У вівторок, 3 грудня, у Львівському органному залі відбудеться вечір фортепіанної музики Шопена і Ліста. Гратиме молодий піаніст Денис Драган-Максимчук. У свої 20 років він уже встиг підкорити сцени України, Австрії, Швейцарії та Франції. Денис навчається у Віденській консерваторії музики та драматичного мистецтва у класі відомої професорки Тамари Ачба, лауреат конкурсів ім. Ференца Ліста (Угорщина), Grand composers (Англія), ім. Августина Апонте (Іспанія) та ін.
Напередодні концерту ми поговорили з Денисом про те, як він засинав за піаніно у п’ять років, про те, як після школи одразу вступив до Відня, про конкурси-звершення та конкурси-вбивці музики та про мрію грати українські твори за кордоном.
Навчання із садочку
Я родом із Івано-Франківської області, с.Трофанівка, Снятинського району. Моє знайомство з музикою почалося з самого дитинства. Мій дядько – музикант (Олександр Драган, диригент. директор Хмельницької філармонії – ред.). Коли мені було 5 років, він якраз закінчував консерваторію. У нас вдома було піаніно. Дядько час від часу грав на ньому, я любив його слухати. Після нього за піаніно сідав я і щось собі по-дитячому «тренькав». Дядько підслухав один раз, другий, а потім сказав: «Все, відправляємо його на музику». Я ще ходив у садок, мама забирала мене з «тихої години», вела в музичну школу. Півуроку я займався, півуроку спав на піаніно. Отаким був початок.
Грати мені подобалося. З семи років були місцеві дитячі конкурси. Через пару років моя перша вчителька сказала, що більше не може нічого мені дати і порадила вступити у Львівську спеціалізовану музичну школу ім. Соломії Крушельницької. Мені було 10 років, коли вся наша родина переїхала у Львів.
В консерваторію – до випускного
У школі було дуже цікаво і весело. Спеціалізовані предмети стояли на рівень вище, ніж у старій музичній школі та мені подобалося грати, вивчати сольфеджіо, музлітературу та гуманітарні дисципліни. В старшій школі було важче психологічно. А у випускному класі я вже готувався до вступу в консерваторію Відня.
Того року завдяки Фонду Анни Савицької я потрапив на майстер-клас до Тамари Ачба (відома в Європі, Америці та Азії піаністка, педагог, член журі провідних міжнародних конкурсів – ред.). Ми познайомилися з пані Тамарою і навіть подружилися, я відчув, що це саме той педагог, в якого я хотів би вчитися.
Із підготовкою до тестів допомогли знайомі з Австрії. Я поступав на один із найпрестижніших факультетів. Знаю, що того року з 60 абітурієнтів вступило семеро. Наступного дня після екзамену мені подзвонили і повідомили, що я пройшов відбір. У квітні я вже був зарахований у консерваторію, потім закінчував школу. А от початку навчання довелося чекати майже рік. Справа в тому, що у вересні мені ще не виповнилося 18-ти. Потрібно було, щоб хтось в Австрії взяв мене під опіку, але таких знайомих не знайшлося. Тож довелося чекати мого повноліття у грудні. Потім я ще 7 місяців чекав на австрійську візу. Та моя професор просто неймовірна! Вона запросила мене позайматися у Відні 3 місяці безкоштовно (хвала безвізу), хоча я ще не був її студентом. Я був приємно шокований, бо не очікував такого ставлення у Європі.
Вихід із зони комфорту
У Відні перший рік було непросто. Я вперше почав жити без батьків. Довелося вчитися готувати, опановувати багато побутових дрібниць. Це було виходом із зони комфорту й забирало багато часу. На той момент я лише трохи спілкувався англійською, німецьку довелося вчити з нуля вже на місці, плюс підтягував англійську. Але в мене з'явилося дуже багато друзів. У нашому класі завжди панувала і панує дуже хороша атмосфера , один одному допомагаємо, між нами не існує конкуренції. Це також велика заслуга моєї професорки.
Зараз я вчуся на третьому курсі. Звичайно, вже влився у навчання, життя, але все одно кожен раз, коли поїду на два тижні додому, тяжко повертатися.
Навчання та страхування мені оплачує фонд «Esperus Art Fund», стипендіатом якого я є. На інші витрати заробляю самостійно. Чим лише не доводилося займатися! Зараз граю в мюзиклі, займаюся репетиторством, іноді отримую гонорари за конкурси та виступи.
Темна сторона конкурсів
Конкурси я не люблю. Але на жаль, у світі так все влаштовано: для того, щоб заявити про себе, потрібна участь у конкурсах. Це невід’ємна частина біографії музиканта. Ініціатива завжди йде від моєї професорки. Спочатку мені тяжко давалася участь в них. Зараз вже просто питаю: коли їдемо, куди і що граємо. Ми разом розробляємо стратегію підготовки, вона супроводжує мене у всіх поїздках.
Найкрутішим для мене був конкурс Ференца Ліста в Будапешті. Я не очікував, що мою заявку взагалі розглянуть, а коли отримав бронзову премію – це були фантастичні емоції. Також запам’ятався конкурс у Тенеріфе, де я взяв першу премію.
Особисто я вважаю що музичні конкурси стимулюють виконавців, але часто, на жаль, вбивають музику. Зустрічаю людей, переможців багатьох конкурсів, слухаю, як грають вони і порівнюю з тим, як грали піаністи ХХ століття – «стара школа». Тоді конкурси були ще не таким поширеним явищем, та й критерії оцінювання були інші. Сьогодні в світі щодня відбувається 10 конкурсів. Я бачив як люди з усього світу приїздять і грають, як машини, сонати Шумана чи Прокоф’єва, етюди Ліста, не беручи жодної не тої ноти, просто грають, хто швидше. В такому виконанні немає музики, ми втрачаємо щось важливіше, ніж чисто зіграні ноти.
Від Ліста до Колесси
Люблю концерти. Не можу сказати, що в мене їх дуже багато, але намагаюся поєднувати виступи з навчанням. Із задоволенням граю в Україні. Радий, що можу дарувати своїм землякам музику та емоції. Це і є наше покликання.
Виступ в Органному залі буде для мене особливим. Це перший мій виступ у Львові після закінчення школи та перший мій концерт у цьому залі як піаніста. До того я відвідував у школі і можу сказати: він кардинально змінився. Дуже тішить бачити всередині сучасний ремонт, красиві картини, реставрацію фресок.
Із нетерпінням чекаю, як звучатиме там мій улюблений цикл 24 прелюдії Шопена, який гратиму в першому відділі. Ідею вивчення цілого циклу прелюдій я виношував давно. Він дуже особливий. В кожній маленькій прелюдій закодовано стільки емоцій, стільки кольорів! Другий відділ мого концерту переважно присвячено Лісту. У пізні роки життя Ліст прийняв постриг і написав багато духовної музики. Такі речі, як «Funerailles» (Поховальна хода) з циклу «Harmonies poétiques et Religieuses» (Поетичні й релігійні гармонії), він писав і вперше виконував у церкві в Римі. Я гратиму його в Органному залі.
Зараз мрію створити програму з творів українських композиторів. Так складалося досі, що мав змогу виконувати лише певні окремі твори. Наприклад, на новорічному концерті в консерваторії Відня, який транслюють по телебаченню, грав три коломийки Миколи Колесси. Ми вже домовилися із моєю професоркою, що один відділ мого майбутнього концерту у Франції зробимо суто українським. Бо у нас так багато прекрасної музики, про яку мусить знати Європа.
Фото з архіву Дениса Драгана-Максимчука