Як всім зрозуміло з назви, нічого хорошого про мегаодіозного директора-режисера-реформаторавсіхчасівінародів я зараз писати не буду. Та й навіть не зміг би, якби й дуууже захотів – після всього, свідком чого став особисто.
Але ще одне зауваження – я тепер не неупереджений сторонній спостерігач, а десь трохи «сторона конфлікту», відколи подав свою кандидатуру на конкурс на художнього керівника театру Лесі Українки. Подав, чесно кажучи, з відчаю – не хотілося, щоб все відбулось за заїждженим сценарієм – «А от не було з кого вибирати, і ми вибрали от таке…», тому зараз я пишу зсередини, як учасник конкурсу, чесно признаюсь.
А тепер трохи ліричного відступу. Кілька тижнів тому мені раптом прийшло до голови – стосовно конфлікту навколо колишнього директора театру Лесі Українки – що Львів (попри те, що «вибаглива львівська публіка» - це міф) таки виявився індикатором і проявником природи конфлікту і особистості Олексія Коломійцева - в конфліктах у інших містах в очі впадала перш за все якась інша складова, чи принаймні мусолились інші причини: «боротьба ретроградів з реформатором», «нападки москалів на щирого українця».
І от у Львові раптом все це лушпиння відпало: «щирим українством» Львів не здивуєш, в нас цього товару навалом, ну і не вийде при здоровому розумі ту купу народу львівського, з яким увійшов в конфлікт Коломійцев, повально оголосити москалями; ретроградство? ок, можна оголосити ретроградами Стригуна, Козака, СТД, факультет культури ЛНУ, мене – ради бога, - але не може не впадати в око, що конфлікт відбувся саме з МОЛОДИМ колективом, та й фестиваль актуальної драматургії ДРАМА.UA, з якими теж цей чоловік примудрився побити горщики, ну аж ніяк і нікому не повернеться язик назвати «ретроградами». Хтось скаже «це просто нерозумні молоді люди, яких використовують» - але чи не забагато «нерозумних-використаних молодих людей»? І в театрі, в ДРАМІ?
А пам’ятаєте, на початку Майдану нам таке ж писали про майданівських протестувальників любителі «стабільнасті» та знайомі з Росії? Деякі особливо упороті адепти все ще продовжують крутити катеринку про «ретроградів», але це вже виїденого яйця варте. І от коли лушпиння всіх тих тверджень у львівській ситуації виявилось нежиттєздатним і відпало, оголилось зі всією очевидністю, що конфлікт із Коломійцевим – насамперед морально-етичний. І події дня конкурсу стали цьому розчудесною ілюстрацією і потвердженням. Як каже одна моя знайома «Хочеш покарати дурного – дай йому можливість робити все, що захоче».
Перша частина Мерлезонського балету
Отож. Конкурс на вакантну посаду художнього керівник зірвався з причини раптового призначення п. Коломійцевим в останні дні свого директорування нового ні з ким не угодженого складу конкурсної комісії, замість попередньо погодженого і підписаного списку, про що і управління культури ЛМР, і сам голова комісії Володимир Сивохіп довідались в останній момент.
Тут треба пояснити в чому колізія – правова і етична. Художній керівник – в цьому театрі це посада, яка певною мірою підпорядкована директору, і призначає на неї директор. Для зміни підпорядкування і можливості призначення художнього керівника безпосередньо міськрадою потрібна зміна статуту, який міняється лише на зборах трудового колективу театру, в той час як здоровенна частина цього колективу зараз звільнена.
Тому конкурс проводився від імені власне театру, а не управління культури, і комісію затверджував (і підписував наказ на її призначення) директор театру – це його повноваження. І тут ми стикаємось з першою колізією: директор, навколо особи якого і створився конфлікт, який сам висуває свою кандидатуру на художнього керівника, – і сам же він в якості директора призначає членів комісії, які будуть вирішувати, чи стане він художнім керівником. Тобто директор призначає комісію, яка призначить його «худруком».
