Сімон Островський (Simon Ostrovsky) — журналіст американського інтернет-видання VICE News. З початком російської агресії він працював у Криму, а потім на сході України.
Його фільм Selfie Soldiers: Russia Checks in to Ukraine (“Селфі-солдати: Як росіяни видають свою присутність в Україні”), опублікований нещодавно, за тиждень набрав в Youtube біля мільйону переглядів. Такий резонанс зумовлений тим, що своїм розслідуванням Островський у досить простий, проте неочікуваний спосіб довів присутність на сході України російської армії. Впродовж трьох місяців Сімон спостерігав за сторінкою у “вконтакте” російського солдата з Бурятії, який викладав туди свої фото під час військової служби. Журналіст відстежував по фотографіях усі місця з маршруту російських солдат і, рухаючись за ними, робив аналогічні світлини. Про свій фільм він говорить як про краплину у відро з фактами російської присутності у війні на сході України і сподівається, що його розслідування допоможе пришвидшити її закінчення.
На кінцевому етапі роботи над фільмом Островський отримав повідомлення від МЗС Росії про те, що йому відмовлено в отриманні журналістської візи.
В інтерв'ю Zaxid.net журналіст розповів про те, чому розпочав своє розслідування, чому діяльність російських ЗМІ у західних країнах треба обмежити і якою є справжня мета Росії у війні в Україні.
- Сімоне, ідея фільму Selfie Soldiers дуже проста і логічна. Напевно, це й зумовило такий його резонанс. Як виникла ця ідея?
- Мені хотілося знайти спосіб довести те, що учасниками військового конфлікту на сході України є російські війська. І хоч всі давно це знали, але було дуже складно доказати. І мені, як журналісту, який повинен завжди надавати достовірну інформацію, набридло постійно обмовляти те, як називаються військові сили з російського боку: «сепаратисти», «проросійські сили», «проксі сили», «підтримувані росією сили» і т.д.
- Що саме було найскладнішим у процесі розслідування?
- Найскладнішим було знайти ті місця, де зроблені фотографії. Люди ж бо не вірять тому, що бачать в інтернеті. Якщо виставити фото з мого дослідження у фейсбуці, сказавши, що ось це приклад того, як російський солдат воює в Україні, то 50% не повірить, що це реальний факт. Щоб упевнитися, що фото ці справді зроблені в Україні, мені потрібно було самому з'їздити туди та зробити такі ж фото з собою на тому ж місці.
Мені помогли знайти місце, де були зроблені ці фото, дослідники із Bellingcat (міжнародна група цивільних журналістів, які, використовуючи відкриті джерела і соціальні ЗМІ, досліджують збиття малайзійського Боїнга-777 біля Донецька, – В.М.) і проект Atlantic Council (неурядова організація, яка займається міжнародними відносинами держав атлантичної спільноти, – В.М.). Вони написали доповідь, включили інформацію про того ж солдата, про якого я вів розслідування, і ми ділилися інформацією. Вони помагали мені із геолокацією фотографій, які увійшли у цю доповідь.
- Чи став Ваш фільм таким же гучним у США, як і в Україні? Чи, можливо, тема України зараз там перебуває у тіні теми Ісламської держави?
- Гадаю, що цей фільм є цікавим на Заході не тому, що він про Україну. А через те, що у ньому показано, як через соціальні мережі можна дізнатися про те, чим займаються різні держави. Він продемонстрував людям, що вони самі можуть відстежити, як держава намагається провести таємну військову місію і як вона цю місію провалює через існування соцмереж. Мені здається, що сама тема України справді вже не настільки тут цікава. А ось тема соціальних мереж і наших відносин з державою буде цікавою завжди.
- Чи достатньо, на Вашу думку, робить Україна на міжнародній арені для того, щоб Росія визнала свою участь?
- Думаю, що Україна робить все для того, аби розповісти світу, що Росія воює на Донбасі. Інша справа, що російські громадяни не роблять достатньо, щоб закликати власну владу до більшої прозорості. Бо попри різні ставлення до цієї війни багато хто в Росії хоче, щоб їхня держава їм не брехала.
І конфлікт в Україні справді не можна буде вирішити, поки Росія не зізнається у своїй участі. Адже неможливо вирішити проблему, не визнавши її.
