Бути консерватором означає регулярно пояснювати, що цей світогляд не відкидає зміни, не заперечує прогресу, не прагне зупинити плин часу і, тим паче, не спонукає віднайти втрачене «золоте минуле». Традиційний спосіб розвінчати упередження щодо консерватизму – цитувати класиків, починаючи від знаної фрази Едмунда Бьорка «змінювати заради збереження», та пояснювати переваги еволюційного підходу. Але нещодавно, під час розмови зі студентами, мені спав на думку значно простіший спосіб демонстрації консервативних підходів до змін і реформ – футбол.
Для нашого випадку згодився би й будь-який інший командний вид спорту. Та популярність футболу робить його найкращим інструментом для пояснення, адже це «гра мільйонів», котру більшість із нас любить, чимало фанатіє, а зовсім байдужих до неї вкрай небагато. Результат команди на полі (і клубу як структури) складається з безлічі чинників – організаційних, фінансових, моральних тощо. Футбольна команда є вкрай делікатною структурою, яку треба вміло й акуратно вибудовувати. А надто різкі рухи чи непродумані кроки можуть зруйнувати те, що раніше добре працювало і приносило успіх.
Як симпатик англійського футболу і фан «Манчестер Юнайтед», візьму три відомі всьому світові англійські клуби як приклад різних підходів до змін – «Челсі», «Манчестер Юнайтед» і «Манчестер Сіті».
Одним із побічних наслідків російського вторгнення в Україну стала вимога британської влади до російського олігарха Романа Абрамовича продати клуб «Челсі». Рік тому його новим власником став консорціум бізнесменів на чолі з американцем Тоддом Боулі. І нова мітла взялась наводити свій лад – упродовж останніх дванадцяти місяців та двох трансферних вікон «Челсі» став синонімом разючих змін. Лише за цей сезон команду очолює вже четвертий головний тренер. А з нового сезону вже офіційно буде п’ятий. За літнє, а потім зимове трансферні вікна Тодд Боулі влаштував революцію в складі, придбавши нових гравців на суму в понад 600 мільйонів євро – серед них і Михайла Мудрика зі «Шахтаря» за 70 мільйонів. Якби американський бізнесмен грався у футбольний симулятор «FIFA», то успіх його проєкту був би гарантований.
Реальність виявилась геть іншою. Звільнивши на початку вересня досвідченого й успішного тренера – Томаса Тухеля – і почавши оптову закупівлю гравців безвідносно до їх необхідності, Боулі зруйнував ігрові зв’язки та мікроклімат у команді, яка ще два роки тому вигравала Лігу Чемпіонів (з тим таки Тухелем на чолі). До клубу прийшло понад 15 новачків і розмір складу досяг такого рівня абсурду, що гравцям не вистачає місця в роздягальні. Причім трансферна політика була геть безсистемною – купувались гравці на позиції, які не були проблемними, натомість на дефіцитне місце нападника так нікого й не придбали. Результат цього каламбуру – 11-те місце в таблиці за три матчі до кінця сезону і без навіть математичних шансів піднятись вище. Востаннє так низько команда була в сезоні 1995/96 – майже тридцять років тому! Про що говорити, якщо найкращий бомбардир чемпіонів з «Манчестер Сіті» Ерлінґ Голанд забив у чемпіонаті стільки ж голів, скільки усе «Челсі» разом. Все це при тому, що за іменами нинішній склад не поступається командам з вершини таблиці, а деяких і перевершує.
Ось що буває, коли ви беретесь руйнувати те, що непогано працювало, не маючи при цьому ні чіткого бачення, ні продуманого плану затіяного «капітального ремонту». Зміни заради самих змін, байдуже в політиці чи футболі – не приводять до успіху. Звісно, що такий підхід консерватори ніколи не схвалять, адже він гарантує колапс перевірених часом механізмів, підриває стабільність, а натомість не дає жодних позитивних результатів.
