Вадим Сікорський, альтернативне режисерське обличчя театру ім. М. Заньковецької, віддавна демонстрував слабкість до матеріалу, який вже став культовим у творчості інших режисерів: «Політ над гніздом зозулі» та «Амадей», котрі є візитівками Мілоша Формана, «Криваве весілля», яке успішно екранізував Карлос Саура, і от тепер – «Історія коня», легендарна вистава-довгожитель БДТ, описана у всіх підручниках, постановка Г.А. Товстоногова за повістю Льва Толстого «Холстомєр».
Авторство цієї постановки, щоправда, справа темна, хто хоче знати детальніше - нехай читає книгу «Дело о конокрадстве» Марка Розовського. Власне останній і є автором інсценізації та музики до неї, і саме його п'єса обійшла сцени близько 30 країн світу, ще й, навіть, ставилась на Бродвеї. І от дісталася до України. Разом з автором, котрий прибув на заньківчанську прем'єру на запрошення самого постановника і побаченим, здається, утішився.
На відміну від БДТшної прапрем'єри, Сікорський ставить не про понівечену природу коня на прізвисько Холстомєр, несприйнятого через інакшість («Рябий!»), а, як завжди, про чистої води фатум. Середовище, яке цього разу створив старійшина вітчизняної сценографії Мирон Кипріян, максимально звільняє простір сцени: лише з боків обмежене дерев'яними загородями та згори нависають всякі голоблі, дишла, жердини (щоб ніхто не зміг закинути, що у виставі «немає вертикалі»). І тільки на задньому плані сцени дещо збоку дерев'яний стовп - точка опори, місце екзекуції, вісь координат. (Щоправда, праворуч маячить із незрозумілою метою невиразна фанерна халабуда, але не так вже й сильно вона там маячить, щоб дуже до неї придиратись). Костюми також жодним чином не підкреслюють потворної старості Холстомєра (цілком досить згадок про це у тексті та похиленої, ніби надламаної, голови протагоніста): проста чиста біла «рубаха» і штани головного героя та «вороні» і «гніді» костюми коней «табуна» - по-суті, давньогрецького трагедійного хору.
Перша сцена-поролог - звертання хору до Холстомєра про минущість буття та мінливість долі (можна сказати, нарікання на Фортуну) проспіване григоріанським хоралом - вже задає трагічний розмах. Музика використана оригінальна - власне Марка Розовського, в якій відчувається дух пошуковості і деякої протестності 70-х. Проте не всі пісні увійшли до вистави, натомість «похімічив» незмінний композитор Сікорського - Іван Небесний, обробивши тему табуна на повільний, величний мотив плину життя та пропрацювавши теми кінських перегонів і фінальну. Власне фінальна мене й добила: коли під фортіссімо ударних повторилася у червоному світлі сцена перегонів і опустилася підсвічена знизу містично криваво-червона завіса, я стукнув себе по голові і сказав: «Клллас! А для театру Заньковецької - навіть дуже клас!» У цій фінальній крапці і сконцентрувалася для мене вся суть вистави (не нова, але проймає): життя - постійні щонайжорсткіші перегони до змилення, до піни з рота, і невідомо, чи добіжиш, а якщо й добіжиш, то ким чи чим ти будеш на фініші? І жодні твої таланти не гарантують щасливого чи бодай задовільного фіналу. Адже справа навіть не в тому, що головний герой рябий, - знайшлися ж зрештою люди, які його любили і пишалися ним. Все зламав випадок - втеча Матьє, коханки князя Серпуховського, власника Холстомєра. Зламав, як в житті коня, так і його хазяїна (що після всього стає людським аналогом долі головного героя).
На жаль, мушу сказати, зараз цей фінал доопрацьовано, і завіса опускається вже не на фортіссімо, а на стишенні (так, ніби тим коням вже й не конче далі бігти), натомість вирішили потішити глядачів тим, що «посмертно» підвішують страждальне тільце Холстомєра, як, очевидно, додатковий символ минущості і жалюгідності буття, - шось воно, видать, режисер таки мав на думці! Але то деталі (подумаєш, загадили мою улюблену сцену, - переживу якось!)