Юридично – таке можливе (закон, я так розумію, розглядає директора і худкера як двох різних людей. Те, що перший щойно звільняється, щоб стати другим, закон якось не враховує). Але етично… чи не фарс? Для чого було робити конкурс з комісіями, на формування яких впливає (і має для цього всі можливості) головний персонаж конфлікту?
Міськрада сюди долучилася як власник театру. Її представники впливали на формування комісії і в розмовах мене запевнили, що намагались зробити його збалансованішим. А ще вони розраховували на порядність Коломійцева і що йому не стрілить до голови плюнути на всі домовленості і збалансованості, і перепризначити все на свій смак. Цю зворушливу наївність залишаю без коментарів…
До честі голови комісії він відмовився брати участь в такій афері. Хочу висловити ВЕЛИКИЙ респект і всім тим членам комісії, яким все ж таки, незважаючи на симпатії чи антипатії, моральний бар’єр не дозволив бути учасниками цієї підміни. В підсумку після кількох відмов у комісії не було кворуму і оголосили про кінець засідання.
Про наступну зустріч ми будемо попереджені, сказали нам, за 10 днів до неї, згідно закону. Треба додати, що зчинивши такий скандал своїм наказом, сам кандидат так на конкурс не з’явився – ні в якості колишнього директора, щоб пояснити причину нового наказу, ні в якості власне конкурсанта. (Але, кажуть, театром десь таки тинявся. Тільки в зал прийти його заламало).
От ці два списки перший – узгоджений з головою і управлінням культури з 15 осіб, другий – нагло-скоропостижно виниклий в останній момент з 22 осіб.
Для всіх, хоч трохи знайомих з ситуацією навколо театру, очевидно, що кількість несамовитих прихильників Коломійцева в другому списку значно зросла (досить навіть переглянути фб-сторінки цих людей): це і PR-менеджер театру, яка веде його сторінку на фейсбуці Ольга Довгань-Левицька, її чоловік Павло Довгань-Левицький, бухгалтер театру Оксана Фарина, актриса-співачка Олеся Котляревська (яка в останній час раптом стала завлітом), «громадський діяч, художній керівник етногурту «Ойкумена» Олена Коссак (а чому не художній керівник тріо «Крайня хата»? гурту «Весілля по-львівськи»??? чи «Атмасфера»? і т.д.), кандидат мистецтвознавства Дмитро Вечер (який ще від часу призначення Коломійцева роздавав журналістам захоплені коментарі про нього – вони колись разом працювали, якщо я не помиляюсь, на дитячому фортепіанному конкурсі «Steinway junior»).
Проте і перший список не ідеальний – в ньому повно людей, які аж ніяк не були поза чи понад конфліктом, але активно і публічно виявляли свою позицію: Федір Стригун і Богдан Козак – contra, Наталя Космолінська, Дарія Завялова, Олена Зотова (головний художник театру) - pro. Також до очевидних pro треба зарахувати н.а. Юрія Головіна – автора мему конкурсного дня – розповіді про «волохату папороть» та керівника курсу харківських студентів, яких оце негайно взяв Коломійцев у «Дівку» для поїздки на фестиваль «Молоко».
(Всі pro, як бачимо, потрапили, звичайно ж, і у другий список) Мені пояснили, що перший список «збалансований», бо там є і прихильники, і противники Коломійцева. Але, по-перше, очевидних прихильників там таки більше (а що вже казати про латентних), а по-друге – чи не краще, щоб там взагалі не було ні прихильників, ні противників? Щоб там були просто незаангажовані в конфлікті люди? – так, але таких важко знайти. – так нехай буде таких семеро, п’ятеро (закон дозволяє мінімум 5), але дійсно вартих довіри, щоб до них не виникало запитань. – завжди будуть виникати запитання. Та й де ти знайдеш таких, щоб були не задіяні і не працювали в якісь установі. – значить треба шукати максимально незадіяних, запрошувати з інших міст. Врешті от вам Я – до останнього намагався не лізти в той конфлікт (рішення про участь в конкурсі прийняв щойно 29 липня), ніде не працюю, ніде не задіяний спеціаліст – чому до мене ніхто не звертався? – ми чекали, що може хтось подасть кандидатуру на конкурс. – що, від мене чекали, що я подам?! - не від вас, але…
Зрештою і наявність працівників театру в комісії теж напружує (вже згадана Зотова, а також заступник директора Генадій Рассказов) – вони будуть розглядати кандидатуру свого теперішнього керівника на посаду майбутнього? А за моєю інсайдерською інформацією 8 з цих 15 готові були голосувати за Коломійцева. – це неправда, - сказали мені, - тоді б він не призначав іншої. – не факт. Просто злякався і хотів міцніше перестрахуватись.