Проміжний приклад – «Манчестер Юнайтед». Найуспішніша команда в історії англійського футболу вже десятий сезон поспіль не бере участі в чемпіонських перегонах. Після виходу у 2013 році на пенсію легендарного тренера сера Алекса Ферґюсона клуб випав із когорти європейських топів. Відтоді вболівальникам залишається хіба згадувати «старі добрі часи» й радіти ситуативним перемогам у другорядних турнірах на кшталт Ліги Європи чи Кубка Англійської ліги (третій за престижністю трофей в Англії). Схоже, що й керівництво клубу займається тим самим. За останнє десятиліття «Юнайтед» очолює вже шостий наставник (не рахуючи в. о.), а на купівлю нових гравців витрачено шалені суми, хоча й не рівня нинішнього «Челсі». Проте вибудувати стійку систему, що даватиме стабільний результат, усе ніяк не вдається, хоч обнадійливі знаки були не раз. Змін клубу не бракує, але їм не вистачає продуманості й розуміння того, що саме та як будується. Тож уже не один раз за останнє десятиліття начебто непоганий фундамент руйнувався і доводилось починати все з початку.
Прикладом того, як консерватори уявляють собі правильний підхід до змін, є найуспішніший англійський клуб останніх років – «Манчестер Сіті» (писати це речення мені, як фанату «Юнайтед», було майже фізично боляче). Клуб давній, проте без особливих успіхів упродовж історії, які можна було б бодай віддалено порівняти з «МЮ», «Ліверпулем» чи «Арсеналом». Отримавши у 2008-му казково багатого власника – члена правлячої династії Абу-Дабі шейха Мансура, – «Сіті» упродовж кількох років (як зараз «Челсі») бездумно купував гравців за завищеними цінами та звільняв тренерів за перші ж невдачі. Ось і результати були так собі, якщо порівняти із затраченими ресурсами.
Але вже впродовж останнього десятиліття команда стабільно претендує на чемпіонство ледь не в кожному сезоні, а що важливіше – регулярно перемагає. Декілька днів тому «Сіті» оформив шостий титул чемпіона Англії за останні одинадцять сезонів і путівку до фіналу Ліги Чемпіонів. Після років помилок, клубу вдалось вибудувати надійний фундамент, а згодом ще й знайти ідеального тренера – Хосепа Ґвардіолу. Хоча «Ман Сіті» за інерцією ще з кінця «нульових» фани опонентів іменують «грошовими мішками», але вже не перший сезон клуб витрачає на трансфери менше за тих таки «Ман Юнайтед» чи «Челсі». А трофеїв здобуває на порядок більше. Тренер і керівництво усвідомлюють, що працюючий механізм не потребує різких змін. Щоб залишатись на високому рівні, відбуваються точкові посилення складу, час до часу оновлюються окремі позиції – але нічого, що нагадувало би хаос «Челсі» чи безцільні блукання сусідів з «Юнайтед». Один приклад: найслабшою ланкою і без того чемпіонського «Сіті» була позиція центрального нападника. Тож клуб за ціну, нижчу від багатьох куди менш успішних трансферів опонентів, придбав уже згаданого Ерлінґа Голанда, який уже в першому сезоні побив рекорд результативності в історії англійської Прем’єр-ліги.
Приклад «Манчестер Сіті» останніх років – це наочна демонстрація того, як консерватори уявляють правильний підхід до змін. Не «кадрові революції», не хаотичні перестановки без усвідомлення кінцевої мети, не зацикленість на давній славі чи винятково перевірених методах, а поступовість і продуманість.
Чи для футбольного клубу, чи для держави і суспільства, зміни завжди необхідні, щоб зберігати високий рівень результатів. Проте змінювати треба не все й одразу, а лише окремі елементи, що справді потребують оновлення. Поступова розбудова вже наявного фундаменту, при цьому з чітким розумінням – що змінювати, як, навіщо і яким має бути кінцевий результат. Ось так консерватори уявляють ефективний підхід до змін, а не заперечують їх, усупереч поширеним стереотипам.