День Конституції – добрий привід пригадати драматичну історію її прийняття у червні 1996 року. Ще важливіше та корисніше цього дня поміркувати над тим, а чи знають українці зміст і сенс цього документа, чи усвідомлюють правила функціонування держави і суспільства, які встановлює Конституція? А якщо не знають, то чому і що із цим робити.
А вагома більшість громадян України Конституції якраз і не знає, і не читає. Згідно з опитуванням Центру Разумкова спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучерова від червня 2019 року, 46,6% її взагалі ніколи не читали. Ще 9,6% щось чули у ЗМІ, що означає дуже простий факт – вони теж Конституції не знають. Натомість повністю документ прочитало станом на той час лише 10,7% і ще 31,6% – частково.
Попри драматичні події останніх років, станом на 2023 рік ситуація не змінилась на краще. Навіть якщо відкинути соцопитування й опертись лиш на особистий досвід роботи в університеті, то результати будуть трагічними. У рамках курсу історії державності та культури України щоразу зі студентами розглядаємо, серед іншого, окремі аспекти подій доби незалежності. І кожного разу на запитання «А хто читав Конституцію?» піднімається максимум кілька рук. Коли ж настає черга уточнювальних запитань, наприклад – про повноваження тих чи інших органів влади, то рук зазвичай або немає, або одна-дві. Так і більшість українців – уявлення не мають про повноваження парламенту чи президента. А потім дивуються, чому щось іде не так і, наприклад, президент не виконує обіцянок, які насправді є поза його конституційними повноваженнями.
Незнання власної Конституції не є фатальною проблемою, що загрожує існуванню української держави і нації. От понад 30 років вже Україна існує, розвивається, а ще й, завдяки ЗСУ, успішно чинить опір російській агресії. Проте якщо ми прагнемо не просто вижити й існувати, а прогресувати до рівня успішного суспільства і дієвої держави, то без знання і, що дуже важливо, розуміння Основного закону діла не буде.
Конституція – це не просто красива книжечка, де написано гарні і правильні речі й про яку слід згадати раз на рік. Основний закон не даремно має саме таку другу назву, адже це основоположний документ, що встановлює правила й засади функціонування суспільства. Чіткі і дієві правила є основою будь-якої працюючої системи. Їх недотримання означає, що система не працюватиме чи функціонуватиме з численними перебоями. А про яке дотримання правил, а отже нормальну роботу, можна говорити, якщо понад половина українців взагалі цих правил в очі не бачили. І, що гірше, часто не бачать у цьому значної проблеми.
Складовою проблеми є нерозуміння самої сутності Конституції. Згідно з уже згаданим вище опитуванням, головним її завданням 57,6% опитаних назвали закріплення прав і свобод людини, ще 17,9% – обмеження державної влади та встановлення меж повноважень органів влади. І лише 8% продемонстрували розуміння ключового – що Основний закон є договором між членами суспільства. Не між владою і суспільством, а саме всередині останнього. Бо, хоч це здивує багатьох, влада нам не нав’язана масонами чи марсіянами, а є вибором, витвором і віддзеркаленням українського суспільства, його позитивних і негативних рис.
Навіть якщо взяти тих, хто бодай трохи читав Конституцію чи чув про неї, то, як показано вище, більшість асоціює її передусім із правами. Це не проблема, адже гарантування прав і свобод громадян і справді є одним із ключових завдань Основного закону. Одним з, але не єдиним. Про це якраз зазвичай забувають. Або й ніколи не чули.
Крім переліку прав громадян України, Конституція містить і список обов’язків. Про обов’язки в принципі в сучасному світі говорити не є популярно, на відміну від прав найрізноманітніших реальних чи уявних груп. Втім, це не скасовує простої і непорушної істини – без обов’язків не буде й прав. Адже останні треба виборювати, розвивати, захищати. Тобто докладати зусиль, навіть якщо не хочеться і дуже колеться.