Але найважливіше – ЧОМУ СПОЧАТКУ НЕ БУВ ПРОВЕДЕНИЙ КОНКУРС ВЛАСНЕ НА ДИРЕКТОРА? Тоді б склад тієї комісії призначала б тільки і виключно міськрада, а вже потім новий директор призначав би склад комісії для виборів НЕ себе. – ну, це було б довго. Ми не хотіли б, щоб затримувався сезон, це б затяглось до жовтня. – але хіба не варте якнайпрозоріше вирішення цього конфлікту кількох місяців додатково? Щоб вирішення було чесним і зрозумілим? То нічого, що сезон почнеться з запізненням, театрам не раз трапляється починати сезон в жовтні, і то не є тяжкі втрати.
А так тривання конфлікту закладається і надалі в сам спосіб його вирішення – от вже бачите, шо робиться. – ми будемо думати…
Чесно кажучи, я іншого способу не бачу, але управлінню культури тепер над цим треба кріпко думати.
Але ж біда в тому, що це, як виявилось, була щойно перша частина Мерлезонського балєту, а далі була ще й друга…
Друга частина Мерлезонського балету. Моя улюблена…
В годині 17:35 мені на мобільний дзвонить женщина і каже таке: «Добрий-день-я-секретар-комісії-ви-пройшли-перший-тур-конкурсу-приходьте-на-другий-він-сьогодні-в-шостій-склад-комісії-відновлено». – ??? Як «відновлено»? І який склад – перший чи другий?. – «Иии.. ааа… не-парте-мені-мозги-я-секретар-моя-справа-вам-сказати». – Чекайте, я хочу знати чи це законна комісія чи якась афера?!. – «Ииии… все-дуже-законно. приходьте».
Я перебуваю за Стрийським парком і мені конче треба дістатись до Городоцької, 36 за 20 хв??? А як же «попередження за 10 днів»? Телефоную до керівника управління культури Ірини Магдиш. – Це що, друга частина? – Ой, Тарас, не починай, я і без того… - Нє, я маю на увазі зараз, на шосту?. – шо на шосту?. – ну подзвонили, сказали «склад комісії відновлено, приходьте». – хто подзвонив?. – секретар, як вона сказала. – (комусь в сторону) там Рассказов збирає комісію… (до мене) дякую, Тарас. – То мені туди треба йти? – то ти вирішуй. – Але Ви до цього жодного стосунку не маєте, до цієї ініціативи, і не знали?. - ні. – ясно.
Прибігаю із запізненням під театр. Стоять люди. Всі двері закриті. Телефоную секретарю – як зайти? Бере трубку і не відповідає. В інших кандидатів – теж саме. Нарешті хтось каже – це на камерній. Заходимо в приміщення камерної – сидить «комісія» - і в цей момент я остаточно починаю відчувати і усвідомлювати, що це вже фарс і абсурд зі злочинним душком – в темному похмурому приміщенні понуро, з відчуттям провини настільки явним, що аж тхне, сидять «пре-ступники» – люди, які пре-ступили межу, які перейшли лінію, за якою все це не тільки не сприймається серйозно, не тільки аморально, підло і нечесно, але й відгонить порушенням закону.
