Розгул сепаратизму, відверті заклики до порушення територіальної цілісності держави, апелювання до іноземної країни здійснити військову агресію проти України, глум над національними символами, побиття і приниження українських громадян організованими бандами. Ось така реальність «несподівано» проявилася у кількох східних областях суверенної України.
Зрозуміло, що за останнє десятиліття Україна тільки зовнішньо нагадувала державу, а правління Віктора Януковича перетворило її майже на бутафорію. Проте ось уже місяць, як режим Януковича повалено і влада перейшла до рук патріотів. Але знову починають діятися якісь дивовижні речі. Люди масово записуються в Національну гвардію, щоб боронити свою країну, рівень патріотизму сягає небачених вершин, а державні служби, які мали б поборювати сепаратизм, зазіхання на суверенітет і цілісність країни, – бездіяльні. У чому ж криється причина такої алогічної поведінки?
Служба неБезпеки України
Усім відомо, що відповідальною за цілісність і безпеку нашої держави є Служба безпеки України. Стаття 2 закону «Про Службу безпеки України» так визначає завдання української спецслужби:
На Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.
А тепер пригляньмося конкретніше до того, які завдання СБУ виконала, а які ні. Найголовнішим завданням будь-якої спецслужби є захист суверенітету і територіальної цілісності держави. СБУ з цим завданням не впоралася. Навіть навпаки, якщо мені не зраджує пам’ять, то СБУ Автономної Республіки Крим не те, що не чинила опору іноземним окупантам, вона спокійно перейшла на бік цього окупанта. Не можу нічого конкретного сказати про захист економічних інтересів України, але навіть дилетантові видно, що СБУ не захистила «законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб». Як це можливо? А так і можливо, якщо люди, котрі мали дбати за безпеку держави, своєю її не вважали. Вони ставилися до незалежності як до тимчасового непорозуміння, яке рано чи пізно мало бути виправлене.
У чому ж криється причина такої «байдужості» СБУ до долі своєї країни? Можливо, Україна тримала свою спецслужбу в «чорному тілі» і постійно недофінансовувала? Може, не дбала про офіцерський склад, і він мусив шукати приробітку десь зовні? Ні, якщо заглянути в держбюджет України на 2013 рік, то побачимо, що державній скарбниці утримання спецслужби обійшлося у 3 мільярди 452 мільйони гривень. До слова, бюджет усієї Національної академії наук України, зі всіма її фундаментальними дослідженнями, виявився меншим на 202 мільйони. Крім того, співробітники СБУ мали цілу низку пільг та субвенцій з державного бюджету. Наприклад, на оплату житла, квартплату, споживання тепла, електроенергії і води. Офіцерський склад СБУ забезпечували пільговим санаторно-курортним лікуванням, безкоштовним медичним лікуванням у відомчих клініках. Службі безпеки Україна будувала і купувала житло. А якщо до всього додати, що офіцери СБУ мали право йти на пенсію в 45 років, лягаючи тягарем на пенсійний фонд, то й взагалі вимальовується якась така синекура, а не спецслужба. Або ж ті, хто приймав бюджет держави і розробляв закони про спецслужбу, хотіли банально від неї відкупитися, щоб і надалі безкарно прокручувати свої оборудки. Як випливає із гармонії, що панувала донедавна у відносинах між спецслужбою і бандитами на найвищому державному рівні, такий пакт проти власного народу їм все-таки вдалося укласти.
Взагалі, стільки пільг та преференцій у спецслужби виглядають дивними, якщо не підозрілими. Роздутий до неможливого апарат, коли у всіх областях і більших районах є свої відділи та управління СБУ. До речі, символом того, що нічого з пріснопам’ятних радянських часів не змінилося, є монументальні будівлі старого КДБ. СБУ не відмовилася ні від одного приміщення старого КДБ, який, як відомо, виконував також функції політичної поліції. У мене завжди викликало здивування питання, для чого українській спецслужбі стільки приміщень, хто там сидить? Також виникає запитання, чому збережено інститут так званого кураторства у вишах та державних органах? Для чого СБУ дублювання функцій МВС та прокуратури? І взагалі, для чого все це марнотратство? Хіба що справді мова йде про подальше виконання функцій таємної внутрішньої поліції, яка ретельно стежить за настроями громадян і вірно служить правлячій кліці. Тільки цим можна виправдати існування цілої армії спецслужб та просто казкове фінансування.
Дивною виглядає не тільки роздутий штат спецслужби, але й час виходу на пенсію її офіцерів. Чоловік у 45 років перебуває у самому розквіті сил, він ще може років з двадцять працювати. Можливо, хтось справді подбав про те, щоб наводнити суспільство такими молодими пенсіонерами зі спеціальними знаннями і вміннями. Бо «амортизація» офіцерів спецслужби може наступити хіба що в країні, яка перебуває у стані війни. Адже, як відомо, до недавнього часу Україна ніби не перебувала у стані війни, та й тієї праці до сьомого поту не особливо видно. Де ж так втомлюються ті наші офіцери? А може, втома настає від постійної підкилимної боротьби в середині Служби? Може, на офіцерах позначається надмірна психологічна напруга від кришування контрабанди, нелегального бізнесу та потужних конвертаційних центрів? Тоді їм треба перепочити в зовсім іншому місці, яке для них може забезпечити пенітенціарна служба.