Найпростіший приклад у наших нинішніх реаліях – стаття 65: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України». Сотні тисяч українців і українок зголосились до лав Збройних сил і без нагадування з боку держави про цей обов’язок. Чимало інших готові його виконати, якщо відповідні державні структури вирішать, що це необхідно. Але скільки ж тих, хто за будь-яку ціну намагається уникнути вручення повістки (хоча найчастіше йдеться лише про потребу уточнити дані в ТЦК), за будь-яку суму ладен чкурнути за кордон – бо звідти любити Вітчизну безпечніше і повчати решту як будувати Україну простіше? Скільки тих, хто обирає з Конституції те, що йому до вподоби і вперто не помічає чи не визнає її положень, які змушують вийти із зони комфорту? Значно, значно більше, ніж хотілось би. А якщо додати ще й співчуваючих їм у соцмережах, то ім’я їм – Легіон. Пригадується анекдот (який насправді не дуже й анекдот) про уявлення пересічного українця щодо боротьби з корупцією: «Хочу, щоб корупції не було, але щоб кум міг “порішати”». Так і тут. Хочу, щоб ЗСУ били ворога, але сам не зроблю заради цього нічого ні добровільно, ні отримавши повістку. І при цьому такі люди вважають себе святими янголами, що стають жертвами «клятої влади», яка обмежує їхнє «конституційне право» втекти з країни.
Що нинішня, що попередні українські влади – президенти, уряди, депутати – заслуговують на чимало критики. Хтось – і на кримінальні провадження. Проблема в тому, що чимало поміж нас уявляють владу як щось відокремлене від суспільства. Мовляв, є влада, а є ми – «простий народ». І попри все більш численне й активне громадянське суспільство, багато українців все ще не розуміють власної значущості. Не усвідомлюють, що держава – це не депутат чи президент, а кожен із нас. Що це «спільна справа» громадян.
Звідси і звичка знімати з себе відповідальність. Це добре помітно і на прикладі Основного закону. Під час вуличного опитування до Дня Конституції один із респондентів заявив: «Коли то відзначають? 29 червня, так? Ну, що відомо? Конституції, яку ми маємо і повинні дотримуватися, на жаль, не дотримуються наші керівники». Якщо повернутись до соціології, то 2019 року 43,1% опитаних українців вважали, що вищі органи державної влади та посадові особи часто порушують Конституцію, і ще 38% – що постійно порушують. Серед головних причин респонденти називали передусім нехтування законами і правами з боку посадових осіб і низьку правову культуру політиків.
З тим, що чимало (хоч і далеко не всі) чиновників різного рівня порушують закони, сперечатись марно. Одеський воєнком Борисов не дасть збрехати. Але корупціонерами не народжуються, ними стають. Особливо якщо вагома частина суспільства або не знає власних прав та обов’язків, нехтує ними чи вважає за норму їх порушення. Цікаво було б дізнатись, який відсоток тих, хто вважає, що Конституції не дотримується лише влада, самі ніколи в житті не чинили всупереч правилам і законам. Ну бо ж «дуже треба», «всі так роблять» і взагалі – «чому я маю не порушувати, якщо Ахметов не сидить».
Корупції менше не в тих державах, де корупціонерів розстрілюють чи створюють рекордну кількість антикорупційних установ на квадратний метр. А в тих, де її не толерує суспільство. Де «надурити систему» є приводом для осуду, а не гордощів, де плагіат є приводом для звільнення й остракізму, а не нагород і призначення на високі посади за мовчазної згоди чи взагалі байдужості більшості громадян.
Корупція є всюди, питання лиш у масштабі проблеми. Коли громадяни дотримуються правил і змушують дотримуватись їх політиків, яких самі ж обирають, корупції менше. Її буде менше і тоді, коли хтось критикує корупціонерів за сам факт корупційної дії, а не з прихованим бажанням «на його/її місці маю бути я». Корупція – і далеко не тільки вона – буде куди меншою проблемою, що вищим буде рівень політичної і правової культури в суспільстві. А про який рівень можна говорити в суспільстві, де понад половина громадян навіть не утруднили себе бодай раз у житті і хоча б частково прочитати найголовніші правила гри?
Попри всі здобутки й успіхи в боротьбі за виживання України як держави й українців як нації, ледь не кожен новий день дає приклади численних проблем: корупції, популізму, піддатливості до ворожих ІПСО й багатьох інших. Ці проблеми будуть множитись, розростатись та отруювати суспільний і державний організм наче ракові клітини доти, доки абсолютна більшість (а не лише активна меншість) українців не усвідомить власної співвідповідальності та не перестане на щодень, особливо в політичних питаннях, дотримуватись принципу «я людина проста і нічого не вирішую». Сісти й прочитати Конституцію власної країни буде маленьким, але добрим кроком для початку.