- Чи можна Ваш випадок із невидачею журналістської візи через розслідування порівняти із випадком кореспондента The Guardian Люка Гардінґа, якого видворили з Росії після його критичних текстів про Путіна?
- Порівнювати можна, але я вважаю, що через те, що я зняв цей фільм, мені лише офіційно заявили, що не видадуть журналістську візу. Річ у тому, що на свої багаторазові звертання я не отримував від МЗС Росії ніякої відповіді, як і ніякої візи. Останній раз журналістську візу я мав на Олімпійських іграх в Сочі. Як правило, вони не відповідають. Зазвичай ніколи не кажуть «Ні», просто небажаним людям не говорять «Так». А цей фільм для співробітників міністерства іноземних справ, напевно, став останньою краплею, бо вони врешті написали мені в мейлі, що я цієї візи не отримаю.
- Як ви ставитеся до думки, що багато іноземних журналістів в Росії через деякий час роботи стають лояльними до політики Кремля: хтось підпадає під вплив пропаганди, хтось свідомо стає «волтером дюранті»?
- Абсолютно не погоджуюся з такою думкою. Мені здається, що у багатьох українських блогерів і так званих журналістів, журналістів-«патріотів», є якась параноя щодо того, як висвітлюють на Заході конфлікт в Україні. Вони стали абсолютно ангажованими і не можуть відсторонено бачити те, що коїться у їхній країні і в Росії. Вони загубили здатність об'єктивно розуміти те, що відбувається навколо них. І коли читають неприємні їм речі, написані західними журналістами, то вважають, що ті написали так через те, що стали проросійськими чи путіністами. Насправді так буває дуже рідко. Є лише одиниці журналістів із західних медіа, які справді необ'єктивні через те, що працюють на російські державні канали.
- У Європі і США російські медіа без будь-яких перешкод продукують свою пропаганду. Навіть постійно розростаються новими проектами. Чому щодо цих ЗМІ немає ніяких санкцій?
- Я вважаю, що проблема не в тому, що російські журналісти займаються пропагандою на території інших країн. Вона у тому, що в той час як російським журналістам є вільний доступ в такі країни, як Америка і Великобританія, така ж свобода для роботи західних ЗМІ не надається в Росії. І саме в цьому аспекті має бути змінена політика США чи Великобританії. Ми не повинні закривати доступ до інформації для людей, котрі не погоджуються з нашою точкою зору чи з точкою зору держави через їхні інакші погляди. Закривати доступ для них потрібно тільки через те, що вони не відкривають доступ для нас. Щоб це було дипломатичною ситуацією, а не якоюсь оцінкою роботи їхніх медіа. Вони мають право говорити все, що хочуть, навіть якщо це неправда. Мені здається, що в Америці свободу слова дуже сильно захищає конституція, і так має бути.
- Навіть якщо це неправда і вона несе шкоду? У Литві, наприклад, на деякий час забороняли трансляцію кільком російським телеканалам через пропаганду.
- Мені здається, що таке регулювання не є завданням держави. Бо коли держава починає вказувати, що є правдою, а що правдою не є, то може почати зловживати цим правом.
- Що думаєте про теорію, що військовий конфлікт на сході України є своєрідним відвертанням уваги міжнародної спільноти від анексії Криму?
- Маєте на увазі тактику Росії?
- Так.
- Думаю, що в цьому є якась правда. Поки не буде вирішеним конфлікт на сході України, ніхто не буде братися за Крим. Але, як на мене, у Росії мета значно ширша, ніж збереження контролю над Кримським півостровом. Мені здається, що їхня мета — контроль над Україною. Я не маю на увазі обов'язково прямий контроль, як пряме приєднання України до Росії, хоч не виключаю цього. Маю на увазі, що якимось чином Росії хочеться отримати політичний контроль над всією Україною.
- Це може означати, що війна на Донбасі буде довгою?
- Так, але також може означати й те, що Росія буде добиватися, аби до влади у Києві прийшли лояльні до Кремля політичні сили. Є різні способи, при яких ситуація влаштувала би Путіна. Мета досить зрозуміла – зберегти Україну у сфері впливу Росії. А те, як вони будуть добиватися цієї мети, вже буде залежати від кон'юнктурних питань, від ситуації.