Конституція і насильство

Щодо спірних питань децентралізації і конституційної реформи

20:43, 1 вересня 2015

Проект змін Конституції України розколов парламентську коаліцію на два табори. І в цьому немає ані нічого дивного, ані нічого драматичного для демократичної країни. На те вона і демократія, щоб враховувати думки різних людей, що об’єднані в одну велику громаду, яка називається народом. А також, відповідно до принципів демократії, рішення у громаді мають прийматись більшістю її членів, а люди, що опинились у меншості, мають підкоритись такому рішенню і сумлінно його виконувати. Але при цьому головне – визначити: чи насправді це була воля більшості.

А що у нас коїться з децентралізацією? Я маю на увазі той процес, що має за мету внести до основного закону зміни, запропоновані командою президента. Як стверджують опоненти гаранта, які брали участь у роботі конституційної комісії (зокрема про це неодноразово наголошувала Оксана Сироїд), справжньої колегіальної роботи над проектом не відбулось, а просто у якийсь момент їх зібрали і запропонували проголосувати за текст, розроблений у кулуарах АП. Більш того, членів комісії, депутатів Верховної Ради та українське суспільство поставили перед фактом, що цей проект вже погоджено з Венеціанською комісією та керівництвом деяких держав. Мовляв, про що ще дискутувати, якщо мудрі іноземці кажуть, що це добре. Складається враження, що нерозумний український народ та його обранці (парламентарі) не мають достатнього розуму, щоб самостійно розробити правила свого існування, та потребує втручання наставників. Але, як кажуть, не вчіть нас жити, краще допоможіть матеріально.

Так от: як на мене, головна причина протистоянь у Верховній Раді та під її стінами є порушення президентом і його оточенням (зокрема головою ВР паном Гройсманом) загальноприйнятої демократичної процедури. А ця процедура полягає у тому, що проект змін до Конституції спочатку треба винести на всенародне обговорення, отримати консолідовану громадську думку, врахувати якомога більше зауважень та пропозицій. А вже після цього ініціювати процес юридичної легітимізації. Так, під час підготовки проекту можна радитися зі спеціалістами, з керівниками держав-партнерів, із поважними офіційними та неофіційними особами. Але тільки радитись, отримувати консультації, а не підіймати на прапор їхню підтримку у якості основного аргументу на користь свого бачення питання.

А наш голова держави діє навпаки. Тепер, коли виявилось, що чергова спроба наскоком протягнути саме свою пропозицію, наштовхується на вияви інших думок, він апелює до народу, ображає своїх опонентів, фактично, називає їх  ворогами України та таврує ганьбою. І при цьому ще демонструє свій особливий стан у державі. Наприклад, у своєму звернені до народу 31 серпня він наголосив: «Я свідомо йду на те, щоб поділитися частиною своєї влади на користь місцевих громад». Причому голосом було підкреслено саме слово «своєї». Даруйте, мова йде про власну владу Петра Олексійовича чи про текст основного закону щодо повноважень президента України? Вважаю, не до лиця очільнику демократичної країни забувати, що він є слугою народу, а не володарем.

Ще звертає на себе увагу той факт, що пан Порошенко дуже активно апелює до народу, закликає нас підтримувати його прагнення, але чомусь  не виявляє справжньої думки суспільства та не надає громадянам можливості приймати рішення. Тобто він намагається переконати у своїй правоті народ, а за рішенням звертається до депутатів. Чому? Тому що легше перетягнути на свою сторону кількох парламентарів (далеко не всі з яких є еталоном принциповості) ніж домогтись ухвалення більшістю співгромадян? Чи не зовсім впевнений у тому, що більшість буде в цьому питанні саме на його боці?

А ще, мабуть, не простий збіг у тому, що жоден публічний гравець президентської команди не виступив з ініціативою провести з питань конституційної реформи референдум, опитування або хоча б відверте громадське обговорення. Всі тільки закликають людей ретельно прочитати проект змін та впевнитись, що закладені там юридичні формули не несуть тих загроз, про які говорять опоненти проекту. Наприклад, нардеп Антон Геращенко у дискусії на п’ятому каналі 31 серпня закликав саме до цього. Але для чого? Для чого мені ламати очі, гаяти свій час та зі всіх боків роздивлятись текст, якщо я ніяк не впливаю ані на результат, ані на процес прийняття рішення?

У чому великий сенс такої наполегливої пропаганди, спроб переконати у своїй правоті, закликів до людей, якщо ці люди не мають законних важелів впливу на ситуацію? Хіба є в нас хоча б якийсь інструмент реального впливу на народних депутатів?

Мені здається, все це робиться для того, щоб виправдати будь-які дії владної верхівки, спрямовані на отримання трьохсот голосів для затвердження Верховною Радою конституційних змін, в яких ця верхівка вкрай зацікавлена (при цьому я поки що утримуюсь від власної оцінки суті цих змін). Не маючи достатньої впевненості у підтримці з боку більшості народу, президент та його оточення зосереджують свої зусилля та використовують усі доступні їм механізми для впливу на депутатів. Ну і, звісно, створюють необхідний для цього медійний фон.

Але ці люди даремно ігнорують той факт, що наразі сама Верховна Рада, м’яко кажучи, не має одностайної підтримки українського суспільства. Є великі побоювання, що суспільство може, як і Верховна Рада, розколотись на два табори, і замість консолідації країни навколо основного закону ми отримаємо розбрат. Чи не є таке побоювання одним з аргументів на користь всенародного референдуму щодо суперечливих новацій у проекті конституційних змін?

А ось і ще один аргумент: якщо частина суспільства вважає, що затвердження проекту загрожує інтересам держави, не відповідає вимогам народу, то ця частина може вирішити, що той орган, який затвердив такий проект, і є тим самим ворогом народу, якому треба протистояти зі всією міцністю. Деякі трагічні вияви такого ставлення ми вже побачили під стінами ВР 31 серпня. То чи варто доводити до того, щоб Верховна Рада уособлювала образ ворога для частини громадськості? Навіть якщо це штучно створений образ. А якщо рішення буде прийнято більшістю громадян на референдумі, то не буде ні органу, ні особи, на яких можна було б «повісити всі гріхи».

Може, це і не головне, але є ще думки з цього приводу. Ми багато чули і від нашого президента, і від інших вітчизняних та іноземних політиків про те, що український народ своєю Революцією Гідності довів всьому світу свою здатність та право на самовизначення, на свободу, на власну волю до державотворення. То чому тоді очільники України залишають той самий народ поза грою у такому важливому питанні, як затвердження основного закону, пропонуючи йому лише долю спостерігача та намагаючись поставити перед фактом? Тим більше у випадку, коли вищий законодавчий орган не має консолідованої думки. Єдиним арбітром у суперечках між політиками може та мусить бути єдиний носій влади – народ. Вибачте за пафос, але це не тільки емоційний вираз, а і юридичний факт.

А тому вважаю, що головні питання проекту змін до Конституції, які викликали суперечки у парламенті (про повноваження префектів та особливості самоврядування в «окремих районах»), мають бути винесені на всеукраїнський референдум. Сформулювати питання можна було б так:

P.S. Пане президенте, Ви аргументовано та доволі емоційно виклали свою позицію щодо децентралізації влади. Настав час спитати думку народу та дослухатись до неї.