабораторій вдалося сфотографувати погризене дерево ‒ можливий слід діяльності бобрів.
Ця знахідка стала приводом для розширення виставки та розмови про межі людського знання. Ми можемо не бачити тварину безпосередньо, але помічати сліди її присутності. Відсутність очевидного спостереження ще не означає відсутності життя.
Такі приклади демонструють важливість мистецького підходу до дослідження. Він дозволяє не лише подавати готові висновки, а й залишати простір для запитань, припущень і несподіваних відкриттів. Мистецтво в цьому випадку не замінює науку, а допомагає розширити межі уваги та побачити те, що зазвичай залишається поза людським сприйняттям.
Не лише Галичина: інший погляд на територію Львова
Проєкт також дав змогу переосмислити географічну та культурну ідентичність регіону. На думку вчених, північна частина міста належить до території Малого Полісся. Торфовища нагадують, що ландшафт Львівщини – різноманітніший, аніж звичні уявлення про нього. Вони пов’язують місто з ширшим природним регіоном, а також відкривають можливість для культурного діалогу з місцевостями, де болотисті території посідають помітне місце в колективній пам’яті та мистецтві.
Під час підготовки проєкту команда зверталася до досвіду країн Балтії, Польщі, Ірландії та Великої Британії, де торфовища й болота стають темами мистецьких практик, поезії, кіно та екологічних дискусій. Зокрема, як уже згадувалось, в Естонії болотисті ландшафти можуть бути не периферією, а важливою частиною культурного досвіду.
Це порівняння допомагає побачити, що негативне сприйняття боліт не є єдино можливим. Те, що в одному контексті вважають непридатною землею, в іншому може бути джерелом натхнення, ідентичності та суспільної уваги.
Але завдання львівського проєкту полягало в тому, щоб почути власну територію, її історію, особливості та людей, які живуть поруч із нею.
Між небажаною землею і простором свободи
Окремий вимір дослідження відкрили розмови з мешканцями Білогорщі та Дублян. Торфовище може бути цінним природним середовищем для фахівців, однак для частини місцевих жителів воно є незручним сусідством.
Таке ставлення не виникає на порожньому місці. Воно пов’язане з повсякденними потребами, звичками та тим, як люди звикли оцінювати міський простір. Якщо територія не має очевидної функції, її часто сприймають як невикористаний ресурс. Водночас відсутність забудови може створювати зовсім інший досвід.
У розмовах про Білогорщу прозвучала думка, що для молодих людей торфовище іноді стає місцем, куди можна втекти від контролю та повсякденних обмежень. Воно залишається територією, яка не повністю підпорядкована встановленим правилам міського життя.
Подібний досвід знайомий багатьом мешканцям міст: незабудовані поля, пустирі, занедбані береги річок або зарослі ділянки стають місцями самостійного відкриття світу. Вони можуть не мати офіційно визначеної функції, проте дають простір для свободи, зустрічей і власних маршрутів.
У першому епізоді подкасту соціологиня та дослідниця Центру міської історії Наталя Отріщенко розглядала так звані «непрестижні» міські ландшафти ‒ території, які не відповідають звичним уявленням про впорядковане місто. Це болота, торфовища, пустирі та занедбані береги, які начебто не виконують конкретної функції, але продовжують жити власним життям.
Визнати цінність таких місць означає відмовитися від переконання, що кожен клаптик землі повинен бути освоєний, забудований або перетворений на інфраструктуру. Іноді збереження простору без жорстко визначеного призначення є не ознакою занедбаності, а умовою існування різноманітних форм життя.
Пам’ять ландшафту та досвід війни
Торфовища мають значення не лише для екології та повсякденного життя, а й для розуміння історичних подій. У межах проєкту учасники звернули увагу на досвід Ірпеня, де заболочені території відіграли важливу роль у стримуванні просування російських військ під час повномасштабного вторгнення.
«І в нас якраз це була одна з частин виставки, присвячена Ірпеню в контексті війни», ‒ говорить Володимир Костирко.
Цей приклад показує, що природний ландшафт не можна оцінювати винятково за його зручністю для людини. Те, що в мирний час може здаватися перешкодою для пересування чи забудови, за певних обставин стає важливим чинником безпеки. Отже, природні території не є пасивним тлом, на якому відбувається людське життя. Вони впливають на те, як функціонує місто, як воно реагує на небезпеки та які можливості має для адаптації до змін.
Історія торфовища Білогорща також свідчить про те, наскільки вразливими можуть бути природні середовища до політичних та господарських рішень. За матеріалами проєкту, у 1937 році ця територія отримала статус пам’ятки природи, однак після приходу «освободітєлєй» її охоронний статус скасували. Саме торфовище тоді осушили, частково використовуючи землю для дачних ділянок і видобутку торфу.
Ця історія нагадує, що наслідки людських рішень можуть відчуватися десятиліттями. Тому питання збереження торфовищ стосується не лише екологічної доцільності, а й відповідальності за майбутнє міста.
Що далі: від торфовищ до води
«Кому належить краєвид? Торфовище» стало спробою об’єднати різні типи знання про територію, яка розташована у місті, але часто залишається поза його увагою. Виставка та п’ять епізодів подкасту «Мистецтво боліт. Торфовище» дали змогу розглянути це середовище з екологічної, соціологічної, філософської та культурної перспектив.
Ведучою й авторкою подкасту стала Олена Груба ‒ дослідниця філософії техніки та менеджерка програмних напрямків «Дім 42». До розмов долучилися науковці, митці, дослідники міського простору й представники місцевих спільнот. Проєкт реалізували ГО «Центр регіональних ініціатив “Астрея”» спільно з ЛКП «Львівське радіо» у рамках програми «Відповідальність бути / Responsibility to Be» від Українського культурного фонду та Львівської міської ради.
Партнер проєкту Культура – компанія blago – прагне допомагати мешканцям відчувати себе людиною, яка живе в сучасному місті, де все під руками та миттєво доступне. Компанія існує, щоб розвивати технології, які будуть покращувати майбутнє міського життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Важливим результатом стала не лише зібрана інформація, а й новий спосіб говорити про природу. Торфовище перестало бути виключно об’єктом екологічної проблеми та стало простором, у якому перетинаються наукове знання, культурні практики та повсякденне життя й розвиток міста.
Наступним напрямом роботи команда визначила воду. Ця тема логічно продовжує розмову про торфовища, адже вода є основою їхнього існування та важливим чинником екологічної стійкості міста. Водночас питання води виходить далеко за межі одного природного середовища й спонукає замислитися над геологією, рельєфом та історією території, на якій розташований Львів.
У цьому сенсі проєкт пропонує не готову відповідь, а спосіб уважніше дивитися на навколишній світ, зокрема й через мистецтво. Щоб змінити ставлення до природи, потрібно навчитися помічати її там, де ми звикли бачити порожнечу, незручність або загрозу.