Це відчуття далі буде тільки посилюватись – з кожним вчинком, з кожним словом псевдо-комісії. Ми сідаємо, нам повідомляють, що комісія (згідно другого наказу) таки зібралась і кворум є. Головує заступник директора Рассказов, який і прийняв таке рішення на свою відповідальність, який зараз виконує обов’язки директора і він же заступник голови комісії.
Перше, що з’ясовуємо – чи є кворум? В наказі – 22 людини, секретар без права голосу. Для кворуму необхідно не менше 2/3, тобто 15 людей. Присутні 14: Рассказов, Зотова, Гринишин, Головін, Журавель, Довгань-Левицький, Довгань-Левицька, Фарина, Котляревська, Купріянова, Коссак, Лаба, Вечер, Самойлова.
Якщо не враховувати секретаря Самойлову, яка згідно наказу немає права голосу, тоді в складі комісії 21 людина, і для кворуму достатньо 14 людей – але ж тоді її треба не враховувати і в присутні члени комісії, тобто тоді ми нарухуємо 13 присутніх з правом голосу. Хоч круть-верть, хоч верть-круть – а кворуму нема. Про це каже і юрист з міськради п. Мороз. На що Довгань-Левицька відказує «І все ж таки продовжуємо наш конкурс…», після чого в мене стається істерика, я ржу і аплодую.
Далі виявляється, що «комісія», засідаючи в такому безкворумному складі відібрала для наступного етапу трьох конкурсантів з десяти – мене (о, радість!), Ігоря Матіїва та (о, несподіванка!) Коломійцева. Починається з’ясування як і чому відкинули інших (їх, до речі, про це і не повідомили, з них прийшли ті, кому переказали знайомі, багато вже й просто поїхали зі Львова).
Більшість відсіяли через відсутність витягу з трудової і програми розвитку театру на 2 сезони. Присутні юристи, проте, заявлять, що витяг не є обов’язковим (сказано – «при наявності»), а конкурсанти кажуть, що вимога подачі програми серед обов’язкових документів з’явилась на сайті театру лише в останні дні (на сайті міськради в переліку документів її нема, сказано лише, що її представлять комісії на конкурсі).
Конкурсанти вимагають протокол з рішенням. «Комісія» панічно починає «шукати» протокол, перезираючись між собою, і в публіки закрадаються підозри, що ніякого «протоколу» і не існувало. «Комісія» йде шукати (чи, мабуть, писати) протокол в нетрі службових приміщень. За ними біжать відважні журналісти – зазнимкувати чи був той документ. Протокол їм на очі не трапився, зате десь там, в нетрях їм трапився – о чудо! – сам Коломійцев, який повідомив, що прийде на конкурс, коли буде його черга, і дав драла.
Далі після довгої тягомотини перерв і запитань до «комісії» (як без кворуму? Чому, якщо засідання вдень закрили, то про нове не попередили за 10 днів, а лише менш ніж за півгодини? Чому в призначеній комісії є очевидні конфлікти інтересів? – призначені підлеглі самого Коломійцева, а також начальник і підлегла з філармонії (Сивохіп і Лаба), що є порушенням, - і т.д.) – після цього всього «комісія» , вперто вдаючи, ніби вона і справді вважає себе законною, легітимною комісією, заявляє, що в таких умовах працювати не може, оголошує конкурс закритим і буде проводити його в якомусь закамарку, – і швидко втікає за двері в службові приміщення (моє враженя – як таракани), запрошуючи нас, двох конкурсантів, з собою, після чого… замикає двері, не давши нам увійти!
Починаємо грюкати, кричати «А як же ми – конкурсанти?». По п’яти хвилинах цього маразму вигулькує секретар Самойлова і каже мені проходити представляти програму (як? На чому? Пальцем? В приміщенні немає компа! В мене програма на флешці, люди добрі, це ж 21 століття!) Запитую – а де третій конкурсант? Він не явився? Тоді це треба офіційно зафіксувати! – ми по одному запускаєм. – а чому тоді я перший? І за алфавітом, і за почерговістю подачі документів – я останній, а першим мав б бути Коломійцев?. – ви шо хочете почекати? – так, давайте я почекаю. – Ииии… ви шо, відмовляєтесь від участі?. – ні, не відмовляюсь, але прошу мені пояснити – чому така почерговість?. – ви будете чи нє?. – ви мені хоч шось в цьому процесі можете пояснити?. – ви збираєтесь робити презентацію чи відмовляєтесь? –ок, йду.