Словом, вистава досить вичищена: як візуально, так і в режисурі. Акторам залишено мінімум можливостей для штампів (хоча вони, звичайно, таки примудряються!) Але ж не заспокоюсь, якщо не скажу кілька зауваг. Попри те, що в постановці прибрано зайве (а Вадим Сікорський це, переважно, вміє), немає повнокровного «натомість». От «табун», наприклад: це ж всуціль молода генерація, а де ж енергетика табуна, де згадана в тексті молодеча «зайва напруга, від якої здригався кожен м'яз»? Сам 72-річний Марк Розовський, виконуючи свої пісні, видає більше енергетичності, а тут навіть слова часто не прослуховуються. Складається враження, що вся ця молодь без жодної власної ініціативи, пошуку і пропозицій просто чемно втиснулась у задані режисером рамки, не відчуваючи їх як свої, рідні, в муках і пошуках народжені. Тому й так мало в «табуні» життя (з іншого боку, режисер сам їх обмежив, використавши, переважно, як надмаріонеток). А матеріал тим часом дає чіткі асоціаціїї з часом появи рок-опер, ВІА, біг-біту в нашій музиці, часом розквіту нової молодіжної культури, ініціативи, естетичного (і не тільки) бунтарства, пошуку нових актуальних для молодого покоління форм. Лише в сценах щасливих часів із князем, де домінує душевна комічність, з'являється дотепний молодіжний дух (щоправда, чия в цьому заслуга, режисера чи акторів, - не знаю).
Що ж до виконавця головної ролі Ю.Хвостенка (каюсь - не бачив Я.Юхницького, але він чомусь зіграв лише раз), то все, як завжди, досить мило і органічно. Немає дуже навороченої пластики «під коня», але й не треба - досить і кількох стилізованих рухів (і хто б то ще так по-лошачому вифицував, як не Хвостенко!) Актор переважно добре тримає на собі увагу і, в цілому, успішно втирає глядачеві всю ту інформацію, яку в нього під час вистави треба затрамбувати. От тільки нема в актора основної ударної сцени: структурна кульмінація - це, очевидно, сцена перегонів і після неї, коли руйнуються долі героїв; емоційна (принаймні для мене) - фінал. В обох актор бере участь технічно. І немає у всій виставі моменту, де б він тримав зал в кулаці, де б об'єднував його, як єдиний організм із затамованим подихом, де б не просто був зворушливим, а потрясав і проймав, де б реалізувався на всі 100 - а матеріал дає можливість. Така побудова дозволяє уникнути штучного штампованого «страждання», але й вихолощує роботу акторів і свідчить про режисерську недовіру до них і небажання (або й невміння) з ними пропрацьовувати кожну фразу, інтонацію, емоцію, розкривати їх, витягуючи з акторів «живий нерв». І тому, як тільки трапляється сцена, де актор не прикритий формальними режисерськими примочками, все йде самопливом («для чого отой весь формалізм, скрупульозність, фіксація, якщо можна так просто, від душі!»): вийшов, тут руками махнув, там - на авансцену потюпав, пішов туди, пішов сюди...
Пригадується тут діалог зі «Службового роману» (цитую з пам'яті):
- Зачем все эти башни на голове? Гораздо лучше, если своё... так... живенько...
- ...Ну, если живенько, то лучше...
Але само собою «живенько» не буває, потрібна хороша режисерська «об'їздка». Щоб не казати по виставі «Непогано, а як на театр Заньковецької, то навіть дуже...», а казати просто - «Клас!», і без жодних скидок на театр. Бо можливості для цього є. «Історія коня» - тому підтвердження.
Фото зі сайту www.zankovetska.com.ua