Мешканці вірменської столиці щовечора збираються на вулиці Хоренаці поблизу поліційного полку, захопленого шибайголовами з організації «Сасна црер» (збройне крило руху «Установчий парламент»). На знак солідарності з нападниками були організовані нічні демонстрації центром міста. Натовп, з одного боку, намагається своєю присутністю захистити шибайголів перед штурмом поліції (і водночас ґлорифікує бойовиків, котрі захопили поліційну дільницю), а з другого боку – висловлює свій гнів щодо вірменської влади.
Саме владі більшість вірмен приписує провину за ситуацію, що склалася. Брак реального впливу суспільства на політичне життя Вірменії призвів до крайньої фрустрації та відчайдушної акції зі застосуванням зброї (внаслідок дій шибайголів один поліціант загинув, число поранених з обох сторін продовжує зростати). Проте мало хто ставить запитання, яка альтернатива чинній владі.
«Серж повинен піти!»
Однією з вимог шибайголів з «Сасна црер» є негайна відставка президента Сержа Саргсяна. Гасло це падає на благодатний ґрунт: для значної частина вірменського населення Саргсян є втіленням зла і причиною будь-яких негараздів та зловживань. Від самого початку він не мав сильної соціальної підтримки. Президентське крісло він уперше посів після перемоги на виборах 2008 року. Їхній результат був опротестований вірменами, котрі масово вийшли на вулиці. Протести тоді брутально придушила поліція, десять осіб загинуло.
Тому важко було б очікувати, щоб президент користувався широкою симпатією. Вимога його відставки з'являлася неодноразово під час менших та більших демонстрацій, які регулярно відбуваються у Єревані. Потенційно найзагрозливішими для правлячого табору були протести, пов’язані з підвищенням тарифів на електроенергію, які проходили в країні у червні та липні минулого року. Як і раніше, можновладці вийшли зі ситуації переможцями, проте гасло «Серж має піти» повторювалося відтоді рефреном. Воно уособило в собі настрої вірменського суспільства, що дуже небезпечно для Саргсяна і його оточення. Водночас критики влади лише концентруються на цьому гаслі, не ускладнюючи собі життя спробами відповісти на запитання: якщо не Серж, то хто?
Брак чітко сформульованих вимог та очікувань є найбільшою проблемою вірменських протестів. І під час цьогорічних мітингів, і під час минулорічних протестів проти підвищення тарифів не відбулося публічної дискусії про те, в якій країні хотіли б жити громадяни Вірменії та як поліпшити їхнє становище. Усунення Саргсяна не вирішить проблеми вірмен, 30-40 відсотків котрих живе за межею бідності. Заміна одного олігарха на іншого (котрого?) не зупинить масової еміграції і не зменшить шаленого соціального розшарування. Досі так ніхто й не запропонував програми соціально-політичних реформ в країні.
Жодного клаптика землі
Головною і для «Сасна црер», і для всього вірменського суспільства є проблема Нагірного Карабаху. Цьогорічна «чотириденна війна» на початку квітня показала вірменам, що вони не можуть сподіватися на підтримку своїх традиційних союзників (незважаючи на протести Єревану, Росія продає зброю Азербайджану), їхня країна не має сильних позицій на міжнародній арені, а армію роздирають внутрішні проблеми. Актуальні перемовини між Вірменією та Азербайджаном мають завершитися підписанням плану врегулювання конфлікту. Цей варіант означав би потребу компромісу, тобто Єреван мав би зробити «крок назад», до якого над Разданом не має суспільної згоди.
Відмова від окупованих територій (районів Азербайджану навколо Нагірного Карабаху) розглядається як зрада. Шибайголови з «Сасна црер» і їхній лідера Жирайр Сефілян не погоджуються на жодні територіальні поступки противнику, а нападом на поліційну дільницю вони зайвий раз наголосили на своїй позиції. Таким чином ситуація, яка, здавалося б, є тільки внутрішньою проблемою Вірменії, може мати серйозні наслідки в регіональному масштабі. І так несхильна до компромісу вірменська влада тепер тим більше виявиться неготовою йти на поступки у перемовинах. Це, своєю чергою, може поставити під загрозу шанси на вироблення мирної угоди між конфліктуючими країнами і спричинити зрив діалогу. У крайньому разі справа може навіть дійти до загострення конфлікту (включно з відновленням реальної війни) у Карабасі.
Потенціал та енергія натовпу, який протестує на вулиці Хоренаці й на площі Свободи, виявилися трансформованими у порожні гасла, які стосуються внутрішньої і зовнішньої політики. З іншого боку, їх використовують, щоб розпалювати конфлікт і торпедувати нагірно-карабаські перемовини. Це викликає великі емоції, але зрештою не принесе бажаного результату розчарованому суспільству.
Текст опубліковано у межах проекту співпраці між ZAXID.NET і польським часописом Nowa Europa Wschodnia. Попередні статті проекту: Україна – ЄС: гарячий фініш переговорів, Україна – втеча від вибору, Східне партнерство після арабських революцій, У кривому дзеркалі, Зневажені, Лукашенко йде на війну з Путіним, Між Москвою й Києвом, Ковбаса є ковбаса, Мій Львів, Путін на галерах, Півострів страху, Україну придумали на Сході, Нове старе відкриття, А мало бути так красиво, Новорічний подарунок для Росії, Чи дискутувати про історію.
Оригінальна назва статті: Konflikt i pustka („Nowa Europa Wschodnia”)