Одним словом, мільярди, надарма викинуті на безпеку держави, та економічна і суспільно-політична шкода від такої Служби безпеки, до всього не здатної виконувати свої прямі завдання та обов’язки, і є тією великою загрозою українському суверенітету. Особливо, якщо взяти до уваги слова одного «фейсбучного» інтелектуала, який так сформулював правоохоронну систему України: МВС – бандити під контролем СБУ, а СБУ – під контролем ФСБ». Ключове у цій фразі слово «ФСБ». Якщо уважніше приглянутися до останніх подій у Донецькій, Луганській та Харківській областях, то виникає стійке враження, що СБУ там взагалі не існує, а якщо й існує, то не підпорядковується Києву. Міністр внутрішніх справ Аваков заявляє, що «до крові» вони не допустять, але порядок там наведуть. Так, МВС – це засіб наведення і дотримання порядку. Хоча ми добре знаємо, що з чистотою в лавах української міліції не склалося, і на неї ніхто особливої надії не покладав, особливо після «подвигів» «Беркуту» в Києві. Але в Україні є спеціальна служба, яка мала б працювати на випередження і завчасно запобігати можливим ексцесам. Проте, напевно, покладати великі сподівання на СБУ в цьому плані не варто…
Вовки в овечій шкурі
Не хочеться поширювати панікерські настрої, але громадянам України, напевно, краще знати гірку правду: СБУ ніколи особливо і не дбала про безпеку нашої держави. За всі 23 роки вона, на жаль, так і не стала українською. Пригадаймо осінь 1991 року. Тоді, за одну ніч, одіозний КДБ УРСР, який був покликаний безкомпромісно боротися зі всім українським, одним указом перетворився на Службу національної безпеки України. У новій Службі роками залишалися на своїх посадах старі «кадебешні» кадри, які ретельно підшуковували собі гідну заміну. Не можу заперечити, що серед старих кадрів було багато спеціалістів з розвідувальної справи і кваліфікованих людей у сфері безпеки. Але радянський КДБ був перш за все внутрішньою політичною поліцією, яка боролася проти найменших виявів української національної свідомості. Ці люди, щоб потрапити на службу в Комітет, мали бути кришталево чистими перед Комуністичною партією і Радянською державою, служити якій клялися до останнього подиху.
Трансформування репресивного і, по-суті, глибоко антиукраїнського КДБ в СНБУ є свідченням того, що насправді радянську пуповину Україна так і не насмілилася тоді перерізати. Сама УРСР плавно перетекла у заповідник комуністичної номенклатури, і так само старі комуністичні карально-репресивні органи, прикрившись приставкою «національний», продовжили працювати. Суті це не змінило. А головне, ніхто навіть не подумав про докорінне переформатування цих важливих державних органів. Причин цьому багато.
Першою і, напевно, найбільш вагомою причиною була таємна пов’язаність багатьох тодішніх політичних активістів та державних діячів із радянськими спецслужбами. Будучи депутатами Верховної Ради, ці люди добре знали, яким компроматом на них володіє всесильна Контора. Ліквідувати за прикладом Балтійських республік КДБ і заснувати свою, нехай на початках і не таку вже компетентну спецслужбу цим діячам завадив страх за своє майбутнє і подальшу кар’єру. Завадив страх перед повним відкриттям архівів спецслужб. Були й такі, які казали, що вільний доступ до архівів КДБ призведе до вибуху громадянської війни, до проливання рік крові. Чомусь нічого схожого не сталося ні в Польщі, ні в Литві, ні в Естонії. Навпаки, своєчасно проведена люстрація відсторонила від прийняття рішень тих осіб, якими, використовуючи компромат, можна було й надалі маніпулювати.
Однією з перших помилок нової української влади було те, що право доступу до важливої персональної інформації про політичних активістів та державних діячів і надалі було монополією старих «кадебістських» кадрів, які залишилися сидіти практично в тих самих кабінетах. Багато хто з цих кадрів так ніколи і не сприйняв факт існування незалежної України. Вони по-справжньому присягали на вірність іншій державі, вони знали, хто їхні справжні вороги, і не збиралися нічого змінювати у своїх переконаннях. Такі собі законсервовані «вовки в овечій шкурі». Правда, ніхто з них особливо і не крився. Дійшло до того, що виконувач обов’язків СНБУ 1991 р. Микола Голушко не просто переїхав до Москви, прихопивши зі собою надзвичайно важливі документи, але й відразу очолив спецслужбу Росії. Тобто закритість доступу до архівів КДБ, відсутність люстрації, збереження основного складу старого КДБ на службі в СБУ та збереження у таємниці цілої армії колишніх стукачів та сексотів стали основними причинами багатьох наступних невдач Української держави.