В якомусь закапелку, по кількох коридорах, на стільчиках і диванчиках, мало не одні в одних на руках затрамбувалась вся ця славна «комісія». – розказуйте, ми уважно слухаєм. – у вас же немає кворуму. – чо нема, є , –каже, здається, п. Вечер. – дивіться, – протягує мені листок присутності, на якому ще в обід встигло розписатись кілька чоловік з тих, що пізніше відмовились від участі в комісії, і тепер на листочку 17 підписів. – ви для чого мені це показуєте?? Ви хочете мені довести, що тих 14, яких я тут бачу, насправді є 17?! – я нічого не стверджую, я просто показую документ. Скільки вам треба часу на презентацію? В вас 10 хвилин. – мені і 5 вистачить.
Я Тарас Федорчак, колись був завлітом в ТЮЗі, підробляв критиком, друкувався в різних виданнях, писав рецензії. Багато з присутніх мене знають, і я їх знаю. І колись поважав. І мені страшенно прикро і сумно, що ці люди зараз перейшли межу розумного, пристойного і морального, розігрують такий фарс, порушують закон, вдають із себе комісію – це вже не просто погано пахне, це вже смердить на всю країну. Я закликаю вас не брати в цьому участь. Це низько, недостойно, та й злочинно. – мм… а презентацю ви будете робити? – я її покажу перед справжньою легітимною комісією.
Отакий десь був діалог…
Потім пішов і вийшов Ігор Матіїв, і розказав, що теж відмовився робити презентацію, оскільки зрозуміло, що все визначено наперед, і він висловив недовіру комісії.
Чи робив презентацію перед цією суворою «комісією» Коломійцев – не знаю. Але сумніваюсь – для чого? Ніхто з нас його протягом всіх цих подій не бачив. В цей час біля службового входу стояв автобус, і харківські студенти вже пакувались, щоб їхати з «режисером-реформатором» в Одесу.
«Режисеру-реформатору» конче кортіло приїхати в Одесу в статусі художнього керівника, а не безробітного. Була десь година по 21-шій…
Я раптом зрозумів, що мені це все нагадує, – ці всі «члени комісії», які вперто «не бачать порушень», вважають, що «все законно», і відчайдушно прикидаються легітимною комісією – що вони мені всі нагадують – Майдан. Його початки. Коли президент, депутати, судді вперто вдавали з себе легітимних, не бачили жодних порушень в своїх діях, і з кожним словом, з кожним вчинком все більше втрачали легітимність … це була та ж дика фантасмагорія, ця ж агонія боротьби за владу, коли вже якась межа перейдена і тепер залишається тільки корчити добрі міни при поганій грі, залазлячи все більше в абсурдність, бруд і злочин.
Так, це не той масштаб, і не та важкість злочину, але принцип процесу – той же. Я це відчув майже фізично.
А ще мені це нагадало масу маразмів звільнень ще одного одіозного персонажа – Думнича в ТЮЗі, свідком яких я був…
Я не знаю, як далі будуть розвиватись події. Мені не залежить на тому, щоб стати художнім керівником. Але я хочу чесності, прозорості і адекватності в процесах призначення. Після такого вчинку Коломійцева, після всіх цих ідіотизмів вчорашнього дня, я не уявляю як ще Коломійцев може претендувати хоч на якусь керівну посаду. Він остаточно позбавив себе такого морального права.
Я не уявляю ким це треба бути, щоб після цього проголосувати за його призначення. І я не зможу більше відчувати хоч якусь повагу хоч до когось з тієї шарашкиної контори, яка видавала себе за комісію.
Доброї нам всім роботи – над очищенням від бруду. Комусь – себе, комусь – свого міста.