Як показало життя, СБУ не тільки не розпрощалася зі старою радянською традицією, вона й надалі залишилася під своєрідним патронатом російських спецслужб. І головне, що для багатьох українських офіцерів-спецслужбістів головним зовнішнім ворогом так і залишився міфічний «Захід», а «своєю», на жаль, агресивна і реваншистська Росія. Тому ні в кого з СБУ навіть не виникло підозри, коли з початком президентства Віктора Януковича до СБУ ледве не офіційно були приставлені російські куратори. А чому протестувати? Вони ж свої. Разом вчилися в Москві, та й переконання збігаються. Але питання, чому в українських опозиційних політиків не виникло спротиву проти перенаправлення коштів державного бюджету із армії на спецпідрозділи МВС та СБУ, що прямо вказувало на перетворення України на авторитарну поліцейську державу? Так само під питанням є дивовижний спокій: чому всі мовчали, коли Віктор Янукович обсаджував російськими офіцерами силові органи України, зокрема коли призначав керівником СБУ Олександра Якименка, який, можливо, навіть українського громадянства не мав?
Саботаж жирних котів
Здавалося б, з поваленням режиму Януковича більшість проблем мала зникнути. При владі – всі патріоти. Україні вдалося зберегти цілісність принаймні на своїй материковій частині. Завдяки міжнародному тискові та санкціям вдалося загальмувати російську агресію на материк. Росія змінила тактику і задіяла своїх агентів впливу, щоб дестабілізувати ситуацію на південному сході держави. Активізувалися проросійські сепаратистські елементи в самому регіоні. Вони захоплюють адміністрації, плюндрують українські державні символи. Максимально цих активістів назбирується близько двох тисяч на обласний центр. А СБУ дивним чином демонструє свою безпорадність. Складається враження, що керівник СБУ Валентин Наливайченко не знає, як підступитися до своїх підлеглих, щоб вони нарешті почали виконувати свої посадові функції.
Може бути кілька варіантів такої поведінки «есбеушників». Перший: обласні управління СБУ на південному сході перенасичені інфільтрованими агентами ФСБ. Другий: обласне керівництво СБУ не відчуває особливої симпатії до України і сподівається піти шляхом кримських «колег», тобто чекає моменту, коли Владімір Путін або ж анексує ці області, або Росія за допомогою своєї агентури викличе безпорядки і «переламає» українську владу, змусивши її погодитися на регіональні референдуми. В обох варіантах проглядається неприхований саботаж розпоряджень з Києва. Третім, так само дуже ймовірним є варіант професійної непридатності працівників СБУ. Останній варіант можна було б детальніше розглянути, особливо з огляду на те, як поводилася СБУ останні півроку.
Навіть якщо змиритися з фактом, що все вище керівництво СБУ захопили офіцери російського ФСБ, у когось із українських офіцерів таки мали залишитися честь, гідність та вірність присязі? Невже ніхто не фіксував тих загроз і небезпек, які насувалися на нашу країну? Якщо ні, і наш єдиний шанс зберегти державний суверенітет покладається на нас, простих громадян, то виникає питання: а для чого ми тоді видавали такій спецслужбі мільярди гривень з державного бюджету. Якщо план стабілізації ситуації на південному сході полягає в тому, що місцеве населення має самоорганізуватися за прикладом столиці і самотужки навести лад у регіоні, то вже можна починати процедуру ліквідації СБУ. Оскільки від неї не те, що нема ніякої користі, від неї можна тільки шкоди чекати.
Новий-старий керівник СБУ Валентин Наливайченко мав би тепер зайняти дуже жорстку позицію і просто вимагати неухильного виконання його наказів і розпоряджень в Донецьку, Луганську та Харкові. Тамтешні офіцери СБУ мають із шкіри лізти, щоб ті накази виконати, інакше будуть звільнені без права на спеціальну пенсію та пільги. І без права будь-коли працювати в державних органах. І взагалі, всі без винятку співробітники СБУ у всіх областях мають знати, що після стабілізації ситуації в Україні, до якої вони ще можуть долучитися, буде проведена люстрація і повна реорганізація Служби безпеки. Що свою профпридатність вони мають доводити вже і негайно. Відсидітися не вдасться, а саботаж тільки ускладнить їхню долю.
Підсумовуючи, можна сказати, що всі ці негаразди, які сталися з Україною, родом ще з далекого 1991 року, коли слабкі і недосвідчені національні демократи так і не наважилися повністю розірвати з радянським минулим, відтяти зв’язок із тоталітарно-репресивною системою. Їм здавалося, що без всесильної Служби безпеки їм не здолати бурхливої переправи у незалежність. Вони побоялися повністю поміняти коней на переправі. Тому тепер, у цей вирішальний час, українці просто не мають права вирушити в майбутнє на старих «кадебешних» росінантах.